Суспільство

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/204170 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/204170 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

«Якщо молодих і талановитих збирати разом, вони мають потрапити в резонанс»

Директор видавництва «Смолоскип» про літературні конкурси, українську мемуаристику та книжкові новинки

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День» ОБМІН КНИЖКАМИ «НА НАЙВИЩОМУ РІВНІ». НА ФОТО (ЗЛІВА НАПРАВО): ДИРЕКТОР «СМОЛОСКИПУ» РОСТИСЛАВ СЕМКІВ, ВІДПОВІДАЛЬНИЙ СЕКРЕТАР ВИДАВНИЦТВА ОЛЬГА РАДОМСЬКА І ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «Дня» ЛАРИСА ІВШИНА

Про культове видавництво «Смолоскип» можна написати захопливу книжку. Створене воно українськими студентами у Франції наприкінці 50-х років. Переведене у США на початку 60-х. Відтоді спеціалізувалося на дисидентській і правозахисній літературі, доробку українських письменників, заборонених в Радянській Україні, та українському самвидаві. У «Смолоскипі» вийшли друком твори Леся Курбаса, Миколи Хвильового (цей п’ятитомник — найповніше зібрання праць письменника), Олени Теліги, Миколи Руденка, Василя Симоненка, Василя Стуса, Бориса Антоненка-Давидовича, В’ячеслава Чорновола, Ліни Костенко, Атени Пашко, Олеся Гончара; публіцистичні та літературознавчі праці Григорія Костюка і Юрія Шевельова (Шереха); самвидавні журнали «Український вісник» і «Кафедра», документи Української Гельсінгської групи, англомовну збірку свідчень на Міжнародних Сахаровських слуханнях... Історії про те, як передавалася ця поезія, проза чи публіцистика за кордон можуть бути покладені в основу сюжету фільму. Наприклад, геніальний художник Опанас Заливаха, сховавши діапозитиви зі своїми картинами у ляльках, зодягнених в українські строї, переслав їх як подарунок Осипу Зінкевичу, засновнику видавництва...

Нині «Смолоскип» має дві «прописки» — у Києві та в Балтіморі. У його приміщенні діє найбільший в Україні (а може, й у світі) Музей українського самвидаву й книгарня, де можна придбати книжки провідних вітчизняних видавництв. За часи своєї «новітньої» історії «Смолоскип» видав друком серію «Розстріляне відродження», чотиритомник філософських праць Дмитра Чижевського, публіцистичні твори Олега Ольжича, Івана Багряного, Івана Дзюби, спомини Олександра Барвінського, активістів руху опору часів Другої світової війни та 60-х років, серію лекцій знаних українських та іноземних професорів (Оля Гнатюк, Павел Марковський, Леонід Ушкалов, Дмитро Горбачов, Хосе Луїс Рамірес та ін.), листування В’ячеслава Липинського...

Нещодавно «День» запросив у гості директора цього стратегічного видавництва Ростислава СЕМКІВА.

— Ми не просто видаємо книжки, а й створюємо і розширюємо середовище української творчої молоді.

— Ростиславе, що за семінари ви проводите в Ірпені?

— Семінари в Ірпені — це кульмінація року. Туди, в Ірпінський будинок творчості Спілки письменників України, з’їжджається 50— 60 осіб: молоді політологи, історики, соціологи, філологи, культурологи, поети і прозаїки з різних регіонів країни. Спершу відбуваються круглі столи на політологічну тематику, потім — соціологічну, історичну і насамкінець — мистецька програма. Але між ірпінськими семінарами є проміжні поїздки. Наприклад, позаторік на фестиваль Non-fiction у Москву «Смолоскип» делегував десять молодих письменників. Або у листопаді минулого року в Севастополі провів літературні читання. Тобто ми намагаємося розширювати географію, адже часто нові знайомства виливаються у цікаві проекти. Наприклад, проект «Відеопоезія» (на тлі відеоряду начитуються вірші — такий собі постмодерний варіант читання поезії). Цей рух набуває все більшої популярності. У Європі, США та Росії є фестивалі відеопоезії. У 2007 році в Україні діяв лише єдиний осередок у Сумах, де молоді під свою поетичну творчість монтували фільми. З того часу додався Львів, Луганськ, Ніжин і Запоріжжя. До речі, у них, молодих поетів, народжуються доволі оригінальні ідеї, зокрема, демонстрація української відеопоезії як заставки перед фільмами в кінотеатрах...

— «Смолоскип» також проводить конкурс «Молоде вино»...

— «Молоде вино» — конкурс читаної поезії. Перед визначенням трьох лауреатів впродовж року проводимо відбіркові тури. Цьогоріч вони пройшли в Житомирі, Острозі, Кам’янці-Подільському (там були представники з Хмельницького та Чернівців), Запоріжжі, Севастополі, Харкові та Донецьку. У результаті у фінал вийшло 17 осіб. У цих змаганнях сенс не лише у віршах, а й у тому, як їх читають. Це також цікаво.

У результаті проведення таких заходів створюється чи розширюється неформальне молодіжне літературне середовище, через яке дуже багато людей пройшли.

— Багато хто каже, що українська сучасна література на етапі «просіювання». Ростиславе, а яким вам видається те молодіжне літературне середовище?

— Звичайно, українській сучасній літературі до досконалості ще далеко. І проблема не тільки в авторах, а й у тому, що, по-перше, видавництва все ще досить слабкі, наприклад, вони не можуть мотивувати письменників (маю на увазі не тільки достойні гонорари, а й поїздки на культові фестивалі). По-друге, проблема читачів. І по-третє, у нас в країні мало книгарень. Адже розвинута література тоді, коли людина бодай щотижня заходить в будь-яку книгарню і їй хочеться купити щось почитати...

А щодо молодіжного літературного середовища, то йому цікаво самому по собі. Очевидно, це надзвичайно важливо, коли поет з Харкова Олег Коцарєв і поет із Житомира Богдан Горобчук можуть сидіти десь до третьої ночі й обговорювати проблеми українського мистецтва початку ХХ століття...

А взагалі проводимо ці змагання, тому що переконані, що молоді люди — досить креативні та розумні, і якщо їх разом збирати, вони, вочевидь, мають потрапити в резонанс.

— А кого б ви виділили із молодих поетів та прозаїків?

— Передусім харків’янина Сашка Ушкалова. Спочатку він писав тільки поезію, а нещодавно з’явився і його роман «БЖД» (безпека життєдіяльності). Твір ще такий, я б сказав, авантюрно-юнацький, але із присмаком розумної прози. Що таке розумна проза для мене? Це коли в тексті натрапляю на якісь проблеми (психологічні, філософські, соціальні), які мене теж непокоять. Тобто це не просто якась тривіальна література, що, звісно, також потрібна. Хотілося б, щоб у нас з’явилася література, над якою можна було б помiркувати.

Важливо те, що у нас вже є люди серед молодого покоління, як, наприклад, Сергій Жадан чи Тарас Прохасько, які вже досить довгий час пишуть, трансформуються... А не тільки Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Юрій Винничук... Останні, здається, дещо шантажують читачів, мовляв, чекайте на наші романи стільки-то років, бо кого вам іще читати... А от вже є кого читати!

Я, звичайно, виростав на творах Винничука та Андруховича... І мені було прикро, коли 1996 року Андрухович «замовк» і наступний його роман з’явився у 2003 році. Це — невелика біда для нього, що він втратив одного читача. Але він його втратив. Так само «Мальву Ланду» Винничука треба було чекати, якщо не помиляюся, з 1992 по 2001 рік... Покоління Андруховича, Винничука — екзистенційно складне, переламне: воно мусило психологічно вижити у 80-ті, перейти у 90-ті, перетривати у 90-х, а тоді стати комерційно успішними у 2000-х. А молоді, які, до речі, себе називають «двотисячниками», дорослішають синхронно зі своєю літературою.

— Нещодавно у видавництві «Смолоскип» вийшли друком «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка і «Генерал Петро Григоренко». Ці дві книжки називають явищем української мемуарної літератури. На вашу думку, як розвивається вітчизняна мемуаристика — один із найпопулярніших літературних жанрів у світі?

— Власне, про спогади Григорія Костюка «День» вже писав (Див. №97 за 4.06, №103 за 12.06. — Ред. ), тому я зупинюся на книжці «Генерал Петро Григоренко». Це — генерал Радянської армії, у якого було понад двісті праць тільки із військової теорії! За правозахисну діяльність, зокрема, відстоювання прав українсько-татарського населення, його звільнили із армійських лав, позбавили військових звань та нагород і на три роки помістили у психіатричну лікарню. Після того, як він виїхав на лікування за кордон, йому заборонили повертатися в СРСР. У США він проводив ще масштабнішу правозахисну діяльність. Петра Григоренка приймали президенти і парламентарії багатьох країн... Про нього можна розповідати багато. Але для мене головне ось що: не зважаючи на те, що людині, фактично, поламали життя, у генерала Григоренка не було комплексу поразки! А в нашому національному характері є така риса — ми любимо плакати над національними поразками.

А щодо питання про вітчизняну мемуаристику... Знаєте, важко писати мемуари, коли з народом відбуваються катаклізми. Усе ХХ століття, а можливо, і раніше, з українцями відбувалися катаклізми. Очевидно, набагато продуктивніше розглядати наш народ не як жертву, а як народ, який зміг вижити! Багато націй не виживали навіть у легших обставинах... Вони гинули, розчинялися, асимілювалися... І тим не менше, українські мемуари є. Звісно, це не така широка мемуарна література, як, наприклад, британська ХVIII— XIX cтоліть. Проте вітчизняні мемуари — на рівні кращих зразків світової мемуаристики. Особливо «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка. Українська сучасна література ще не дозріла до товстих розумних романів, які читаються, приміром, тиждень. І от такі книжки якраз можуть заповнити цю нішу.

Біографічно-мемуарна література — дуже цікава. Народ починає поважати себе, коли він бачить, що постаті, які зросли у ньому, мають вагу. Якщо ми із насолодою читаємо біографії Далі чи Гауді, то тепер можемо із задоволенням дізнатися, наприклад, про українських письменників із книжки Григорія Костюка.

— Колись архівно-мемуарна література була вузькопрофесійна. Як на вашу думку, тепер запит на неї зростає? Якщо так, то чому?

— Наш читач вибирає саме мемуаристику, щоправда, російську — української просто бракує. Я вважаю, це — перспективна ніша. З часом вітчизняна мемуаристика збагачуватиметься жанрово й українці читатимуть автобіографії, біографії, спогади...

Українська література розвивається і багатшає. Як на мене, найголовніше те, що зростає кількість читачів. Якщо кілька років тому наклад у тисячу примірників вважався добрим, то нині він — мінімальний. Достатньо приїхати на Львівський форум видавців і побачити, що з року в рік видавців більшає, а це означає — більшає читачів. Нещодавно був проведений «виїздний» форум у Києві, де, до речі, є свої дві щорічні книжкові виставки. З’явилися видавничі форуми й у інших містах: Харкові, Херсоні, Одесі... Попит на українську книжку є. Уже видавництва відчувають нестачу авторів. Але є й брак книгарень.

— За останній час їх узагалі поменшало...

— Поменшало, бо переважна більшість книгарень, потрапивши в лабети вільного ринку, не змогла перелаштуватися в нових умовах. Натомість у великих гіпер- і супермаркетах з’явилися точки, де продаються книжки. З’явилися й книгарні, де продається найперша україномовна література, зокрема, «Є» і наша. І це позитивний момент. Бо раніше існували лише ті книжкові магазини, які у кращому випадку на три чверті мали російськомовну продукцію і на чверть — україномовну. Але було б дуже добре, якби модерні книгарні з’явилися не лише в обласних центрах (де їх має бути багато і бажано декілька з них — спеціалізованих), але й у районних центрах і містечках. Я дуже сподіваюся, що динаміка позитивна і з часом так і буде.

Так чи інакше, книжка — потужне джерело інформування і формування. Культурна нація — все-таки та нація, яка читає. Хоч би хто що казав, американці «споживають» дуже багато літератури, і це різна література. Так само Європа.

— «День» всіляко заохочує читання. І одна із найпопулярніших рубрик газети — «Мої десять книжок». Ростиславе, ваші десять книжок, без яких не можна обійтися?

— Десять? Трохи замале число як для професійного філолога. Є книги, котрі актуальні завжди і для багатьох культур — без них обійтися немислимо і їх, вочевидь, слід називати найперше: Біблія, трагедії Шекспіра (нехай ідуть одним томом), «Дон Кіхот» Сервантеса, «Улісс» Джеймса Джойса, а для нашої культури — звісно, «Кобзар» Тараса Шевченка. Це, так би мовити, фундамент, обіпершись на який, можна будувати розуміння хоч елітної літератури, хоч більш популярної. Далі — вже мої особисті улюблені автори, котрі знають про прикрі питання нашого часу, про життя і смерть, еротику, літературу, наступ машин i таке інше: це італієць Умберто Еко, чех Мілан Кундера, росіянин Віктор Пєлєвін, американець Вільям Ґібсон. Залишається ще одне місце: нехай його посяде улюблений вікторіанець Джером К. Джером — його книжка добра, смішна і повчальна.

Інші матеріали цієї шпальти:

• Українська книга вийде з резервації... ось-ось
• Книги, якi змушують думати
• Позмагалися екстремали
• Заслужена відзнака
• Дітей об’їдає табірне начальство
• СМИСЛИ
• Депутатам заборонили роздавати землю
• ВООЗ контролюватиме роботу хірургів
• Об’єктив людяності
• П’ять великих винаходів XX cтоліття в сфері грошей

Коментарі читачів: