Учасники Літньої школи журналістики про книги та проекти «Дня»
ФОТО ЯРОСЛАВА МІЗЕРНОГО
Цьогорічна Літня школа журналістики «Дня» перетнула свій «екватор». Рівно два тижні залишилось учасникам на освоєння журналістської професії. Проте насичена програма Школи передбачає не тільки набуття журналістських навичок, але й розширення кругозору, знайомство з цікавими людьми та наближення до справжнього українського світу. Тільки за минулий тиждень учасники мали змогу зустрітися з членом Ради засновників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді молодим донецьким філософом Сергієм Стукановим, політтехнологом Олегом Медведєвим, видатним соціологом Євгеном Головахою. Разом з тим, учасники Школи брали активну участь у «Країні мрій», а в суботу «День» організовує для них цікаву екскурсійну поїздку інтелектуальним маршрутом до Качанівки (Чернігівська область), враження від якої ви обов’язково побачите на шпальтах газети. А поки ми пропонуємо вам ще одну «порцію» есе про одну з книг «Бібліотеки газети «День», завдяки написанню яких студенти були відібрані до участі у Літній школі журналістики.
Ліна ТИМОЩУК,студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Мені поталанило, адже нещодавно до рук потрапила книжка із серії «Бібліотека газети «День», а саме «Екстракт 150». Уже після ознайомлення зі вступом я зрозуміла, що ця книжка зламає всі стереотипи в моїй свідомості, виведе моє мислення в новий раціональний вимір. Перегорнувши ж останні сторінки, я усвідомила, що це ніяке не прополітичне, пропогандистське видання, а імпульс національній свідомості народу, що з часом достукається до серця кожного громадянина, виховає завдяки своїм кращим матеріалам нове інтелектуальне покоління українців, які гідно репрезентуватимуть свою державу на міжнародній арені. Щиро захоплююся людьми, які працюють у газеті, адже, незважаючи на політичну погоду в державі, вони впевнено йшли до своєї мети, не зраджуючи своїх патріотичних переконань та Україну.
Мені дуже хочеться подякувати колективу редакції за те, що навіть у складні часи він не вдався до конформізму. На жаль, мої однолітки ще не всі усвідомлюють важливість такої преси для формування елітарної, інтелектуальної та свідомої нації, тому зазвичай певна частина молоді віддає перевагу таким відросткам ЗМІ, які навіть деколи не мають морального права називатися журналістикою. Жовта преса заполонила видавничий ринок, бруд так солодко читається народом, що він вимагає «додачі», а так звані журналісти ладні очорнити будь-кого задля високих гонорарів. Мені болить ця ситуація в Україні, адже саме така темна маса народу потрібна політикам для здійснення їхніх темних задумів. Справді, як легко маніпулювати людьми, чиї духовні потреби запросто задовольняються небилицями. Однак я глибоко переконана, що газета «День» — це інформаційний хліб майбутнього, вона разом з Україною переживає її становлення, допоможе їй постати з колін. Низький уклін Ларисі Івшиній, яка несе високу духовну місію просвіти українських читачів, її праця таки не марна, бо вже дає свої плоди.
Я особисто мала приємність бути присутньою на зустрічах Острозького інтелектуального клубу вільного спілкування, тож бачила на власні очі, як студенти з різних регіонів України радо співпрацюють, розглядають на обговореннях нагальні державні проблеми, знаходячи відповідні рішення, компроміси. Вони працюють плідно та більш злагоджено, ніж наші вельмишановні парламентарії.
Учасники Літньої школи журналістики прослухали цікавий майстер-клас «Аналітична журналістика» від одного з найдосвідченіших співробітників редакції, економічного оглядача Віталія Княжанського. «Слухачі Літньої школи журналістики «Дня» розповідали мені про користь зустрічей із діючими й досвідченими журналістами нашої газети. У цьому щось є. Але особисто я дивлюся на нашу Літню школу ще й з іншого боку: вона дає можливість старшому поколінню поспілкуватися не просто з майбутніми молодими журналістами, але й з уважними та вимогливими читачами, в яких із кожним днем росте й міцніє професійний інтерес до газети, до всіх плюсів, а також і мінусів нашої далеко не легкої і не простої справи. Отже, дякую вам, що прийшли в нашу школу! Дивлячись у ваші очі, що світяться допитливістю і нетерпінням, відчуваєш, що є такий читач, якого ми не просто інформуємо, але й запалюємо. Це для нас, грубо кажучи, ще одна зарплата... І велике спасибі за ваші запитання! Відповідаючи на них, розумієш, що нове покоління, в якого багато що інакше й гостріше, набирає швидкість і ось-ось наздожене й пережене. А здаватися так не хочеться! Позмагаємося на журналістській ниві? Ми-то добре знаємо, що жодні «минулі заслуги» не дають нам у цьому відчутної фори, тоді як на вашому боці молодість і свій, незаангажований минулим досвідом, погляд на життя. Успіхів вам, друзі!» — побажав після майстер-класу Віталій Семенович.
Нас протягом століть намагаються роз’єднати за національним, мовним, релігійним та місцевим критерієм, за нашими переконаннями. Незважаючи на ці очевидні для можновладців розбіжності, студенти декілька років поспіль доводять, що ми єдині, бо в нас — спільне коріння, велична історія, скрижалі якої завжди нас єднатимуть. Мене вражає розважливість поглядів кореспондентів «Дня», яких жодним політичним піар-менеджерам, що так уміло застосовують психологічні трюки до народу, не вдалося задурманити.
«Екстракт 150» має бути настільною книжкою не лише кожного компетентного журналіста (як слушно зауважила Лариса Івшина), а й, на мою думку, будь-якої людини, що хоче гордо називатися Українцем.
Прочитавши всі знакові статті, що вміщені у книжці, я ще раз пройшлася хронологією подій в Україні з 1997-го до 2009 року, осягнула часопис частини новітньої історії України, її злети й падіння крізь призму поглядів та переконань глибоко мислячої, передової спільноти людей. Це дало мені змогу багато чого переосмислити, обдумати і на основі викладених на сторінках думок сформувати власне ставлення до ситуації в державі, адже на час деяких публікацій я ще була маленькою, наївною людиною, яка особливо не переймалася суспільно-політичним життям у країні.
Я вважаю, що «Бібліотеку газети «День» варто прочитати кожному, адже завдяки цій серії з читацьких очей спаде полуда, вони мислитимуть раціонально і зрештою зрозуміють, що майбутнє нашої держави — лише в наших руках, і тому не варто йти слідом за тими, хто лише голослівно обіцяє світле майбутнє вже завтра, а закотити рукави, й самим узятися до праці, і не боятися її — з вірою в те, що кращі часи таки настануть, але тільки завдяки нашим спільним зусиллям! Нам слід пройти шляхом внутрішньої консолідації та лише опісля прагнути до інтеграції на зовнішньому рівні. Україна не буде потрібна ні Росії, ні Європі, коли сьогодні вона не потрібна самій собі. Тож замислимося над цим, дорогі співвітчизники. Газета «День» дає чітке спрямування в правильне русло роздумів, дає поштовх і бажання щось таки змінити. Українцям годі довіряти тим, хто дурив нас стільки років, не треба танцювати під їхню дудку. Лише засмучує той факт, що серед нас є ще такі іроди, що за кіло гречки продають власний голос на виборах, за кілька «зелених» — рідну матір, Україну, а то й власну душу.
Аліса ГОРДІЙЧУК, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Вирішила писати про «Екстракт 150», позаяк маю цю книжку вдома та була на її презентації в Острозькій академії. Але книжку читала ще до зустрічі, оскільки було відомо, що йтиметься саме про неї, та хотіла знати про це якомога більше. Спілкування з Ларисою Івшиною залишило багато вражень та емоцій. Це — людина, яка розуміє наше суспільство так, як не розуміє його, мабуть, ніхто. І на сторінках газети «День» вона вчить НАС його розуміти. Розуміти і сприймати таким, яким воно є — з усіма негараздами й досягненнями, поразками й перемогами. Запам’яталися одні її знакові слова: «У нас дуже непростий народ», і саме про цей непростий народ — книжка «Екстракт 150».
Чому люди не розуміють, що їм потрібно? Невже просто виховання дитини щодо поведінки, навчити її одягатися зі смаком, годування, елементарної освіти досить для того, щоб її виростити? Чому б не прищепити їй любов до рідної землі, любов до історії, виховати в ній мислення, банальне мислення, яке і зробить з неї людину, допоможе їй не загубитися в шаленому й непередбачуваному вирі сучасного світу?
Дехто глибоко переконаний, що відвідування опери, театру, читання класиків — давно віджили себе й нікому зараз непотрібні. Але такі люди не розуміють, що та сама класика, якій уже сотні років, — чи не найактуальніша річ сьогодні. У ній — тільки іншими героями та епохами — описане наше життя. Вона навчає нас боротися так, як боролися люди в той час — за себе, свій народ, свою державу. Чому, здобувши незалежність, ми не використовуємо власного потенціалу й досі пасемо задніх? Кажу не лише про економічний аспект України. Я маю на увазі ще й те, що ми стоїмо на останніх позиціях навіть у кількості патріотів. А їх справді мало, адже постояти на якомусь мітингу й покричати, що я — українець, та при цьому не знати, хто такий Євген Коновалець... Немає слів — одні думки...
Щось я відійшла від теми, але, на мою думку, «Екстракт 150» порушує теми саме такого нерозуміння українцями своєї країни. Вони її не знають і, що найгірше, не хочуть знати.
Мабуть, найбільше мене зворушив невеликий матеріал Джеймса Мейса «Свічка у вікні». Саме звідти я дізналася, що акцію «Свічка у вікні» започаткував він. Я сама запалювала вдома свічку, й уся моя родина пом’янула тих, хто став жертвою тієї страшної доби, але я не знала, хто був автором цієї ідеї. І я рада, що мені стала відомою ця людина. Але парадоксально, що про Голодомор як українську трагедію на весь світ заявив уродженець іншої країни, який 42 роки життя прожив у США. Саме це й свідчить про те, що ми не знаємо своєї країни і не хочемо вчити її історію так, як належить, а про найголовніші речі дізнаємося, по суті, від іноземців.
Не розумію байдужості наших людей! Байдужості до власної долі, а, головне, до долі своїх дітей. Адже тільки через розуміння суспільних процесів ми будемо здатні розумно голосувати на виборах, і наш вибір зможе змінювати якість нашого життя. Як у економічному, так і в суспільному житті. А вчитися розуміти нам допомагають саме такі видання, як «День». Кажу з певністю, що ця газета — українська. Вона — про світ, Україну і для українців.
Вікторія ПРАСОЛ,студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»:
— Політика в невмілих руках — небезпечна річ, особливо коли роз’єднує нас на групи, а Україну на шматки. Коли ж ми роз’єднані, в нас немає СИЛИ.
Альбом Лариси Івшиної «Мої Університети» показує, що між нами немає стіни. Не важливо, звідки ти, але коли ти приходиш до університету, ти зустрічаєш там неймовірно велике розмаїття людей і розумієш, що в нас — спільна мета й ідеали, ми бачимо світ однаково, наші думки сходяться і, врешті-решт, не такі вже ми й різні.
Особисто я відчула єдність України, коли прийшла на перший курс, там для мене об’єдналися міцною дружбою східна, західна і центральна Україна.
Почитавши цю книжку, я зрозуміла, що думки та ідеї багатьох моїх однолітків випереджають свій час і це чудово, бо майбутнє за молоддю.
Газета живе один день. Яскравий і неповторний, але лише один. Учорашня газета — папір. Книжка — інша річ. Їх збирають колекціонери, поповнюють бібліотеки, книжки передають нащадкам. Ця книжка по суті збірник публікацій, які вийшли друком у «Дні». Це дуже важливо, що такий пласт інформації не зник просто так, а перетворився на об’єкт видавничої справи — книжку.
Якщо глянути глибше в суть і значення цієї книжки, то це не просто публікації, а історія, щоденник спогадів, практичний довідник для журналіста.
Нарешті, це можливість потрапити на високоінтелектуальні конференції Острозької академії та побути якийсь час, приміром, студентом.
Ганна ЩЕПА,випускниця Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— «Ти читаєш книгу про історію України, а хіба у неї є історія?» — з таким дещо несподіваним запитанням на прес-конференції звернувся до мене московський колега, побачивши у мене в руках томик «Україна Incognita», видану у бібліотеці газети «День».
Зізнатись, дещо дурнувате питання і надто відгонить залишками імперського мислення, воно змусило мене замислитися. Адже й насправді, за останні 20 років, які ми українці провели у цій державі, її історія переписувалася кілька разів.
Половина моїх колишніх однокурсників по Інституту журналістики вважає національним героєм Бандеру, а «східняки» категорично не допускають самої ідеї ОУН-УПА.
...Напевно, саме тому досвідчені журналісти і редактор Лариса Івшина, яка виступила ідейним натхненником проекту, назвала книгу з історії так парадоксально «Україна Incognita».
Після обов’язкового вступного слова самої Лариси Івшиної, ви раптом переноситеся у темні глибини, ні, не небуття, а нашого минулого, яскравого та кривавого, дзвінкого та ліричного, багатого та дуже бідного. Хто б міг подумати, що в Україні до цих пір можна знайти сліди римських поселень?! Так-так, не грецьких, не тюркських, саме римських. Про це нам розповів Віталій Зубар у своєму філігранному дослідженні «Римський слід на півдні України». Виявляється, саме за Нерона — тирана-театрала було почато експансію Римської імперії у степи безкрайньої Кіммерії. І зовсім логічно, легіонери висадилися на Кримському побережжі у державах Північного Причорномор’я.
Я не історик, але судіть самі, у школі нам говорили і захоплено розповідали про грецькі поселення у Херсонесі і Ольвії. Виявляється, із занепадом Греції культурна й політична експансія середземноморських держав не припинилася і зачепила Україну. Чом би у школах не розповісти про це?! Втім, сподіваюся, енергійні меценати потурбувалися про те, аби передати «Україна Incognita» у шкільні бібліотеки.
Безумовно, і обивателя, і фахівця украй зацікавив розкритий В. Панченком секрет про деякі нюанси Валуєвського указу. Адже до цих пір існувала думка, що цей документ був спрямований на обмеження української мови і культури. Насправді, як свідчить автор, Валуєвський циркуляр за основним задумом було спрямовано проти бунтівних поляків. Українська історія, українська мова були супутньою метою. Царському самодержавству у його класичній інтерпретації необхідно було утримати кордони імперії, не допустивши відділення Польщі. Під «розборки» потрапила українська культура. Взагалі книга «Україна Incognita» дуже детально і скрупульозно аналізує причини протистояння всередині слов’янської цивілізації, роблячи досить об’єктивні висновки із урахуванням особливостей історичного моменту.
Я закінчила університет відносно недавно, і можу засвідчити, що якби ця книга потрапила до рук моїх однокурсників і викладачів, то ми би вчасно знали про існування різних поглядів на історію України. У наш час домінувала тенденція, якщо не зловорожа, то вже в усякому разі, не цілком добросовісна. Перемога під Конотопом вихвалялася як торжество української військової демократії, а бої повстанської армії у роки Другої світової вийшли на перший план, затьмаривши собою операції під Сталінградом, Віслою, Берліном.
Зараз у засобах масової інформації активно обговорюється питання про спільне з російськими істориками написання підручника з історії України. До речі, мій московський знайомий із захватом сприйняв цю ідею. Але я заперечила йому у тому сенсі, що підручник з історії середніх віків сповна резонно писати з поляками, історію окупації з поляками і євреями й т.ін.
Власне, «Україна Incognita» — подія довгоочікувана на шляху національної свідомості до ідеї усестороннього й об’єктивного осмислення власної історії.
Існують різні афоризми з приводу значення історичних знань у житті людини. Один із них твердить: «Історія учить нас тому, що нічому не учить». Але мені здається, що увесь настрій і душевний порив авторів побудований на кардинально іншій думці. Її озвучив великий Гете: «Найкраще, що ми отримуємо від історії — це ентузіазм, який вона викликає у нас».
Інші матеріали цієї шпальти:
Коментарі читачів:
15.07.2010 21:41 ЛIНI ТИМОЩУК.Дорога ЛIНА!Ви все вiрно написали про консолiдацiю нашу внутриукраiнську- авжеж,без неi, нiчого нiколи в нас не буде.Але,вiдносно ДIСНИХ ЗМIН хочеться зауважити.Такi змiни у нас можливi зовсiм не тiльки вiд бажання таких змiн.Зрозумiйте:ПРИМАРА-ЗОВНIШНIСТЬ ЗМIН МОЖЛИВА УСЯКЧАС.Але,дiснi-cправжнi змiни МОЖЛИВI ТIЛЬКИ ПРИ ОДНIЕI УМОВИ - ПОКАЯННЯ!Ви скажите,що Вам,особисто,нi в чому зараз каятися.Але це тiльки означае,що Ви зараз зовсiм не розумiете природи грiхiв наших людських.Е грiхi не дуже важливi- за них ми розплачуемося особисто.А е грiхi глибиннi- cистемнi,за якi розплачуються завжди тiльки наступнi поколiння...Основнi злочинцi уходять,утворивши iх, непокареними i уся iх тяганина ложиться на плечi iх нащадкiв.Так-так,я маю на увазi грiхi нашого радянського минулого!Якщо ми в них зараз не покаемося,вже нашi нащадки отримають iх у спадок.Нам жеж прийдеться пiти у нiкуди БЕЗ ЗМIН...Авжеж- це тягонина така,яка нiколи не дасть змiнiтися з нею.Нiяке нове поколiння нiколи не розпочинае життя "з чистого листа"- якщо воно у цьому наполягае,майбутнього у нього не буде нiколи! Сергей Глущенко
15.07.2010 22:45 ВIКТОРII ПРАСОЛ.Рiзницi мiж книжкою та газетою ПО СУТI немае!I книжку могуть використати як папiр(подивиться на звалище,наприклад,багатьох радянських книжок на книжних розвалах-розпродажах).I газету (та вирiзки з неi ) могуть обережно збiрiгати роками,десятирiччями i сторiччями даже..."Екстракт150" "Дня" нашого-ОСОБЛИВА- ДИВО КНИЖКА.Вона об*еднуе у собi не просто матерiали кращi,А ОБ*ЕДНУЕ У СОБI CТРУКТУРИ- ЗАКОНИ З*ВЯЗКУ МIЖ НИМИ!А це вже- надовго,а може i НАЗАВЖДИ... Сергей Глущенко
16.07.2010 17:56 Ганнi Щепi.Трохи незрозумiло:коли це боi УПА у роки Другоi cвiтовоi або перемога пiд Конотопом, у наших iсторикiв, виходили "на перший план"?Коли б це трапилось,то то було б дуже добре i свiдчило ,що ми врештi- решт почали осмислювати СВОЕ МИНУЛЕ...З Вашим ж московським знайомим,коли вiн з ехiдством запитуе про наявнiсть Iсторii у Украiни,я б роззнакомився на Вашому мiсцi ВIДРАЗУ I ОСТАТОЧНО! Сергей Глущенко
16.07.2010 19:44 Ще ЛIНI ТИМОЩУК. Вiдносно покаяння виписую,для Вас,ось яке мiсце з "Щоденника" Л.Н.Толстого(записано 5 травня 1900 року):"Счастливы и несчастливы те люди,которые не знают раскаяния.Сделав несчастье людей,они умрут с уверенностью,что они облагодетельствовали их.Понять же всю свою виновность им слишком было бы тяжело.Это раздавило бы их,а не исправило".Зрозумiло,щастя цих людей ПРИМАРНЕ,а от нещастя цiлком РЕАЛЬНЕ.Але,вони бачать завжди тiльки те,що бажають бачити... Сергей Глущенко
24.07.2010 21:01 Замість коментаря молодому поколінню, яке має зійти на капітанський місток корабля Україна.Ось тільки апелювати треба не до співвітчизників взагалі, а до етнчних українців,української нації конкретно,втілюючи в життя ідеологію українського націоналізму,ідеологію консолідації української нації.А далі:
А КУРС – ТОЙ ЖЕ…ТІЛЬКИ – ХІД ЗАДНІЙ…
Такою одеською «хохмою».Л.Кравчук виклав своє бачення ситуації, яка склалася в Україні через 20 років після схвалення Верховною радою Декларації про державний суверенітет України. І додав, виступаючи на 5 каналі ТБ в програмі «Час»,що сьогодні не бачить політиків, які б щиро вболівали за Україну.Отак коротко відповів на питання, які дебатувалися патріотами, націонал-демократами за «круглими столами» і поза останніми: «на яку Україну ми сподівалися, яку маємо і яка Україна нас чекає». Як кажуть і як не прикро, але…приїхали.
Бо , збираючи докупи все сказане в дні відзначення 20-ої річниці Декларації,як не боляче, маємо зробити сумний висновок: корабель під назвою незалежна Україна, формально зорієнтований на проголошений Декларацією курс, фактично не те що має задній хід, а і дрейфує без керма і без вітрил під впливом знайомих з часів Радянського Союзу вітрів і течій на рифи соціалістичної республіки Україна чи Малоросії .Переконує в цьому,бодай, постійно діючий дев,ятий круглий стіл ВУТ «Просвіта» і надруковане в тижневику «Слово просвіти» число 28, 15-21 липня 2010 року з цього приводу.
Присутні, як вони себе йменують, «батьки» цього документа, а за суттю і «батьки» Української держави..», народні депутати України ,зокрема,Іван Заєць і Павло Мовчан стверджували, що «Україна як національна держава розвивається в кордонах, що існують,, через реалізацію права на самовизначення української нації». Як відомо, в преамбулі Конституції України за наполяганням «батьків» Української держави записано, що відбулося не тільки самовизначення української нації , а і українського народу.»Батьки» вважали, що як записано в Конституції, то таким воно є і в дійсності. На жаль, життя і дійсність всупереч задекларованому «батьками» в Декларації про державний суверенітет і в Конституції курсу дало задній хід кораблю Україна, про що нагадав не тільки Л.Кравчук.
В тому ж числі тижневика Руслан Морозовський пише: «Адже в Україні…. поки присутні, принаймні де- факто, і вчорашні українці.Чому вчорашні? Не тільки тому, що в усіх офіційних документах-паспортах, посвідченнях, анкетах ліквідовано графу про національність. А й тому, що преамбула Конституції України проголошується від імені «українського народу-громадян усіх національностей», а не від імені « українського народу та громадян інших національностей». Наведена юридична формула преамбули не враховує наявності в Україні корінної титульної нації. Тобто етнічні українці як споконвічна етнонаціональна спільнота опинилися поза Законом… преамбула Конституції України юридично ліквідує етнічну українську націю цілком, підмінюючи її ефімерною «політичною нацією»…заблоковані Конституцією квазівласної держави етнічні українці упродовж двох десятиліть демонструють байдужому світові повну безпорадність у справі облаштування державного і громадського життя».І це при тому, що саме етнічні українці,титульна нація,природна більшість суспільства і є тими животворними нерозгорнутими вітрилами корабля України, які б мали надати кораблю Україна хід «повний-вперед» на задекларованому курсі.Та не можуть,як не боляче, бо залишилися поза Законом і поза увагою «батьків», які тішаться задекларованим самовизначенням української нації, яке буцімто відбулося і чи могло відбутися в такому жалюгідному стані нації, про яке нагадав Р.Морозовський. І не тільки він.
Вже за «круглим столом» поряд з « батьками» народний депутат 1 скликання Володимир Шлемко, кажучи про Декларацію, стверджує: « Фундаментальним положенням її стало право української нації на самовизначення, на власну національну державу. Це право НЕРЕАЛІЗОВАНЕ, і НІХТО поки що НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ЙОГО РЕАЛІЗУВАТИ».
Там же Любомир Пиріг,доктор медичних наук , професор, вказуючи на невтішні реалії з виконанням Декларації і наводячи положення Декларації, більшість яких не виконані, вказує на те, що стало причиною таких невтішних реалій, бо « основою нашої національної політики має бути солідарність і єдність… А що маємо сьогодні?Доки існуватимуть ці особисті вузькопартійні амбіції політиків?»
В якійсь мірі відповідь на обурення Л.Пиріга і його запитання за тим же столом дав письменник Петро Осадчук : «,поки що у нас лунають лише , хто був першим, хто більше вклав, хто більше наговорив. Не кажучи вже , що сьогодні в нашому політикумі утворилися три категорії: націонал-патріоти, націонал-кар,єристи і націонал-щизофреники.І це страшенно заважає нашому розвитку». В тому ж числі тижневика Леонід Мужук нагадує, як Українець з великої літери Ю.Іллєнко гукав «українці,об,єднуймося!» і як голосу того так і не почули, зокрема, і «батьки», політикум український.
Чи почули все сказане уже за «круглим столом» «батьки»,політикум, зокрема і слова Олександра Пономаріва :»Тут говорили, що ми повертаємося до того, що було в радянській Україні.З деякими позиціями ще гірше»? То чи могло таке статися через 20 років, коли б, як стверджують «батьки», відбулося самовизначення української нації і ми дійсно, бодай, почали будувати українську національну державу? Очевидно, ні, не мало би бути таке сьогоднішнє ганебне явище, про яке соромно і говорити, якби «батьки», політикум український не забули, що дітище своє треба і поставити на ноги, що з огляду на стан української нації, яка щойно вийшла із проголошеної радянської безнаціональної російськомовної спільноти , треба добряче попрацювати, вкласти в голови етнічних українців ідеологію українського націоналізму як ідеологію консолідації української нації, щоб ідеологія українського націоналізму заволоділа розумом і серцем більшості етнічних українців і щоб самовизначення дійсно відбулося, щоб ,бодай,розпочалося будівництво дійсно української національної держави Україна. Бо задекларувати лише курс і заявити про своє «батьківство» , маючи на руках зросійщених, денаціоналізованих, залишених поза Законом етнічних українців, виявилося недостатнім, щоб розгорнути на повну силу животворні вітрила, якими на кораблі Україна є титульна українська нація, природна більшість суспільства, і надати кораблю хід «повний-вперед» на задекларованому курсі.
Тому перед «батьками», перед українським політикумом, перед українською громадою стояло ще і завдання оздоровлення української нації , насамперед, через активну роботу по поверненню так званих роійськомовних українців до рідної мови, по зупиненню подальшого зросійщення етнічних українців, по, як не прикро, українізації українців, а не примусу всіх громадян до української мови. Адже вітрила через «епідемічно хвору» українську націю були пошматованими і світилися дірками.Свого часу про нагальність такої роботи нагадував забутий нині професор Анатолій Погрібний, наголошуючи на необхідності загальнонаціонального руху під гаслом «українці, шануймо рідну мову,спілкуймося українською», що є актуальним і сьогодні. Якби ж почули і якби ж було кому взятися за роботу, а не за декларації. Натомість маємо сьогодні те, про що нагадав правозахисник Сергій Мельничук на представленні своєї книги під промовистою для України, де буцімто відбулося самовизначення української нації, назвою «Моя боротьба за мову»: «Сьогодні не бачу сил-політичних і громадських,- які могли б зупинити намагання нинішньої влади повернути колесо і жорно зросійщення. Більш того, не бачу сил, які щиро цього хотіли б. Спроби є, але потуг до об,єднання нема». І так всі 20 років, зі спробами без щирого бажання і без потуг до єдності, навіть на останніх виборах, коли вже грім грянув над головами «батьків», українського політикуму, над головами українців. І гримить…
Натомість «батьки», український політикум метушилися на палубі корабля, сварилися між собою, з,ясовуючи, хто патріот України, а хто- «рука Москви,Кремля», шукали серед останніх ворогів, хоч ворог сидів і сидить в самих українцях, які і нині перебувають за висловом А.Погрібного в стані «дурного хохла» чи за висловом О.Пахльовської в стані «не то українця,не то росіянина…Малорос з великої літери».Плутали самі поняття патріотизм і український націоналізм, почуття і ідеологію консолідації нації,захисту інтересів останньої, про що мав би нагадати і що наводить І.Магрицька, бодай , тлумачний словник Оксфордського університету(«Націоналіст-це захисник інтересів нації»).Плутанина ця заважала і заважає перейти від декларацій з вигуками «Слава Україні!» до буденної важкої роботи по вкладанню ідеології українського націоналізму в голови етнічних українців, переконанню суспільства, що український націоналізм як націоналізм віками пригнобленої нації нікому і нічим не загроржує, а, навпаки, несе з собою мир і злагоду зі стабільною більшістю в суспільстві за національною ознакою..Плутанина понять патріотизму і українського націоналізму завадила і заважає «батькам»,українському політикуму не те що працювати на інтереси української нації, її консолідацію, не те,що вимагати, а ,бодай, звернути увагу і постійно пам,ятати про наявність в Конституції України статті 11, за якою держава забезпечує консолідацію і розвиток української нації, розвиток мовної,культурної,етнічної,релігійної самобутності, всього того, що визначає здоров,я української нації, міцність і животворну силу вітрил корабля Україна.Як не прикро, за «круглими столами» і поза ними окрім слів про ганебний стан і закликів до єдності ми не почули слів про роботу по вкладанню в голови ідеології українського націоналізму, ідеології єдності української нації як і не почули, що ж робити сьогодні, де порятунок виходу із цього загрозливого стану,по виведенню корабля із дрейфу .
