Суспільство

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/182057 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/182057 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Арешт на пляжі

Прекрасна справа — розслаблено побазікати, коли робиш манікюр, що ми й дозволили собі з майстром, двадцятирічною Мариною. Знаєте, як це звичайно — про те, про се, про вічно дівоче, звичайно, про Вєрку, зовсім небагато про вождів, щоб день не зіпсувати, про літо, яке обіцяє не бути, м’яко кажучи, прохолодним. Так би все й завершилося, але тут по радіо повідомили (цю інформацію, можливо, багато хто пропустив повз вуха), що десь, не пам’ятаю де, та й неважливо де, провели змагання юних пожежників, пройшов зліт пластунів, і все це в день народження піонерської організації, який відзначався раніше 19 травня. Просигналив, природно, ефект доміно, оскільки свого часу працювала в дитячій газеті, і 19 травня газета завжди проводила на одному з головних столичних стадіонів легкоатлетичну естафету серед школярів. В одну секунду промайнуло все в пам’яті, але оповідати панночці піонерські спогади і не збиралася: невдячна справа — культивувати в собі синдром діда Щукаря.

— Я так і не була піонеркою, — раптом сказала Марина. — Встигла стати лише жовтеням і то не по- справжньому. Зірочку ще не купили, як все розпалося. І слава Богу, не хотіла б жити безбарвно, з вічно опущеними очима, з однаковою зачіскою для всіх, та ще й під постійним страхом.

При цих словах трохи здригнувся її пензлик, оскільки мимовільно дуже емоційно я смикнула рукою.

— Ми зовсім не жили в монастирі, — вирвалося в мене. — Запевняю тебе — було доволі елегантно вдягнутих людей, якщо починати з найдоступнішого — зовнішньої картинки. Хто мав смак, завжди знаходив можливість для індивідуальності, при тому, що купити щось цікаве було надзвичайно важко. Та й усім відомо — і кращі модельєри країни можуть працювати на якусь багату пані, а на ній — все як на корові сідло. Образа за всіх жінок минулого сторіччя (навіть забула, що сама Марина в їхньому числі) передбачала ще довгий перелік, але вдалося остигнути.

Хочеш випадок, який підтверджує безглуздість піонерського життя-буття — будь ласка. Було мені років 20 і послали мене кореспондентом до одного з найкращих піонерських таборів «Молодої гвардії», вручати призи. Вранці, ще до лінійки, вирішила покупатися — адже море поряд. Не встигла вийти з води, як вискочило з кущів піонерів із 10, оточили мене і бадьоренько так оголосили — ви заарештовані. Хлоп’ята, ви що, я з газети... Нічого не знаємо, на території, яка охороняється, не повинно бути сторонніх.

Відвели мене до дирекції табору, де швидко все з’ясувалося: діти цього дня грали в юних прикордонників, і їм дуже потрібен був для перемоги порушник. Розлучилися з такою здобиччю насилу, але був певний струс, і заглушаючи образу, пішли карбувати крок під вічні речівки. Цілий день у таборі тільки й чутно було: «Хто йде? Ми йдемо...». «Роботи якісь, жах, — пам’ятаю про це говорили ми в редакції, — потрібно розуміти, що журналісти і комсомольські працівники, які вигадали такі правила, абсолютно різні люди. Тепер же згадаю те, що сьогодні невигідно згадувати деяким перелицьованим. «Шкіряний м’яч» — гру, яка навчила хлопчаків усієї країни футбольного азарту, подарувала тисячі футбольних полів, «Зірницю» — військову гру, яка вчила спритності, сміливості, вміння і готовності захищати свій дім (на жаль, свого часу багато які колишні зарничники загинули на безглуздих війнах і, в основному, діти не шишок, а простого люду, проте, як і зараз). У престижних таборах, звичайно, були не лише піонери, які у чомусь там перемогли, але й блатники — родичі секретарів обкомів, райкомів... Сьогодні цим також не здивуєш — нинішні халявні апетити агресивніші на багато порядків.

Додам, що навіть мої туфлі одного разу стали жертвою радянського режиму — при бажанні можна викласти й так цей випадок. У піонерській нашій газеті була редакційна пристрасть — різні конкурси. Їх було безліч. Тираж газети понад мільйон, природно, що визначити переможців було непросто. Сотні тисяч дітей надсилали свої альбоми, барвисті відповіді. Нарешті, в один із днів, списки з прізвищами переможців було підготовано і завідувачка, щось шукаючи на столі, випадково поклала течки на сміттєвий ящик, який стояв поряд біля столу. Вранці раптом виявляється, що папок немає. Прибиральниця вирішила — сміття.

У відділі — переполох. Становище — катастрофічне. Адже переможці повинні були їхати до «Молодої гвардії» та «Артека» — в найкращі табори. І раптом, уже не знаю звідки така самовпевненість, кажу: «Я знайду на звалищі».

Вдвох із кореспондентом-чоловіком виїжджаємо редакційною машиною на міське звалище. Перед нами — гектари свіжозораного сміття. Запах бадьорить. Насилу знаходимо в маленькому будиночку начальника. Він не може зрозуміти нашу скоромовку: які течки, які переможці? І все ж — зглянувся! Пояснив, що звалище умовно поділене на квадрати, і що на кожен завозять сміття в певний час. Почали шукати квадратно-гніздовим способом. Облазили все. Немає! Раптом хтось підходить і, звертаючись до начальника, говорить: «Радянка» ще не привезла макулатуру».

— Ваше щастя, — звертається він до нас. — Мерщій у видавництво (нині «Преса України»). Мабуть, папки ще там.

Приїхали, прямо до експедиції. Там десь поряд — преси. Отримавши дозвіл, починаємо розгрібати, краяти куби вчорашнього сміття. І десь через півгодини знаходимо пом’яті течки.

Газета зі списками вийшла вчасно, а я змушена була викинути свої туфлі. Після відвідування звалища вони не відмивалися, не відчищалися. Було шкода улюблених туфель, бо такі купити — щасливий випадок. Якби мені хто-небудь нині сказав, що все це було пророблене через страх, могла б і по-дорослому образитися. Не люблю неправду в такій концентрації. Було почуття, що чудові, старанні наші конкурсанти обов’язково повинні отримати свою нагороду — адже це були діти з далеких сіл, такий випадок випадав раз на життя. Чесно скажу, на щастя, взагалі не знала, що таке почуття страху.

Зараз — знаю.

Стоїть давно в моєму передпокої дивовижний манекен, — прикрашаю його улюбленими сувенірами, які припливають начебто самі по собі. Природно, якщо нагадують про щось приємне. Нещодавно, повісила на нього піонерський галстук. Подарували його в модній ресторації, стилізованій під піонерську залу. Ресторан, судячи з кількості гостей, користується добрим попитом, ми там відзначали день народження подруги: співали, танцювали щось піонерське, дуріли від душі. Причому, однаково завзято — адже піонерське життя знайоме і тридцятип’ятирічним, і старшим.

Здалося лишень, що сурма звучала якось сумно. Може, вона вже ворог народу...

Інші матеріали цієї шпальти:

• Без галстуків, але в масках
• Сарі та вишиванка
• Віктор Пінчук привезе на Майдан Елтона Джона
• Випадок в опері
• У Донецьку з’явиться міський статут

Коментарі читачів: