Суспільство

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/15280 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/15280 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Школа редакторів

Олег СИТНИК, головний редактор газети «Прапор комунізму»

— «Київський вісник» з 1978 по 1991 рр.: — До «Прапора комунізму» я прийшов iз «Вечірнього Києва» — не один, а ще з кількома працівниками. Звичайно, я взяв із собою не гірших працівників. Був серед них і мій учитель Петро Петрович Яценко, і другий мій наставник Павло Іванович Позняк, і ще ряд журналістів, які й склали фундамент нової газети. Найбільший тираж «Прапора комунізму» був 155 тисяч примірників. Ми вважали, що з такою назвою це — непоганий тираж. Чому у газети був успіх? Ми брали на роботу журналістів не «гучних», а, як правило, з багатотиражних газет київських підприємств. Тобто приходили люди, яки знали життя, які гартувались у київських трудових колективах, а у будь-якому колективі відбувається взаємозбагачення.

Успіху, мабуть, сприяла і творча обстановка. Ніколи ні головний редактор, ні його заступник, ні відповідальний секретар не переписували журналістські матеріали. Якщо їх бракували, то говорили, що треба доробити, і матеріали повертали. Люди вчились однин у одного. Було створено таку обстановку, що всі, від прибиральниці до головного редактора, працювали на газету. Будь-який працівник, журналіст будь-коли (крім виняткових випадків, коли йшла нарада), якщо головний редактор або його заступники були на місці, мав змогу зайти до них з робочих питань без усякої черги, без доповіді секретарки. Якщо секретарки намагалися когось зупиняти — їх попереджали. Якщо і надалі вони намагались зупиняти працівників редакції, які з робочих питань бажали зайти до редактора, то вони просто змушені були йти з колективу.

Що стосується кадрового забезпечення, слід згадати також наступне. Факультет журналістики на той час очолював відомий публіцист, письменник, професор Дмитро Михайлович Прилюк. Він, мені здається, був одним із найкращих організаторів навчального процесу на факультеті журналістики (нині — Київський інститут журналістики). І він залучав практикуючих редакторів: майбутні журналісти, починаючи з другого курсу, обов’язково проходили тривалу практику в газеті. У нашій газеті також існувало правило — тих студентів, що приходили до нас на практику, намагалися зараховувати на ставку, на півставки або на чверть. Зелена вулиця була проходженню студентських матеріалів. І для студентів це була школа номер один. Тих із випускників, хто відповідав вимогам редакції, брали в колектив.

Далі, повертаючись до досвіду Прилюка: він, за прикладом мистецьких вузів, організовував творчі майстерні на факультеті журналістики. Крім того, що я й інші редактори (наприклад, «Сільських вістей», «Радянської України») читали лекції на факультеті, ми також вели творчі майстерні. Ще Прилюк запрошував когось із головних редакторів очолювати приймальну комісію (я, наприклад, разів п’ять очолював приймальну комісію). Тобто ми знайомилися зі студентами факультету журналістики ще при їхньому вступі. Я особисто, будучи членом приймальної комісії, намагався не пропускати жодного вступу, я спостерігав за молодими журналістами. І ми ростили кадри, які потім складали честь не тільки газеті «Прапор комунізму» — «Київський вісник», а й нашій столичній журналістиці взагалі. До речі, саме в «Прапорі комунізму» — «Київському віснику» працювало найбільше заслужених журналістів України (порівняно з будь-якою з 16 республіканських газет).

Звичайно, зберігалися традиції ветеранів. Крім того, люди вчилися один у одного, підтримували один одного. Колектив був дуже дружний, дуже іронічний (один одного постійно під’юджували). Дуже цікаво проходили планерки (критикували, не дивлячись на посади). Це все йшло газеті на користь. І, мабуть, головне — це взаємозбагачення.

Тетяна КОНДРАТЕНКО, редактор дитячої газети «Я сам (а)»:

— Мені здається, що сила «Прапора» — в самих людях. Ми були молоді, дуже дружні та всі талановиті.

Кожен — від керівника до коректора — був дуже талановитим.

Ну, а якщо жартома, то, як говорив Мостовий, сила — у «древку».

А "древком" у нас був редактор - Ситник Олег Іванович.

Євген ЯКУНОВ, перший заступник головного редактора газети «Київські Відомості»:

— По-перше, люди, які свого часу працювали в «Прапорі» та сформували його ядро, були досить молодими. Однак молодість поєднувалася з дисциплінованістю. А це поєднання не так уже часто зустрічається у нас: буває, є дисципліна — не вистачає ініціативи, є талант — не вистачає дисципліни. По-друге, так вийшло, що пік нашої роботи в «Прапорі» припав на час перебудови. Віяли вітри змін. І в цей період іноді можна було робити те, чого, можливо, не можна робити нинi. Тобто, незважаючи на те, що «Прапор комунізму» був газетою київського міськкому Компартії, свобода у самовираженні була досить високою. Що дивно — ми могли писати й матеріали, які суперечили політиці Компартії. У той час утворилася демплатформа в Компартії, тільки з’явився Рух. І ми це все обговорювали, не боялися сміливо писати. І я думаю, що ось це відчуття, що ти — на передньому краї, також дало всім нам можливість відчути свої сили. Отже — молодість, ентузіазм, дисципліна і час, який давав можливість розкритися.

Як приклад, варто було б розповісти, з чого розпочалася робота в галузі політичної журналістики головного редактора «Дня» — Лариси Івшиної. «Прапор комунізму» був міською газетою. А в міській газеті в ті часи не було прийнято писати матеріали загальнореспубліканського, загальнодержавного значення. Однак, коли повинна була відкриватися перша сесія демократичної Верховної Ради, виникла ідея направити на її відкриття нашого парламентського кореспондента (я тоді був першим заступником головного редактора, редактор був хворий, і, фактично, на той момент я керував газетою). Тоді словосполучення «парламентський кореспондент» було чимось абсолютно новим, із якогось американського життя. І ось я запропонував Ларисі Олексіївні (тоді — просто Ларисі) стати парламентським кореспондентом. Ми придумали рубрику «Парламентський телефакс» (хоч у нас у редакції телефаксу і близько не було, але звучало дуже модерно). І я пам’ятаю, що перший свій політичний матеріал Лариса Олексіївна продиктувала безпосередньо з ВР — про те, як відкривалася сесія, хто що говорив, тощо. І з цього розпочалася її робота в парламенті, співпраця з депутатами. Як виявилося, я тоді не помилився у виборі. «Прапор» був колосальною школою: поряд були такі вчителі — дай Боже іншим людям. Нас, власне, муштрували та примушували писати професійно — не ідеологічно, не просто «розмахувати» якимись ідеями, а так, щоб дійшло до читача.

Нещодавно, в позаминулому році, пішов з життя Павло Іванович Позняк — один із наших вчителів. Це людина, яка прославилася в місті своєю колонкою «Інформація до роздумів». Вона виходила щосуботи протягом десяти з лишком років. Він навіть із відпустки приїжджав і писав її — така у нього була самодисципліна. У цій колонці постійно публікувалася інформація з якимось критичним нахилом. Одного разу він навіть написав інформацію, через яку його трохи не звільнив із редакції особисто Щербицький. Проте «там» відстояли, і, зрештою, замість того, щоб його звільнити, йому сказали, що він — герой. І таке бувало. І ми вчилися такій журналістиці — професіональній, не ідеологічній (хоч газета була ідеологічна), вчилися вмінню писати, аналізувати, швидко добувати інформацію. Можна було б ще пригадати про «капусники». Щороку 23 лютого і 8 Березня ми влаштовували міні-вистави. Я був режисером і сценаристом, я там і грав. Тобто ми жили якось веселіше. І це також допомагало в роботі — була і вигадка, і фантазія.

Володимир МОСТОВИЙ, головний редактор газети «Дзеркало тижня»:

— Сила школи «Прапора» була не стільки в самій газеті, скільки в творчому колективі, який там зібрався. І подальші події, по-моєму, це підтверджують: ті, хто працював у «Прапорі», потім стали провідними журналістами, редакторами багатьох видань. Сила, напевно, полягала в тій атмосфері, яка панувала в редакції. Так, ми не заробляли гроші, але при цьому не просто відробляли свої години, а щиро прагнули зробити якомога більше. Хоч, звичайно, графік був ідіотський — робота розпочиналася о 12 годині, закінчувалася о 20.00, а з чергуваннями — о 23.00—00.00 годин. Тобто ми майже не бачили своїх рідних. Але все одно ми тягнулися один до одного. І ось навіть те, як вiдзначали 25-річчя «Прапора», на яке прийшли більш нiж п’ятдесят осiб, свідчить, що в яких би конкуруючих газетах ми не працювали сьогодні (чи навіть у газетах-антиподах), люди зберегли і повагу, і прихильність один до одного.

Для тих, хто працював у «Прапорі», були характерні взаємна підтримка, солідарність. Наприклад, мене двічі не допускали в бюро міськкому партії на затвердження на посаду завідувача відділу радянського будівництва (або, як у нас тоді говорили, — «відділ радянської розрухи»). Не допускали тільки тому, що у мене двічі сидів батько — в 1937-му і в 1947-му роках. І хоч на той час він вже давно був покійний, проте ... Сказали, що такі люди не повинні керувати відділами партійних газет. Я, звичайно, засмутився (м’яко кажучи), але те, як у колективі мене підтримали і, в кінцевому результаті, наполягли на моєму призначенні — це також було певним показником. Я не знаю, у яких ще газетах так би відстоювали свого співробітника перед високим начальством.

Юрій ВРУБЛЕВСЬКИЙ, заступник відповідального секретаря газети «Дзеркало тижня»:

— Думаю, що сила полягала в тому дусі, який культивувався, підтримувався — і редактором, і всім колективом. Це був дуже дружний, дуже згуртований колектив. Люди приходили в газету і майже ніхто — за рідкісним винятком — не залишав її. Тоді взагалі було менше газет, і люди, які приходили в той чи інший колектив, дивилися, як там побудовані стосунки, і старалися поводитися в стилі, властивому цьому колективу. Думаю, все-таки сила і в цьому була.

Не було якихось писаних правил, але люди із задоволенням йшли на роботу, абсолютно спокійно могли працювати до другої-третьої години ночі (і це, загалом, не викликало ні в кого негативних емоцій). Ми пишалися тим, що робимо цю газету. А те, що з нашого колективу вийшло 10 редакторів газет, четверо чи п’ятеро заступників редакторів газет — також показник того, що «Прапор» був досить гарною школою і в професійному відношенні. Як і те, що всі працівники «Прапора», за рідкісним винятком, залишилися в журналістиці. Тільки дві людини пішли в бізнес (причому, в одному випадку — в бізнес, пов’язаний з поліграфією, а в другому — з мистецтвом). Але в основному, всі залишилися працювати в журналістиці. Напевно, вже прив’язані до цього.

Людмила ЗАСЄДА, спеціальний кореспондент інтернет-журналу «Чоловіче здоров’я»:

— У «Прапор» я прийшла досить пізно (і за нинішніми мірками, і за мірками того часу) — в 36 років. До цього я працювала в дитячій газеті. І ось саме відчуття, що я піду працювати у дорослу газету, абсолютно приголомшувало. Я прийшла в «Прапор», не знаючи — вмію, не вмію. Але Ситник — абсолютно геніальний редактор. У нього було чуття на потрібних йому людей, напевно, природжене. Він якось мене зустрів зовсiм сумно (хоч особисто ми з ним не зустрічалися до цього) і сказав: «Ти не хвилюйся і не плач, я тебе візьму обов’язково». У «Прапор»? Це було щастя. Що таке репортерство — по-справжньому я відчула в «Прапорі». Той стиль життя, артистичність спілкування і при цьому — важка робота — все це запалювало в нас внутрішнє полум’я, яке робило нас всесильними. Ми всі були різного віку. Але якщо говорити, що життя — це дуже смачний пиріг, то в «Прапорі» цей пиріг ми відчували на смак однаково. Тому що пристрасть — вирівнює. І в топку «Прапора» ми кидали все. Горіли, але не згорали. Як кажуть, молоко все прибувало. Був кураж. Адже щодня можна було видавати по кілька матеріалів. О шостiй годинi вечора могли сказати — давай тридцять-сорок рядків. І увечері, коли всі вже розійшлися додому, доводилося переривати все місто. Все місто переривали за секунду. Ми були цікаві один одному. Жарти, приколи, постійне відчуття «капусника» — це тьмяність витісняло з життя повністю. Втома могла виникнути, але тьмяності не було ні хвилини. У нас, у «Прапорі», неначе жив найзапекліший ворог цієї тьмяності. Ми весь час жили в «капуснику».

Один епізод. «Прапор» дав мені можливість побувати скрізь — і під землею, і над повінню. Але згадується чомусь абсолютно безглуздий випадок. Одного разу мені треба було дати абсолютно звичайну інформацію — 20—30 рядків. Нічого було дати. І я зателефонувала у «Зеленбуд». Мені сказали, що в районі Кабміну, на схилі роблять квіткову клумбу — портрет Леніна. Ця інформація, яка нічого собою не являла, вийшла. Я вказала в ній якісь параметри: скільки там кольорів уклали, тощо. І раптом уночі я прокидаюся і розумію, що я, скажімо, вказала розміри цієї клумби — п’ятнадцять на двадцять метрів, а вона ж, напевно, набагато більша. Зараз це здається смішним. Але я ледве дожила до ранку для того, щоб перевірити і пересвідчитися, що ці розміри були мною названі правильно. Але навіть уявити собі, що наша щоденна газета подає якісь абсолютно невірні цифри, які я випадково переплутала, — це було жахливо. Тобто за чіткість роботи відповідала людина перед собою дуже сильно. І не від страху (хто б взагалі звертав увагу на ці метри?), вона відповідала перед своєю совістю.

Що я ще можу сказати? Зараз наче — нові правила, і ми всі, звичайно, хто навчився, хто вчиться вписуватися в них. Але виявляється, що той, хто хоче грати в цікаве життя, а не тільки тягнути лямку — він обов’язково щось придумає. А репортерська школа «Прапора» людину так налаштовує, що в полюванні за цікавим життям перебуваєш завжди. Репортерство не закінчується. Не закінчується! І ось коли ми всі зустрілися на 25-річчі «Прапора», я подумала: зараз би я писала набагато краще і, напевно, розумніше. Але зате хвилювання тоді було справжнім. І зараз також. Є такий дивовижний англійський вислів — «have green fingers», тобто «мати зелені пальці»: що не посадиш, те й виростає. Так ось, ми всі у «Прапорі» мали «journalist’s fingers» — «журналістські пальці». Саджали з любов’ю. Зростало швидко і незвичайно.

Юрій ХЛИСТУН, перший заступник головного редактора газети «Факты»:

— Я потрапив до газети, ще навчаючись в університеті на факультеті журналістики. Тоді в «Прапорі» зібрався дуже оригінальний і, можна сказати, унікальний колектив, де працювати було не просто цікаво, а й вкрай корисно. Що я маю на увазі? Головному редактору Олегу Івановичу Ситнику, завдяки своєму характеру, темпераменту і можливостям вдалося об’єднати людей, досить досвідчених у журналістиці, і людей молодих. І коли люди весь час варилися в спільному творчому казані, який, так би мовити, весь час продукував ідеї — це дозволяло наймолодшому журналісту досить швидко входити в колектив і починати працювати відповідно до тих норм, які були в ньому вироблені. Якщо ти хотів, то досить швидко ставав своїм — тебе вже не вважали «зеленим» студентом, вчорашнім випускником, а за результатами твоєї роботи, за першими кроками оцінювали, на що ти здатний, і ставилися відповідно. Ось це, я вважаю, було дуже важливим. І така атмосфера створювалася в цьому колективі дуже розумно і ненав’язливо.