Натомість чуємо звинувачення на адресу нинішньої влади, пропозиції йти до влади і виховувати її в дусі шанування України і української справи, шанування Декларації і Конституції,чуємо заклики готуватися до зміни влади.Ось тільки,з ким?! Знову з «батьками», «націонал-патріотами, націонал-кар,єристами і націонал-щизофрениками»?! Згадаймо, час от часу,інколи народ виштовхував «батьків», представників українського патріотичного політикуму на капітанський місток корабля Україна, до влади, де вони хапалися за кермо , сварилися, примушуючи європейських політиків і пересічних українців хапатися за голови, забували, зокрема, як В.Ющенко про нагальність роботи по оздоровленню і консолідації української нації з використанням владних повноважень і шануючи статтю 11 Конституції України, безславно ,зокрема, як і В.Ющенко закінчували свої каденції, не залатавши і не піднявши вітрила на кораблі Україна.
То може прийшов час «батькам» і нинішньому українському політикуму,» націонал-патріотам,націонал-кар,єристам, націонал-шизофреникам», за висловом О.Пахльовської, »політикам-популістам», які «..розігрують країну-як шулери колоду карт» , зрозуміти, що час декларацій, час закликів, час їхнього перебування на капітанському містку корабля Україна, час намагань їхніх забратися на останній з використанням «простих людей» як «вітаміну для їхнього щоденного канібальського меню», пройшов.
Прийшов час пошуку шляхів нелегкої роботи по оздоровленню української нації, її консолідації, по розгортанню вітрил, щоб зупинити дрейф на небезпечні рифи.Прийшов час дітей, час молодого покоління, яке не побоїться буденної тяжкої роботи в ім,я майбутнього України, яке не побоїться глянути правді в очі і, зокрема,буде стояти на тому, щоб слова про самовизначення української нації із преамбули Конституції України перенести в статтю 11, бо самовизначення не відбулося і над останнім як і над консолідацією, розвитком української нації, розвитком мовної , етнічної, культурної, релігійної самобутності треба ще добряче попрацювати з забезпеченням і підтримкою влади, держави.
Сьогодні за галасом «політиків-популістів», за їхніми безкінечними акціями і піар-кампаніми, як нагадування про їхнє існування, голосу дітей, молодого покоління не чути і їх не видно, бо вони не сприймають нещирі наміри нинішнього українського патріотичного політикуму і не штовхаються серед останніх,чекаючи , коли їх покличе час, коли покличуть етнічні українці, природна більшість суспільства, єдина на сьогодні сила, яка здатна надати хід кораблю і зупинити дрейф на небезпечні рифи вчорашнього дня в разі одужання і розгортання животворних вітрил.
То ж шукаймо,побратими-українці, між собою, а не серед чисельних партій, українців, які шанують рідну мову і не підлаштовуються під реалії, які не сприймають лукаве антиконституційне гасло захисту прав російськомовних, які розуміють український націоналізм як ідеологію консолідації нації, захисту інтересів останної і нагальність активної роботи по оздоровленню нації, які є в останньому шанувальниками і провідниками справи Українця з великої літери Анатолія Погрібного, який своїми книжками, думками разом із своїми дописувачами на сьогодні має стати дзеркалом, апостолом правди, що кличе до діла і дії, для етнічних українців, для всього суспільства.
Без сумніву,такі українці є, шукаймо їх, гукаймо і будемо сподіватися, що вони самі про себе заявлять, почувши про наші з вами наміри змінити український політикум, маючи такі критерії в оцінках кандидатів. Приведемо нове покоління, дітей до влади уже восени цього року на виборах до місцевих рад. А в подальшому ,- на всіх прийдешніх виборах до рад всіх рівнів,щоб, пропустивши неодноразово через сито нашого пильного ока,спільної думки і довіри таких українців, отримати нарешті дійсних українських націоналістів на капітанському містку корабля Україна, які б, дбаючи про інтереси української нації, проводячи активну роботу по її оздоровленню, розгорнули вітрила і корабель отримав хід «повний вперед» на задекларованному «батьками « в Декларації і Конституції курсі, долаючи опір вітрів і течій вчорашнього дня, уникаючи рифів. Леонід Пінчук
NB!
