1-а ШПАЛЬТА

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/183238 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/183238 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Надто людська комедія

Кіра Муратова зняла один із своїх найкращих фільмів

Кінематограф — жорстока професія, підтвердженням чому є чимало біографій режисерів; зазвичай талант втілюється по низхідній, від вражаючого або просто якісного дебюту до втрати ефекту новизни, самповторів і прижиттєвого забуття. Кіра Муратова — з дуже й дуже небагатьох, кого цей сюжет обминув.

У своєму ремеслі, котре так чи інакше є частиною регулярного виробництва, їй вдається бути в найкращому сенсі непередбачуваною, що особливо правильно для картин Муратової останнього десятиріччя. Нова стрічка «Два в одному» (складена з п’єси Євгена Голубенка про робітників сцени «Монтувальники» та оповідання Ренати Літвінової «Жінка житя») саме є такою несподіванкою, навіть після радикальних «Чеховських мотивів» та авантюрно-іронічного «Настроювача». Перше враження — після згаданих чорно-білих стрічок режисер дає собі волю в роботі з кольорами, тож отримуєш майже гедоністичну насолоду від того, як вона це робить: колір являє собою щось на кшталт особливої візуальної енергії, котра, з одного боку, підкреслює умовність всього, що діється, а з другого, — «заряджає» кадр. Також Муратова замикає весь фільм у рамках павільйону, точніше, — театру (в першій частині) та музею (в другій), натурних зйомок дуже мало. Це дозволяє створити надзвичайно багатий деталями, насичений простір, котрий ще можна назвати бароковим. Операторська робота (незмінний Володимир Панков), відповідно, теж багата на варіації — від інтимних крупних планів до плавних «польотів» камери на крані. Те ж зі звуковою доріжкою, що організована за складною партитурою: діалоги, спів, шуми, музика сплітаються у своєрідну симфонію, що вторує пристрастям героїв.

Бо бароко — то царина найсильніших почуттів, пропущених через призму театральності. Перша історія обмежується стінами театру, друга теж починається на коні, в ній з’являються герої, предмети, елементи декорацій з першої, проте і там і там емоції вирують через край, а герої, навіть епізодичні, постійно лицедійствують, грають одне перед одним наперед визначені ролі. Це суцільний театр у театрі, в якому ексцентричність, надмір, дивний вчинок є правилом, а не винятком. Тому і не дивують ані артист, повішений на декораціях у костюмі короля, ані декоратор Вітя (Олександр Баширов), який у першій же своїй появі передражнює монолог з «Гамлета», ані персонаж Богдана Ступки (Андрій Андрійович у «Жінці життя»), схиблений еротоман, ладний навіть на інцест, ані дочка Андрія — Маша (Наталя Бузько), котра, рятуючись від батька, у напружений момент починає читати вголос вірші з книжки, що випадково потрапила на очі.

Певна річ, виконавцям потрібно буде працювати з подвійним навантаженням. В «Монтувальниках» нема протагоніста, це свого роду хор характерів чи навіть масок, проте на перший план виходить найяскравіша з них — герой Баширова, дрібний біс, смішний і страшнуватий водночас. А в другій частині Муратова застосувала прийом, відпрацьований ще у «Настроювачі» — зіштовхнула стару акторську школу (Ступка) з новим поколінням (Літвінова та Бузько). І якщо робота двох останніх була більш- менш передбачувана — хоча ці ролі, безумовно, можна зарахувати як їхні екранні здобутки, — то Ступка вперше працював з режисером, настільки новим для нього. Муратова знайшла підхід до патріарха — дала йому грати досхочу, уповні використала його власні штампи, котрі завжди наростають щільним шаром на акторському обдаруванні будь- якого рівня. Помітно, наскільки корисним виявилося для нього це розкріпачення. В першій частині Богдан Сильвестрович якраз і виконує такого собі Актора Акторича, всім і всіма незадоволеного, а в другій — справжнього демона спокуси, навіть у похилі роки настільки переповненого життєвою силою, що кожен його жест є екстраординарним. Він тут — єдина, нехай суперечлива, особистість, єдина людина, здатна на кохання в найвищому сенсі, — бо і те, що він робить, врешті-решт виявляється його способом любити. Саме тому колізія фільму набуває дещо пом’якшеної, але все одно драматичної розв’язки — бо наскільки цікавий і щирий у своїй нестримності Андрій Андрійович, наскільки вульгарна і дрібна знайдена ним «жінка життя» Аліса-Літвінова.

Але по-іншому, мабуть, не могло бути. Бо «Два в одному» — це хоча й комедія, але зроблена Муратовою, тобто надто людська комедія. І весело, і сумно... І незабутньо.

Інші матеріали цієї шпальти:

• Парламент, якого не було?
• ВІЛ — не вирок
• ЦЕЙ ДЕНЬ В IСТОРIЇ
• ЩОДЕННИК

Коментарі читачів: