Впливає телебачення, комп'ютер, а найголовніше — приклад дорослих
Оксана МИКОЛЮК, «День»
Торік багато ЗМІ, серед них і «День» (в матеріалі «Наші відображення») писали про те, що в Донецькій області учні побили вчителя. Зараз в інтернеті гуляє ролик, у якому знято, як нібито учень показує стриптиз перед нібито вчителькою. «Нібито» — тому що так написано на російському сайті 5-tv.ru і поки що журналісти з цим не «розібралися», як обіцяли. Про це «Дню» написав учитель-методист вищої категорії (українська мова та література) СЗШ №285 м. Києва Олег Вербовий: «...перед учителькою та усім класом якийсь патлатий «шпиндик» класу дев’ятого-одинадцятого влаштував стриптиз під музику, роздягнувшись догола... Мене вразило побачене, бо у школі викладаю вже 15 років».
Зрозуміле обурення вчителя, зрозуміле співчуття до своєї колеги, яка не «змогла припинити цього шоу», зрозуміле бажання покарати дитину. Але чи не занадто? «Раніше подібного «таланта» чекала дитяча колонія та пляма на все подальше життя (можливо, й добре — щоб іншим не хотілося...). Тоді й злочинів менш було...». І кому від того стало легше, що в когось була пляма на все життя? Хіба що системі, яка завдяки колоніям і «плямам» тримала в кулаці суспільство. Кому корись від того, що дитині через якийсь її демарш зламаємо життя? Адже характерна для сучасного суспільства покірність, патерналістські настрої, безініціативність, цинізм, немилосердя — це наслідок якраз такого системного виховання, коли вчитель був завжди правий, а найкращою рисою учня була слухняність. Виховувати на страху, на боязні чогось (що іншим буде «нєповадно») — саме так виховуються роботи.
«Сімдесят років під більшовиками призвели до того, що в країні сформувалося плем’я, навчене лише вислуховувати накази та їх виконувати», — вважає російський соціолог О. Богун. Слава Богу, нинішні діти вже не такі і з дитячого садочка вчать права, записані в Конвенції ООН про права дитини (ще вчать...).
Кожна дитина, навіть найбільший хуліган, навіть той, на кого вже махнули рукою (особливо такий), хоче бути почутою і зрозумілою. Інша справа, що дорослим це далеко не завжди вдається (хтось образив, завдав травми, зрадив — і дитина замкнулася). Демонстративна поведінка дитини, підлітка — це бажання привернути увагу, це виклик, це протест проти ставлення до себе. Це — в першу чергу. Не воювати ж з дітьми! Московський психотерапевт Віктор Каган пише, що якщо до серця такого «колючого» хлопця достукатися, то кращого й відданішого друга не знайти.
Психологи давно наголошують на тому, що вчителям потрібно переходити від стосунків, коли вчитель поводиться як такий, що все знає, а учень має слухати і виконувати, до стосунків партнерських. «Якщо раніше вчителі та взагалі дорослі могли якось диктувати дітям, що робити, то нинішнє покоління вже настільки інше, що просто за командою вони діяти не можуть, як і не хочуть підкорюватися свавіллю дорослих. Такий стиль спілкування з сучасними дітьми вже не працює. Нам потрібно змінювати освітньо-виховні підходи — потрібно домовлятися. Та педагогічна система, яка нині є в наших школах, не виправдовує себе, тому що в педагогічному середовищі продовжує існувати підхід до дітей не як до рівних, а як до тих, хто трохи нижче. Діти це дуже відчувають, тому що в них загострене відчуття справедливості. Діти вимагають до себе такого ставлення, яке передбачає повагу до їхнього досвіду», — вважає психолог Катерина Овчарек.
Ще раз — про наші відображення. «Нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая...». Хоч би як було образливо вчительці, але вона має задатися питанням: що вона зробила, що учень так повівся щодо неї, що їй потрібно змінити в собі, в своїй поведінці, у спілкуванні з дітьми? Адже всі педагоги знають, виховання — це процес взаємний.
«Вищезгадана ситуація також, на жаль, вчить цю дитину. Чого? Відповім. Вона вчить того, що і в державі, як і в цій школі, можна собі дозволити подібну поведінку в різних проявах, бо за відсутністю нормально та чесно діючих законів все одно не будеш за це покараний (прикладів тому тьма, та ще й вони афішуються, рекламуються в безлічі передачах, фільмах — як тут самому не спробувати...), — продовжує вчитель Олег Вербовий. — Так само, як і безправний вчитель тебе не зможе покарати із заткнутим демократичними гаслами ротом типу «це вираження особистості», «знайди шлях до серця дитини», так і держава в майбутньому не покарає. «Знайди шлях до серця дитини»... Дошукалися шляхів!».
Все правильно — знайди шлях до серця дитини. Сухомлинський як казав? «Серце віддаю дітям», — оце й правильний шлях. І все-таки не «ситуація вчить дитину, що в школі вона може собі дозволити поведінку в різних проявах», — діти вже навчені. Їх вже навчили дорослі (батьки, сусіди та всі, на кого вони дивляться) хамства, безвідповідальності, цинізму, байдужості. Ми, дорослі — причина поведінки дітей, а не навпаки. І на нас лежить відповідальність, чому діти поводять себе так і так. І якщо карати дітей, а дорослі залишатимуться завжди правими, то до чого це призведе? Зло породжує зло, ненависть породжує ненависть...
Можливо, нашим учителям краще побільше спілкуватися з психологами, бо зовсім неприємно читати, як пише Олег Валерійович Вербовий, що «мовчання та неможливість правильно реагувати на подібне — дозвіл подібним ситуаціям розвиватися й дали, тільки в більших масштабах. Скоро подібні «шпиндики» почнуть насильно залучати до свого «стриптизу» й учителів. А може, це все діється свідомо?.. Свідомо виховуються саме такі виродки. Свідомо створюються якнайкращі умови для їхнього розвитку. Мовляв, «вільний розвиток особистості»...
Далі вчитель наводить коментарі людей (очевидно, ровесників «стриптизера»): Вот дети пошли!!:); упал от ржача... согласен с тобой полностью....))); Порадовало!! Молодец парень! Без комплексов)); У нас тоже нечто похожее было, но там наши бабы над мужиком-преподом так стесались; Не знаю, я бы его в дурдом отправил... Я представляю, как эта училка достала, раз детки такое учудили...но в любом случае я бы его наказала. Нахал!; Блин, вообще кайф — я этого пацана обожаю!».
І це теж пишуть чиїсь діти...
КОМЕНТАР
Оксана ОНИЩЕНКО, педагог, переможниця конкурсу «Вчитель року»:
— Хамство — це проблема суспільства, а діти її віддзеркалюють. На жаль, наші діти на прикладі дорослих бачать, що хамство — це норма життя. Але кожен з нас із дитинства пам’ятає , що є вчителі, яким можна таке утнути, а є такі, на яких ні язик не повернеться щось сказати погане, ні тим більше рука не підніметься. Це вчителі, яких поважають. Ми не знаємо, що сталося у цьому випадку, як цей вчитель працював з дітьми — ситуацію вирвано з контексту. Це — робота психологів. Я, звичайно, не виправдовую дитину, але з нею треба працювати. Вона має усвідомити, що це — ненормально. Думаю, що це був якийсь його протест...
Вчителі, які нині заперечують нові реалії педагогіки, не відійшли від радянських стереотипів. Ми не можемо недемократично ставитися до дітей, бо сьогодні — інше життя. Нам потрібні не слухняні роботи, а діти-особистості. Треба говорити про професіоналізм вчителів і їхній фаховий рівень. Жорстокість проблеми би не вирішила, бо жорстокість — це та купюра, яку вихованці прибережуть для цього ж вчителя. Суворими методами ми можемо налякати дитину, але вплинути — ніяк. Так вчитель будує між собою і дитиною стіну: основне для нього, щоб дитина прийшла на урок, тихо відсиділа і пішла. А те, чим живе дитина, що її болить — йому байдуже... Ті педагоги, які виступають за суворі методи виховання, таким чином прикривають свій страх перед новим, перед сучасним суспільством і дітьми, які вимагають іншого. Якби хлопець зробив так на моєму уроці, то я б точно не «наїжджала», а поставили би дитину на місце гострим словом чи жартом — аби розрядити ситуацію. А потім вже я б поговорила з дитиною, в чому справа. Але зробила б це без директора чи батьків.
24.07.2010 05:49 «Мы ждём перемен» Віктор Цой
Полеміка продовжується…
Психологічний вплив.
Природа шаблонного мислення.
На чиєму боці і чи потрібна подібна преса? Кого вона «допомагає» виховувати? (Позиція засобів масової інформації у вирішенні проблем освіти).
Учитель завжди неправий.
Нещодавно побачив в «Неті» відео (http://smotri.com/video/view/?id=v724165a0ac http://www.5-tv.ru/news/10171/), де перед учителькою та усім класом якийсь патлатий «шпиндик» класу 9-11 влаштував стриптиз під музику, роздягнувшись догола… Мене вразило побачене, бо в школі викладаю вже 15 років. Хотів докласти й своїх зусиль до вирішення подібних проблем, а вийшло навпаки… Здивувало, як за короткий час наші засоби інформації вміють на людину «навішати ярликів» та образити її… Як це відбувалося? Читайте далі.
Написав статтю «Орієнтири виховання змінено?». У статті міркував про безкарність дітей, яка зайшла вже так далеко, що деяких з них навіть дітьми й назвати важко, а хіба що тільки якимись «виродками» (хоча в педагогічній практиці ніколи собі так називати дитину не дозволяв і не дозволятиму далі), про відсутність законів, які б могли практично вплинути на подібні випадки та допомагали б роботі вчителя, про незахищеність учителів… Сподіваючись на розуміння та підтримку редакції, надіслав цю статтю в газету «День». (Колись давно вже друкувався на шпальтах «Дня» на ті ж освітянські теми і тому, навіть знаючи про те, що газета не користується особливою популярністю серед киян (не відношу себе до подібних, навіть інколи читаю газету, хоча й неприємно від людей чути, що найбільше цінують цю газету не за її «нудні статті», а за широкі сторінки, зручні для використання в господарстві), все одно вирішив подати матеріал саме туди). Але ж яке здивування й обурення пережив після виходу «статті»! Авторка «статті» Оксана Миколюк не розділила мою думку. Вона має на це право. Також будь-яка людина має право вступити в полеміку з іншою людиною з будь-якого питання… Але чи таким чином? Про це читайте далі.
Про полеміку принаймні попереджають за елементарними етичними нормами. За два тижні неодноразово телефонував до редакції, щоб з’ясувати, чи вийде стаття. Пані Оксана, постійно кудись поспішаючи, відповідала щось незрозуміле, потім сказала, що стаття вийде-таки й пообіцяла передзвонити й сказати, коли... Про те, що саме вона буде авторкою моєї статті, Миколюк не сказала жодного слова. Також пані Оксана мовчала й про те, що не згодна зі мною у висвітленні проблем, які описані в статті, не вважаючи за потрібне навіть сказати про це авторові, із надмірною впевненістю у собі та своїй правоті вона, виявляється, у той час уже працювала над власною статтею, виливши в ній на мене певну кількість бруду… Звідки така впевненість у представників цього засобу масової інформації? Про вихід своєї статті «Чому діти стають агресивнішими?» вона мене так і не повідомила. Газету придбати не зміг. Прочитав статтю в Інтернеті: http://www.day.kiev.ua/303224 . Чи є нормою зверхнє ставлення до людей у представників цієї редакції? (Пізніше, мав можливіть спілкуватися із заступником головного редактора газети пані Ганною Шеремет. Пані Ганна мене уважно вислухала (вже прогрес), але ж і з свого боку не обминула зауважити, що це тільки вчителям у період літньої відпустки немає чим займатися (відносно моєї статті), а в них (у редакції) робота кипить – і вона також через брак часу не може довго зі мною розмовляти. Будучи людиною, що завжди звикла «розставляти над «і» усі крапки», змушений був пояснювати, якою саме роботою займаюся у час відпустки. Навіть у відпустці вчитель не сидить без діла. Хочеш продуктивно працювати весь навчальний рік – готуйся влітку. За свою практику ніколи не мав повноцінного літнього відпочинку. Це вже інша тема…).
Про бруд. У своїй статті Оксана Миколюк закидає мені, навіть не спілкувавшись зі мною та моїми дітьми, жодного разу не бувши на моїх уроках, що я належу до вчителів так званої «совєцької» системи, що мислять закостенілими шаблонами, не співпрацюють з психологами, не знаходять психологічний підхід до дитини та не бачать в дитині особистість, виховують дітей покірними роботами, сліпими виконавцями настанов, що не мають власної думки… Вона дозволяє собі грубі вислови, мабуть, про подібних мені вчителів: «Нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая...». Чому б пані Оксані не зробити цей вислів заголовком її статті? (Повторюся: як так можна взагалі говорити про людину, тим більше – про людину, яку зовсім не знаєш?! Чи не професійна це помилка авторки, яка просто зобов’язана перед виходом у світ подібної статті поспілкуватися з її автором, якого вона береться критикувати?! Я бачу в тому неповагу до себе, професійну невідповідність своїй посаді пані Оксани Миколюк. У своїй практиці я вчу дітей мислити нестандартно як у життєвих ситуаціях, у спілкуванні з ними на уроках, так і у своїх методиках. Що таке психологічний підхід до дитини, знаю не лише з теорії, бо без практичного застосування цього поняття неможливо залишитися працювати в школи надовго, особливо в наші складні часи... Сучасне викладання в школі без цього неможливе. Тому й друкуюся в освітянських журналах, створюю для своїх уроків мультфільми, інтерактивні диски, збираю рекламу, яку потім аналізуємо, використовую пісні відомих укр. гуртів, влаштовую шоу-уроки «Великі редагування», першим в Києві почав проводити телефонні уроки… На те я й методист). Але ж питання не в мені…
Подібною реакцією авторка стає на бік дитини, що влаштувала стриптиз. Ніхто не відкидає, що потрібно знаходити психологічний підхід і до таких дітей, навіть до них – в першу чергу. Що й робимо. У тому наша робота. І повірте, як «підставити іншу щоку, коли тебе б’ють по одній», також не тільки знаємо, а робимо майже щодня. Проблема не в цьому, а в тому, що авторка, людина зовсім далека від професійної педагогічної практики, дозволяє собі вчити вчителів, радячи ім співпрацювати з психологами… Проблема в тому, що подібний «стриптизер», прочитавши її статтю відчуватиме себе переможцем, буде мати ще більшу впевненість у собі і в тому, що його так і не покарають, не знайшовши до нього психологічний підхід. Він скаже з посмішкою друзям, показуючи приклад: «Вау! Кльово! Мало того, що так класно перед училкою пострибав, так ще й ці ідіоти через мене тепер сваряться. Піду новий стриптиз показувати, поки вони до мене психологічний підхід шукатимуть…» Так звана відсутність до нього цього ж психологічного підходу може розцінюватися подібними «стриптизерами» як причина, чому вони мають таку поведінку. «Так, я показав стриптиз, - скаже він з часом, - бо ви не зрозуміли мене…» Не відкидаю того, але ж проблема в тому, що подібне переростає в систему. Діти відчувають, що погана дія не має покарання, за неї можна й не нести ніякої відповідальності, збільшують кількість цих дій, мотивуючи це тією ж самою відсутністю психодолічного підходу до них. Зручно для злочинця! Нічого не скажеш. Він за таких умов буде завжди правий. Що й маємо. Про це я й писав. А пані Оксана, мабуть, не зрозуміла мене чи не захотіла зрозуміти… Підхід підходом, а покарання покаранням. Покарання ж гідного нема! (А раніше були. І в Макаренка, і в Сухомлинського, про досвід останнього авторка дозволила собі нагадати мені у своїй статті. Знаємо і використовуємо, шановна пані Оксано). Значить, можна робити щось нове. І чи стриптиз він влаштує наступного разу? Так і народжуються «виродки» в діях своїх, що із стриптизу переходять до жахливих вбивств! Про них я й писав. Давайте й до них психологічний підхід шукати (згоден, це з деяких причин просто необхідно, але ж пріоритетним тут є вже покарання), а поки ми це робитимемо, вони будуть сміятися над нами і вбивати далі. Інколи «психологічний підхід» із злочинця святого зробити може. Прикладів того в сучасному житті маємо багато… Він потрібен там, де це потрібно, а покарання потрібно там, де воно потрібно. Розмежовуймо ці речі! Авторку так зачіпило вжите мною слово «виродки», що вона дозволила собі навіть кричати на мене, коли я, зателефонувавши, висловив своє обурення статтею. Мене це зовсім не здивувало. Так часто й батьки дозволяють собі кричати в наш час на вчителя, прийшовши в школу, навіть якщо їхня дитина зробила щось погане. До цього вчителі звикли й продовжують шукати психологічні підходи вже до батьків дитини… Відносно пані Оксани – як можна говорити про психологічний підхід, не вміючи його знаходити?! Виходить, пані Оксана – один із побічників «голої» теорії, аж ніяк не практики, хоч і говорить про те, що має психологічну та педагогічну освіту. Мабуть, простіше для неї подібні статті писати, ніж реально шукати ті «ключики до сердець» дітей, про які вона так впевнено пише в статті. Психологічний підхід… Та він без суттєвих законів іноді нагадує безпорадне борсання людини, що тоне… Саме про це говорить зараз більшість вчителів-практиків! (І хоч у статті Оксани Миколюк використано цитати з міркувань учительки року Оксани Онищенко про необхідність роботи з подібними дітьми, думаю, що й вона страждає через відсутність певних законів в освіті, які б полегшували роботу вчителя. Іноді вчителі просто бояться говорити про це відкрито… То ж і говорять між собою, не приховуючи емоцій… Хотілося б саме так поговорити з пані Оксаною Онищенко. Я завжди відмовлявся (часто пропонували) висувати свою кандидатуру на конкурс «Учитель року». Однією з причин було саме те, що у вчителя часто немає можливості висловити відкрито власну думку, що його робота оцінюється дуже часто неправильно…) Саме таким зараз так часто виглядає вчитель. Про це я й писав. Він виглядає так не тому, що йому бракує педагогічної майстерності, не тому, що він не може знайти психологічний підхід до дитини (хоча й таке буває), а просто неможливо тільки психологічним підходом, на який у нас звикли скидати все, вирішити важливі проблеми у вихованні. Та й сил на подібне виховання ой як багато потрібно мати вчителеві!!! Де ж підтримка держави? Нема. А ми на передовій. Так-так, це передова невидимого фронту! І там гармати стріляють, поранення існують, можливо, ще страшніші за кульові… І вчитель повинен на ці ситуації йти з голими руками, без будь-якої зброї. Як на амбразуру. А хіба діти цього не відчувають? Тому вони вже й самі часто говорять, що їм «все одно нічого не буде» або «а що ви мені зробите», сміються, продовжуючи робити погане в той час, коли вчитель з останніх зусиль працює тільки на психологічному підході. Та й зривається багато хто. Згоден. І кричать, і оцінками мстяться… Та ще й в пресі всі ладні бідного вчителя вчити та носом тикати, як робити потрібно… Адміністрація школи зараз зовсім позбавлена можливості якогось фізичного впливу на дитину. Зі школи дитину без згоди батьків нікуди не дінеш: які б негативні дії вона не чинила, все одно вона – недоторкана особистість, якщо ці дії не мають якогось відтінку криміналу. На другий рік залишити не можна. Оштрафувати – ні. Тільки якесь штучне іграшкове попередження і той самий психологічний індивідуальний підхід. Ще й від батьків вислуховуй постійно про розвиток особостості, демократію... Чи не дійшли до межі вже? Далі нема куди… Куди не подивись – усі в чомусь «розбираються»: політики, бізнесмени, журналісти. Може, вже час діяти, а не розбиратися?!
Яку ж користь мають подібні видання? На чиєму боці стоять? Чи розуміють, що подібними статтями вони тільки заважають вихованню, збільшують відсоток безкарних злочинців, даючи «зелене світло» подібним «стриптизерам»? Замість допомоги у вирішенні проблеми вчителеві, вони обрали тактику мовчання або ж маскування цієї проблеми, мовляв, тільки психологічним підходом можна вирішити проблему… Про образу вчителя я вже мовчу. Чи є припустимою така пасивна позиція засобів масової інформації, які на меті своїй повинні мати зовсім протилежне?! Чи не потребують вони радикальних змін?! І чи є вони взагалі професійно придатними, коли звикли тільки замовчувати, маскувати, а не вирішувати існуючі проблеми? Яка користь від подібної преси?! Від нової влади ми чекаємо на зміни не тільки в законах, а й у впливі на позицію деяких засобів масової інформації, які, повторююся, звикли не допомагати у вирішенні існуючих проблем, а навпаки, сприймаючи все у шаблоні «совєцький» чи «закомплексований» гальмувати рух вперед… Чи не шаблоном є сліпа критика усього «совєцького», яка так популярна зараз? Нудить вже від того! «Совєцький», «совецький»… А самі не такі? Чим відрізняєтеся? Чи не такі ж шаблони? Хоча б щось нестандартне запропонували. А то раніше прославляли, а зараз з тією ж енергією і ті ж самі речі вже ганьбимо. Легкий спосіб вирішення проблеми. Згоден, так легше. А чи професійно гідно? Чи цьому вчать приклади кращих українських кореспондентів та державних діячів, більшості яких, на жаль, вже нема з нами поруч? Мабуть, сила справжніх статей у правді, а не в «сварливості», яка зараз також надзвичайно популярна. Не має значення матеріал статті – аби супроти… Чорне – напишемо про біле. Біле – напишемо про чорне. Я не захищаю «совєцьку» систему освіти, принципи її виховання, але багато чого в ній було правильного. Авторка у своїй статті наводить цитати психологів відносно того, що більшовики виховували дітей-роботів, а кого ж допомагає виховувати чи спрямовано виховує нинішня система? За браком законів деяких таких «вихованців» нинішньої системи інакше як виродками й назвати важко. Давайте дивитися правді і очі, а не маскувати її.
На відміну від Оксани Миколюк, я не приховував матеріал статті, яку ви зараз читаєте, від редакції газети «День». Надіславши її до редакції, сподівався на порозуміння, чекав на публічне вибачення авторки. Хоча й розумів, що цього не буде. Вся редакція постійно заклопотана: часу на подібне просто не існує… А чи не є це головним? Головний редактор у відпустці, заступники також не мають часу. Мені ніхто з них так і не телефонував. Статтю Оксани Миколюк заступник головного редактора читає вже декілька днів, щоб мати змогу відповісти на мої питання. Не вміючи правильно контактувати з людьми, представники редакції «День» доводять те, що й на матеріали життя вони, мабуть, реагують подібним чином.
А чи вистарчить самій Оксані Миколюк моральних сил відповісти мені на цю статтю? Чи вона звикла тільки до прихованої полеміки в один бік? Здивуйте мене, пані Оксано. Надрукуйте цю статтю без змін. Ото ж бо. Слабо. Подібні вам – мастаки за очі людей бруднити. Кляпа в рота – і давай: посада ж бо сприяє… Правда? До речі, ось Вам моя фотокартка (початок статті). Можливо, дивлячись на неї, Ви зрозумієте зміст цитати «Нечего на зеркало пенять, коли рожа кривая...». Вважаю потрібним звертатися за допомогою до інших джерел масової інформації…
Час минає. Він перемагає все. Долають час лише справжні речі «так» чи «ні». «Так будуть слова ваші «так» чи «ні», а що зайве – то від лукавого», - пишеться в Біблії. Давайте вчитися бачити у житті справжнє й реальне – це допоможе нам долати час, залишаючи після себе щось вічне й корисне. АнтиДень Ображений Вами
NB!