Дуже важливою для будь-якого молодого журналіста, який приходив у «Прапор», була і школа таких людей, як покійний уже, на жаль, Павло Іванович Позняк (один з провідних журналістів газети), Олег Іванович Ситник, Микола Іванович Кипаренко (заступник редактора «Прапора»). А нас, молодих, там було досить багато, тому що кожного року цей колектив брав декілька випускників. А крім того, студенти приходили туди, ще навчаючись в інституті. Взагалi-то, і зараз це практикується. Але тоді ставлення до практикантів було зовсім іншим. Це вважалося не якимось обов’язком, тягарем (як багато хто зараз це сприймає), а просто людським зобов’язанням перед початківцями у журналістській справі, яким треба було допомогти увійти в професію. І це — дуже важлива риса феномена школи «Прапора комунізму».

Ще одна риса, яку дуже важливо відзначити, — це змагальність. Не конкуренція в нинішньому розумінні, а саме творча змагальність. Тобто, якщо ти приходив з якоюсь темою і її першим розробляв, то на тебе вже дивилися як на, ну, якщо не рівного, то, принаймні, як на людину, яка подає певні надії. І якщо тобі вдавалося це зробити раз, вдруге, втретє, то це вже ставало для колег предметом зацікавленого обговорення. Ніколи не було тієї відчуженості, яка спостерігається нинi, коли багато хто просто вариться у власному соку і вважає, що, в принципі, так воно і повинно бути. І тому співробітники «Прапора» зараз, через багато років, живо і з ностальгією згадують і той час, і ту роботу, і, передусім, ту атмосферу, яка була в «Прапорі».

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

— «Прапор» був першою газетою, в якій я працювала. І хоча після закінчення університету (у 1984 році) у мене не було ні квартири, ні київської прописки (а у Києві тоді діяла постанова, згідно з якою за прописку кожного випускника в міську казну треба було заплатити 12 тисяч (!) рублів), Олег Іванович мене взяв на роботу. Потім завжди жартували з цього приводу і казали Олегу Івановичу, особливо в часи гострих суперечок (і вони були, звичайно), який «скарб» дістався йому безкоштовно... Правда, взяли мене тоді стажером (це найнижча позиція в ієрархії) з випробувальним терміном один місяць. Уже через місяць я зрозуміла, що, звичайно, буду працювати в газеті (хоч і потім редактор часом писав гнівні резолюції на моїх матеріалах). І школа «Прапора» завжди залишалася для мене школою високого стандарту і вимогливості в професії. У той же час це було підкріплено атмосферою доброзичливості і симпатії один до одного: внутрішнє життя редакції за насиченістю надзвичайно відрізнялося від панівного тоді офіціозу. Головне — я любила своїх учителів з «Прапора» (не можна не згадати Лідію Яковенко, Євгена Українця, на жаль, вже покійних) і люблю колег.

Треба пояснити, що я мала на увазі, коли сказала про вимогливість. Шлях від стажера до кореспондента, потім — до старшого кореспондента відділу партійно-політичної роботи, від старшого кореспондента — до завідуючого відділом листів і масової роботи я пройшла за сім років. Тому, порівнюючи, якими темпами у нас зараз «печуться» редактори, завідуючі відділами, взагалі, як стають журналістами, розумію, що це — час дилетантизму, він панує в країні. І саме він породжує не те що ностальгію, але бажання згадати школу «Прапора». Так, можливо, вона існувала в хибній системі координат. Бо ціла країна була вмонтована в хибну систему координат. Але навіть у цій хибній системі були професіонали, які знаходилися (принаймні, багато в чому) на нормальних моральних позиціях. І потім, коли відбулася велика соціальна революція і трансформація, совісним і некон’юнктурним виявилось не так легко. Втім, під час оцієї фантастичної зустрічі тих, хто працював у «Прапорі», я для себе відкрила оптимістичну логіку. Вона полягає в тому, що наші найцікавіші і найкращі люди стали ще кращими. У цьому є щось абсолютно правильне і життєстверджуюче.

Олег Іванович Ситник «колекціонував» особистості. Яскравий приклад — Іван Федорович Коваль, український велетень, людина з енциклопедичними знаннями. В студентстві (це було після війни) він в кімнаті гуртожитку необережно шпурнув черевик і потрапив в портрет Кагановича. Хтось «стукнув», його виключили з університету та посадили у тюрму. Ясно, що з такою біографією його ніхто не хотів брати на роботу. Ситник — взяв. У «правовірну» газету горкому партії! В той же час на тому ж поверсі працював Михайло Аронович Каганович, племінник «того самого» Кагановича. Ясно, що така щільність неординарних людей на квадратний метр була визначальним фактором.

І ще один штрих. Олександра Андріївна Буракова, колишня секретарка Олега Івановича Ситника, яка взагалі завжди була людиною стриманою, сказала мені: «Ларисо, як ми завжди раділи і як нам було приємно дивитися, коли ти вела телепрограми. Я тоді завжди телефонувала Олегу Івановичу (на той момент вона уже десять років не була секретаркою Ситника) і казала: «Вмикайте телевізор, зараз наша Лариса буде виступати». Коли я почула ці слова, на мене повіяло відчуттям рідного дому... Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»

P.S. Багато з того, що було надбанням радянської журналістики, заслужено забуто. Однак незаслужено забуто не менше. Відчуття ліктя. Впевненість у тому, що тебе не «підставлять». Відчуття, що матеріальна зацікавленість у результатах твоєї праці повинна бути підкріплена ще й почуттям відповідальності. Усе це, погодимося, — швидше, з «того» часу, ніж із нашого. А шкода.

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня»

Ми не завжди зараз знаходимо час для того, щоб просто зателефонувати друзям. Про колишніх колег — і не йдеться. І тому, поспілкувавшись із тими, хто працював у «Прапорі», починаєш відчувати легкий жаль. Жаль вiд того, що у тебе такого — «життя в «капуснику» — не було.

І ще про одне відчуття, яке виникло при спілкуванні з колишніми співробітниками вже неіснуючої газети. Секрет того, що всі вони відбулися як професіонали, можливо, полягає у слові «вдячність». Вдячність своїм учителям, наставникам, колишнім колегам. Дотримання простої істини, яку досить ємно сформулював Борис Гребенщиков: «Чтобы стоять, я должен держаться корней».

ДОВІДКА «Дня»

Перший номер газети «Прапор комунізму» побачив світ 1 січня 1978 року. Конкурс на найкращу назву для нового видання проводився серед київських журналістів. Серед багатьох назв, які пропонувалися, були такі, як «Дніпрові зорі», «Київська зоря», «Київська газета», «Киянин» тощо. Однак, після розгляду питання на секретаріаті ЦК Компартії України, нове видання було затверджено під назвою «Прапор комунізму». Організовував випуск нової газети і очолив її колектив Олег Іванович Ситник, який до того займав посаду редактора газети «Вечірній Київ».

На початку 90-х років минулого століття «Прапор комунізму» трансформувався у «Київський вісник».

Інші матеріали цієї шпальти:

• Нерозіп’ятий голос
• Втеча від відповідальності
• Невигідне м’ясо?
• Неукраїнський антигерой

Коментарі читачів: