Україна Incognita

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/157653 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/157653 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Запорізький монастир

Минуло 150 років із часу народження видатного українського вченого, історика, археолога, письменника Дмитра Яворницького. Протягом 50 років невтомних досліджень учений опублікував п онад 200 наукових праць, присвячених, головним чином, історії України (за це його пе реслідували як за часи царської, так і за часи радянської влади). Особливо приваблювала історика тема запорозького козацтва, якою він займався все життя. Фундаментальна «Історія запорозьких козаків» Дмитра Яворницького — це справжня енциклопедія, де представлені чи не всі аспекти далекого від нас козацького життя-буття. Особливо привабливим є те, що книга «населена» людьми — простими козаками, писарями, старшиною, сусідами-християнами й сусідами-нехристиянами козаків, а також ченцями й священиками, бо, за словами Д. Яворницького, «ніщо так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна».

У своїй «Історії запорозьких козаків» Д. Яворницький детально описує одну з найдавніших обителей козацького степового Лівобережжя — Самарський Пустельно-Миколаївський чоловічій монастир. Автор вважає, що саме на місці майбутнього монастиря було зведено першу в запорізькому лівобережному краї церкву, а пізніше закладено першу монастирську школу. Засновано монастир 430 років тому — 1576 року, коли король Речі Посполитої Стефан Баторій подарував козакам землі на берегах річки Самари. Саме тоді, за переказами, на одному з відлюдних і вельми мальовничих островів славної річки Самари оселилися двоє мандрівних ченців. Коли козаки довідалися про життя-буття самітників-ченців, вони взяли їх під свою опіку: збудували на острові дерев’яну церкву, а на випадок ворожих набігів — невелику фортецю з підвалами та потаємними ходами. При церкві розмістили шпиталь для поранених і кілька житлових будинків для хворих, старих та зубожілих запорожців. Запорозький «вельможний Кіш» також виділив новозбудованій церкві «власні ґрунти» — ділянки лісу, орної землі та луків.

Дійсної ієрархії у новому монастирі, однак, не було до 1602 року, коли козаки витребували у Київського Межигірського монастиря першого настоятеля — ієромонаха Паїсія. То був дуже вчений чернець, знавець Святого Письма, а до того ж — вправний зцілитель (лікар), який міг і рани залікувати, і хвороби. А невдовзі монастир навіть став ставропігійним — перейшов під омофор Царгородського патріарха. Хоча практично він завжди знаходився під керівництвом Січового коша і вважався «військовим». Запорожці дуже пишалися своїм монастирем, називали його «Раєм Божим на землі, істинною Палестиною, новим Єрусалимом!». I на старості літ охоче оселялися навколо монастиря в слобідках.

У подальші бурхливі часи Самарський монастир пережив часи лихоліття — його захоплювали, плюндрували й руйнували поляки, росіяни, татари й турки. Один тільки приклад: 1688 року монастир відвідав російський князь Василь Голіцин, фаворит царівни Софії. Готуючись до війни з Кримом, він почав будувати на монастирських землях численні укріплення. Братія монастиря сміливо виступила проти порушення своїх прав, що закінчилося трагічно — російські війська «облегли великим облежанием» монастир, схопили багатьох ченців і піддали їх жорстокому катуванню. Монастир занепав — ченці розбіглися, келії опустіли, у церкві та каплицях не служили молебні. Важкі часи переживав монастир також після виступу Івана Мазепи проти царя Петра. Тоді запорожці, переселяючись на турецькі землі, частину монастиря спалили, а більшість майна забрали із собою (козацьке благочестя носило, вочевидь, дещо ситуаційний характер). Пізніше монастир тимчасово опинився на «турецькій території» й став притулком для татар під час їхніх набігів на козацькі землі.

Дійсне відновлення Самарського монастиря почалося 1720 року, коли миргородським полковником став Данило Апостол. Запорізький кіш — поки він ще існував — не жа лiв нічого для відновлення своєї обителі. Монастирю дарували землі, ліси, озера, села, зросла кількість братії, будувалися заїжджі двори для паломників, укладалася історія монастиря. І в середині ХVI–II ст. цей монастир став духовним центром усієї північної окраїни запорозького краю. Сюди з далеких країв — аж із Дону — йшли прочани, тут доживала віку козацька старшина й прості козаки.

Самарським монастирем за часи його існування керувало чимало яскравих особистостей, наприклад, Кирило Тарловський, якого козаки прозвали «Диким попом». Походив він із дворянської родини, навчався у Київській духовній академії, був священиком Козелецької церкви. Легенда розповідає, що саме К. Тарловський таємно обвінчав у Козельці царицю Єлизавету Петрівну з Олексієм Розумовським, красивим голосистим хлопцем із хутора Лемеші (Чернігівщина). Пізніше, утікаючи від можливого гніву цариці Катерини II, К.Тарловський сховався у самарських пущах і через короткий час став головним священиком січової Покровської церкви, а також фундатором Самарського монастиря. 1781 року він «власним коштом» збудував там нову кам’яну церкву. А в день храмового свята К. Тарловський любив улаштовувати обіди «для всіх» — розставлялися столи довжиною чотири версти, які ломилися від страв і напоїв, а до них запрошували всіх перехожих. Люди збиралися з усіх сіл теперішньої Полтавської губернії. Після обіду кожному давали алтин грошей та руно овечої вовни. Довго пам’ятали Дикого попа в тих краях і берегли його дім. Але на нашій землі час чомусь косить минувшину значно ретельніше й швидше, ніж деінде.

Наступний занепад монастиря почався після ліквідації Запорозької Січі (1775) та експропріації монастирських земель (1794) царицею Катериною II. І наприкінці ХIХ ст. в занедбаному монастирі проживало всього кілька старих ченців. За часи радянської влади Самарський монастир було повністю скасовано, там знаходився дім інвалідів, притулок для дітей тощо. У наші часи Самарський Пустельно-Миколаївський чоловічий монастир було відновлено тільки наприкінці 90-х років минулого століття. Зараз в обителі знаходиться 12 ченців УПЦ МП.

Інші матеріали цієї шпальти:

• Хрест великої українки

Коментарі читачів: