Великі та малі числа у темні часи

На-За-хід, на-За-хід, ‒ вистукували колеса старенького вагона особливо напористо, зважаючи, що колесо містилося саме під твоєю лавою. Поїзд розрізав темряву, створюючи ілюзію затишку і безпеки, бо що там могло сюди, у рухому ціль, прилетіти. Інколи у хвилини відчаю протягом цих двох з лишнім років, коли з вікна бачиш, як палає київська телевежа чи щось там на Лукꞌянівці, коли у дворі лунають автоматні черги, чи коли ти, покинувши власний височенний поверх, який дуже близько до неба, якийсь місяць проживаєш в Протасовому яру, здавалося, у самій пазусі Господа Бога, але три доби безперервного вогню з Бучі, Гостомеля і Ірпеня, разом взятих, гримлять над яром ‒ о, як хотілося тоді заскочити в поїзд і втекти. Але обставини не дозволяли, і Захід залишався Меккою, яка не для тебе, хоч вона була з часу народження твоєю, і ніхто не міг для тебе її відмінити.

Довоєнна програма Українського ПЕН «Мереживо» з війною перетворилася поволі у своєрідну захисну сітку, змінюючи колір та наповнення, і вкриваючи обрані містечка такими собі ритуальними словами-замовляннями, якими часто стає поезія, від війни, повітряної тривоги, страху чи важкої ненависті.  

Ми приїхали до Самбора похмурого прохолодного дня, дощик то припинявся, то сіявся. Нас зустріла  привітна пані Люба, головний бібліотекар цього міста, уродженка його і мешканка. Мені у памꞌяті вперто зринали музичні фрази давньої батярської пісні «А я хлопець із СамбОра, вуйко вмер, а вуйна хора, ой хора, ой хора, як холера…», яку ми затято виспівували у львівських трамваях, вертаючись увечері із репетицій університетського ансамблю «Черемош». Я також знала, що десь у тут, у Самборі, є загублена родина моєї мами, розпорошена внаслідок операції «Вісла». Але я вже не памꞌятала жодних прізвищ. 

Пані Люба  тихим  голосом розповідала сімейну історію, від якої ворушились коси – її чоловік і двоє синів – військові. Чоловік рік тому отримав на фронті важку контузію і не зміг з неї вийти. Сини у гарячих точках. Як вона живе і виживає тут одна (страшне слово – вдова) серед клопотів і драм свого міста? Ми проходили повз памꞌятник Степанові Бандері і повз невеличку галявинку із безліччю жовто-блакитних прапорців. Як їх багато! – вирвалось у мене. Багато ‒ навіть на всі села району. Прапорці із прізвищами загиблих. В одній із вуличок пізніше ми побачили і велику галерею портретів. Небесний стрій хлопців із СамбОра. Пішов весь цвіт! – казали колись тихо про інших героїв, загиблих в інших боях за Україну. Часи трагічно повторюються. 

Пані Люба хоче забрати нас до свого дому і погодувати, але ми не даємося, бо чого турбувати аж так людину, яка вже віддала нам стільки часу. Вона тоді веде нас до бібліотеки, що міститься у дуже гарному і старовинному приміщенні, схожому на маленький замок. Тепер їх із того замку виселяють у новобудову, у яку вся книгозбірня не вміщається. І пані Люба за нею жаліє. І ми жаліємо теж. Ми пꞌємо гарячий чай, і пані Люба розповідає про свої віщі сни, які приносять їй гарні і погані звістки. І я думаю, як страшно мати таке дання і наперед знати свою долю. Не дай, Боже. 

Тоді ми йдемо оглянути місто.

Про те, що Курбас народився у Самборі на вулиці Сонячній я якось забула. Невелика хатка, виповнена фотографіями-нагадуваннями, як обдароване життя може стати хресним шляхом. Ще одна пані Люба, Тепла, господиня музею, несподіваними фактами окреслює біографію режисера. Вона відшукала відомості про жінку, котра приймала пологи у матері Леся. Це була Людвіга Сорувко, накраща баба-повитуха Самбірщини, котра проходила медичну практику у приватній клініці доктора-фітотерапевта Ніклєвича, і яка була заможною людиною, користувалася великою популярністю серед багатих клієнтів. Тож коли її будинок якогось дня згорів, винайняла собі помешкання, дала гроші племінникові на нову хату, а згодом придбала фільварок із садом. 

За розмовою відчувалося глибоке знання і любов до справи. Я нічого не знала про релігійні погляди режисера-авангардиста, хоч свого часу прочитала велику кількість книг і статей про нього: «Павло, життя людини у руках Бога, а Бог ‒ це велика істина, всеобіймаюча сила всього сущого на землі. Не переживай, своєї долі не переступиш. Я впевнений, що ти колись будеш на виборі, згадай тоді мої слова» (із спогадів Павла Монакова, співкамерника режисера). І це слова не просто митця, філософа і мꞌякої та дуже доброї людини, це слова онука священника Пилипа Курбаса, бабуся якого Осипа теж була донькою священника. Сам Лесь Курбас  вінчався у церкві і записався там греко-католиком. І вся історія про нього – це історія про окремо взяту людину, яка зробила революцію у театрі і за  це заплатила життям. 

Абсолютно несподівано ми потрапили до греко-католицької церкви Різдва Пресвятої Богородиці, котра на той час була зачинена, де часточки мощей святого Валентина і чудотворна ікона Богородиці додають вірним любові і захисту. 

Взагалі, усі знамениті місця Самбора відкривалися перед нами, немов за помахом чарівної палички. Обіцяний на три дні дощ стих ще під обід і вже не зꞌявлявся. «Ой піду я межи гори, там, де жиют бойки, там музика дрібно грає, скачут полегойки…» ‒ ще одним рефреном звучала мені пісня з університетського репертуару, коли я споглядала одяг та речі, які супроводжували бойків у їхньому житті: їхні плетені куфри, вивꞌязані дідухи, глиняні збанки, вишиті низинкою сорочки з оригінальними призбираними манжетами. А ще пригадувались фрагменти із статті великого бойка Івана Франка про походження терміну «бойки» та причини любові і нелюбові між людьми. 

Нам у Самборі було добре, і у Трускавці – теж.

Зустріч була багатолюдною і дуже теплою. Якісь важливі речі ти ще раз повторював, відповідаючи на питання модераторки Марії Титаренко, і тим самим поновлював для себе забуті чи далеко заховані під мулом часу наріжні камені, на яких стоїш. Студенти, здається, забули про ґаджети. У деяких навіть сяяли очі. Це трохи нагадувало вимивання золотого піску із руди, процесу довгого, трудомісткого, але на сьогодні немарного. Коли молодь пішла на наступну пару, залишились чимало людей, які довго не розходились. Ми зрозуміли, що це читачі бібліотеки, яка нас гостила, і що це люди, для яких книжка має значення.

Ночували у Трускавці, до нього їхати недалечко, майже зовсім поруч. Погода стояла всупереч прогнозу – лагідна і тиха. Природа – теж. Трускавець зустрів новим готелем, який анітрохи не відрізнявся від гарного європейського, білі та світло-сірі кольори інтерꞌєрів робили світ трохи святом, кава була доброю, номер – одномісним, а умиротворений широкий краєвид за вікном містив віддалену новобудову і обовꞌязкові гори, чимось нагадавши готелі у благополучних містах під час великих літературних свят: і пейзажем, і тональністю. Душа згорнулася і запечалилася, тужачи за мирними часами, але, витомлена довгою дорогою, потихеньку провалювалась у цілющий сон. Однак цілющого не вийшло, бо о третій досить гучний рев повітряної тривоги розбудив, мабуть, усе місто. Від реальності не втечеш і не сховаєшся за умиротворений пейзаж і за оманливу красу літератури як «чистого» мистецтва. Тим паче, що «чистим» мистецтвом вона мало коли бувала, а тим паче зараз, у часи, наскрізь просякнуті болем і кровꞌю. А які часи – така й література.

На ранок нас вразила справжня віхола – раптово налетіла чорна хмара і почав падати лапатий та густий сніг. Він ішов хвилин двадцять-тридцять і за мить розтанув. Так як приснився. Виглянуло сонце і ніби підморгнуло – ну, як ми вас тут здивували. 

Зустріч тривала і була щирою та зворушливою. Мера, який забіг посередині розмови, я не помітила, бо саме читала вірші. Але наприкінці він таки сказав пару слів. І це був найкращий виступ, який я будь-коли чула з уст мера. Бо виступ був дуже живий. Щось приблизно таке: «В нас сьогодні зірвався проект, який ми готували пів року, і я хотів зараз порозривати всіх тих, які ще там не втекли з роботи. Але ви своїми словами переключили мене на інший лад, за що я вам дякую». Так наша поезія не хотячи «врятувала» життя кільком працівникам, яким щось там не вийшло.

Але потім, після зустрічі, одна із працівниць стиха розповідала нам свої місцеві історії. До Трускавця приїхало багато, дуже багато переселенців, які розмовляють виключно російською мовою, весело проводять час, смажать шашлики у піст на вулиці, влітку виїжджають кудись на тепліші моря, і Трускавець поволі стає російським містечком. Ми слухали, вірили і тривожились теж. А може, трішечки сумнівались ‒ а якщо це суто локальні епізодичні враження. А потім ми оглядали місто, заходили до музеїв Михайла Біласа та до краєзнавчого, минали памꞌятник Шевченку і потихеньку вертались до готелю. Місцями цвіли цілі алеї сакур, двори приватних садиб тонули в тюльпанах та нарцисах. Ми заходили на бойківську кухню до місцевих кафе, пробували борщ з тертюхами, а з голови не виходила ота розповідь. До потрібної нам вулиці Мазепи вела довга пряма дорога, назустріч пливли безконечним потоком люди, їх було дуже багато, сонечко і перше тепло вивело всіх на вулицю. Здавалося, наче йдемо по людному Хрещатику у вихідний день (а я вже знала із розповідей тутешніх, що відпочиваючих майже нема, курорт занепав, що вся надія ‒ на літо), і я запитала у зустрічних жінок, де вулиця Мазепи, на що мені відповіли: «Я нє знаю, нє мєстная». Тоді я почала ставити це питання що двадцять-тридцять метрів. І на чималу кількість таких запитань мені відповіли українською тільки раз – двоє старших чоловіків у робочому одязі.

Коли ми прибули до вокзалу, великого і гулкого, на таксі за пару хвилин, зрозумівши, що вокзал майже поруч, рукою подати, на одному із горбів вже стояв наш поїзд. Він, очевидно, стояв там від ранку. Небо здавалося світлим і високим. З горба було далеко видно. Навколо цвіли дерева і, попри прохолодне вечірнє повітря, вперто пробивалася весна. І раптом ми побачили велику статую Христа, молодшого брата статуї у Ріо-де-Жанейро, який розвів руки і ніби обіймав нас усіх, маленьких і трохи розгублених десь там внизу, чи, може, захищав, що, зрештою, одне і теж, чого ми так сильно прагнули і прагнемо.

Текст написаний у межах проєкту Українського ПЕН «Мереживо. Літературні читання в містечках України». Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».