Стиль

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/303662 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/303662 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Громадянин арт-об’єкт

Дизайнер Вікторія БАРОН — про «споживацьку приреченість», вуличну моду як вияв постсовкового «похмілля» та необхідність саморозвитку

ВЛАСНОРУЧ ВИНАЙДЕНА ВІКТОРІЄЮ БАРОН ТЕХНІКА МУЛЯЖУВАННЯ ДОЗВОЛЯЄ ДИЗАЙНЕРУ СТВОРЮВАТИ «ЖИВІ» СУКНІ-СКУЛЬПТУРИ

КОЛЕКЦІЯ «КРАСА ПО-РОСІЙСЬКИ» СТВОРЕНА В ТРАДИЦІЯХ ДОРЕВОЛЮЦІЙНОГО АРИСТОКРАТИЧНОГО СТИЛЮ

ОБРАЗ КІБЕР-МАЛЬВІНИ ВІКТОРІЯ БАРОН СТВОРИЛА ЗА ДОПОМОГОЮ БІЛОГО ВІНІЛУ ТА ВЛАСНОЇ ТЕХНІКИ МУЛЯЖУВАННЯ

ЦІ 22 МЕТРИ ТКАНИНИ ТА ЧОТИРИ МІСЯЦІ КРОПІТКОЇ РУЧНОЇ РОБОТИ НАЗВАТИ ПРОСТО СУКНЕЮ ЯЗИК НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ. ТУТ ДОРЕЧНІШЕ СЛОВО «АРТЕФАКТ»

ЦЮ СУКНЮ ВІКТОРІЯ БАРОН СТВОРЮВАЛА СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ ДЕФІЛЕ ВІДОМИХ УКРАЇНСЬКИХ ТОП-СТИЛІСТІВ. ВЕРБАЛЬНИЙ ВІДПОВІДНИК ФАТАЛЬНОГО ОБРАЗУ ЗВУЧИТЬ ЯК «КУТЮР-АЛЮР»

Вікторія Барон належить до своєрідного андеграунду від української моди. Її колекції не беруть участі в сезонних показах, а саму дизайнерку рідко можна побачити у фотохроніках світського життя столиці. Це, втім, не свідчить про неприйняття з боку фешн-спільноти. Та й у професіоналізмі Вікторії не відмовиш. Достатньо сказати, що свого часу її запрошував на навчання британський коледж «Сент Мартінс» — один із найпрестижніших дизайнерських стартових майданчиків, або що відомий дизайнер Майкл Корс пропонував їй співпрацю. На певне дистанціювання від модного середовища у Вікторії є свої причини, про які ви дізнаєтеся нижче.

Але коли дизайнерка все ж з’являється на київських раутах, то неодмінно привертає до себе увагу — капелюшками та образами в дусі дореволюційної аристократії. Вікторія стверджує, що для багатьох ці вигадливі капелюшки є свідченням легковажності, але, на нашу суб’єктивну думку, притаманний їй аристократичний флер вкрай пасує до київських ландшафтів, які подекуди (наприклад, на Подолі) ще зберегли свій буржуазний дух. Тим більше, що говорити з Вікторією можна не лише на «цехові» теми — про модні тенденції та закони дизайнерського виживання в умовах дикого капіталізму. Виявляється, що мода, окрім іншого, — це знак. А вміти правильно прочитати цей знак — це безпомилково розшифровувати певні суспільні коди.

Із одного боку, образ «інкогніто», якого притримується Вікторія, — це подарунок для журналіста, який обіцяє нові відкриття для читачів, але з іншого... із чого ж розпочати розмову? Тому діалог із дизайнером «День» почав із занурення в біографію Вікторії...

— Я народилась у родині інженерів у Новосибірську. Це був глибокий Радянський Союз, що, втім, не завадило моєму батькові збирати старовинні книги, ікони, цікавитися езотерикою, енергетичними практиками. У відповідній атмосфері я й зростала. Пам’ятаю також, як у великому парку Новосибірська «Березовий гай» збиралися колекціонери, обмінювалися монетами, листівками, марками. Цей ритуал мене тоді дуже вражав, і його особлива естетика також вплинула на мене в подальшому. Після закінчення школи переді мною постав вибір: музика чи дизайн одягу. Хоча батьки були не в захваті від обох варіантів, та я наполягла на своєму. Попри це, з першого разу вступити мені не вдалося... Був початок 90-х, і я вирішила поїхати за кордон — набиратися досвіду. На фабриці в Угорщині я пропрацювала кравчинею протягом чотирьох років. Саме там я зрозуміла, що таке європейський рівень організації праці.

— З огляду на той досвід, як вам здається, що сьогодні стоїть на заваді відродження української легкої промисловості?

— Ми робили кілька спроб «достукатися» до людей, які здатні вплинути на ситуацію. Зрештою, чому ми повинні ходити в «Китаї», коли могли б одягатись у вітчизняне? Але ті, до кого ми зверталися з відповідним проектом (до речі, економічно не збитковим), всі як один твердять, що вигідніше здавати приміщення фабрик в оренду чи продавати в приватну власність. Тобто верхівка надає перевагу тому, щоб усе продати, здати та отримати свій пай тут і зараз.

— І ходити в Бріоні...

— І ходити в Бріоні. Таке ставлення в нашій країні не лише до легкої промисловості. Від людини, що зараз працює у владі, я навіть почула моторошну думку: за те, щоб Україна була країною споживання, вже давно заплачено. Тобто стратегічно все вже вирішено. Це мій біль — адже це означає, що, по суті, я працюю в тій індустрії, якої немає й не буде...

А всі акції та покази — це просто гра на дизайнерському марнославстві. Бо в Європі тижні моди організовуються для експертів, які оцінюють роботу дизайнерів, та байєрів, які роблять замовлення у цих дизайнерів.

— Але ж на наш Тиждень моди вже також приходять байєри. Нехай їх небагато, але ж кілька років тому їх не було взагалі...

— Насправді це не байєри в класичному розумінні. Це люди, котрі мають власні магазини і замовляють по кілька одиниць одягу. До прикладу, в Угорщині байєри замовляють по кілька тисяч екземплярів, оплачуючи замовлення зі своєї кишені. А в Україні дизайнер сам повинен вкласти свої ж гроші у виробництво для того, аби потім товар залежувався в магазині. Тобто в Україні все відбувається навпаки. Сплески є, але вони залишаються на рівні маленьких магазинчиків, де продається дизайнерський одяг, але він елітарний і не виходить на масовий ринок.

«НАМ ПОТРІБНА МИСЛЯЧА ТА КУЛЬТУРНА ВЕРХІВКА»

— Коли ми вже заговорили про політику... Нещодавно показана колекція Карла Лагерфельда для Chanel (що характерно haute couture) виконана у російському «царському» стилі. По-моєму, вже не вперше він демонструє свою приязнь до цього стилю. Чи не здається вам, що тут також є політика?

— Такі кроки зумовлені комерційною логікою. Лагерфельд намагається зробити реверанс у бік своїх найактивніших покупців. Але, як на мене, для цієї аудиторії значення має не історія, а бренд, адже таким чином вони сигналізують про свою належність до певних кіл, спільноти. Думаю, вони далекі від того, щоб пишатися символікою своєї країни та історії.

— До речі, про символіку. Із чим ви пов’язуєте фешн-ностальгію за «совком»: усі ці серпи та молоти, написи «СССР» на футболках?

— Я категорично цього не сприймаю. І не лише тепер, моє ставлення до радянської теми було таким завжди. Просто тому, що все це негарно, естетично непривабливо. Я зовсім не розумію Маяковського. Я знаю, що він видатний поет, але він мені якийсь не ліричний. Не в розумінні ніжності та поетичності, а в розумінні звучання його поезії.

— Утім, сьогодні цієї символіки на вулицях повно. А явищем street-fashion, тобто вуличною модою, також можна міряти градус культури в суспільстві. Як вам київський street-fashion? Здається, він іще великою мірою пострадянський...

— Так, він пострадянський. Зверніть увагу на кількість красивих дівчат на підборах: усі ходять на роботу як на парад. Наше суспільство досі патріархальне. І на це є свої причини. З доби аристократизму ми мали би перейти до буржуазії, а вже від буржуазії — до сучасного суспільства стрімкого, але культурного мінімалізму. Так це відбувалося в Європі. Однак ми після аристократизму моментально «загриміли» в Радянський Союз і таким чином оминули важливий етап буржуазності. Але ми все ж маємо його пройти, хоч і з 80-річним запізненням. Але для цього нам потрібна мисляча та культурна верхівка. Бо насправді саме її представники своїм стилем, поведінкою та рівнем інтересів повинні встановлювати певну планку для суспільства. Це з одного боку. А з іншого — безліч журналів намагаються навчати жінок правильно одягатися, привертати до себе увагу. І коли дівчина має гарну зовнішність, вона може прийти в будь-який магазин і одягтися як «з обкладинки». Але якщо її культурний рівень нижчий за середній, то створений зовнішній образ не спрацює. А є люди, поглянувши на яких, відразу розумієш, що свій зовнішній образ вони носять всередині, і красивий одяг — не просто обгортка. Коли я говорю про культурний рівень, то маю на увазі не лише обізнаність у різних сферах. Культура — це те, як людина сприймає себе в оточуючому світі, те, наскільки трепетно вона ставиться до оточення, — тобто її етичність. А етикет, у свою чергу, — це не лише «виделка-ложка», а передусім спосіб світосприйняття.

Приводи для оптимізму є. Сьогодні на вулицях я дедалі частіше бачу шалики, низькі підбори, цікаві мікси, українці дедалі більше відходять від буквального поєднання в дусі «жовта кофтинка вимагає жовтих черевичок». Людина починає сприймати себе як арт-об’єкт. Адже давайте поміркуємо: якщо на картині є червона смужка згори, то це ще не означає, що знизу художник має домальовувати таку саму. Або так: блакитне небо в поєднанні з чорною землею виглядає дуже гармонійно! Люди починають оригінально мислити, кожен — по-своєму, більше спостерігати за світом, живою природою.

— Одночасно в нашому суспільстві є тенденція до спрощеного сприйняття моди: мовляв, лахміття, гламур, а насправді, як стверджують деякі дизайнери, — це річ, що допомагає відкоригувати певні енергетичні потоки...

— Справді, є така думка, що мода — це марна трата часу. Нещодавно в ефірі одна українська артистка розповідала, що перед тим як вийти з дому, вона по шість годин проводить у гардеробній... І цю маячню показують в ефірі! На таке ставлення до зовнішності підлітки і рівняються, саме такі «настанови кумирів» формують свідомість молоді.

— І в цьому велика проблема медій, бо це вони «розкручують» у своєму ефірі. Як ви вважаєте — як медіа, зокрема телебачення, впливають на смаки суспільства?

— Впливають, і дуже суттєво. Вищенаведений приклад — показовий.

«МУЗИКА БАХА ТА ЗАПАХ ЛАДАНУ»

— Мода — це дуже «довгі гроші». Я для себе чітко вирішила, що на індустріальні масштаби не зазіхатиму, бо така спроба стане для мене цілковитим розчаруванням. Я працюю з клієнтами індивідуально.

— Хоча ви працюєте індивідуально з кожним клієнтом, але у вас є свій стиль. Я бачила лише кілька ваших моделей, та все ж не здивувалася, коли помітила тут, у вашій майстерні, портрети Романових. Коли викристалізувалась ця лінія — аристократична, ретро...

— Усе це — з дитинства, з родини. Ці мережива, ці тактильні відчуття тканини, бабусині речі: капелюшки, рукавички, панчохи — це стало моєю «опорою». Окрім того, я дуже люблю сучасну архітектуру, особливо європейську. Цікава деталь стосовно Романових: я народилась в одну з річниць, в той день, коли їх було страчено. У 2004 році я представила свою першу колекцію «La beautй en russe», що в перекладі означає «Краса по-російськи». Як раз під час моєї роботи над нею відбулася помаранчева революція, і я дуже переймалась тим, аби цю колекцію правильно зрозуміли. Це була колекція замилування, естетики, оспівування стосунків подружжя Романових — того, на що зараз люди не готові витрачати час: наприклад, на читання поезії або довгі прогулянки та глибокі діалоги.

Музика Баха наповнює мене — мов глек — міццю, а запах ладану — медитативністю.

А все, що відбувається навколо цього глека, впливає на народження ідей. Наприклад, осінь. Достатньо бути просто спостережливою людиною з хорошим смаком — і різнокольорове листя вже може стати твоєю точкою відліку.

— Нам відомо, що вас запрошував до співпраці відомий дизайнер Майкл Корс. Це правда? Розкажіть про це детальніше.

— Майкл Корс є членом Національного арт-клубу в Нью-Йорку. Ця інституція організувала фестиваль «Наша спадщина», який у 2009-му році представив українську культуру на найкращих виставкових майданчиках Нью-Йорку. На фестивалі була представлена й виставка моїх дизайнерських робіт. Це був місяць фантастичного спілкування з величезною кількістю дуже цікавих людей. Саме там я отримала запрошення від Майкла Корса на інтерв’ю. Але, відверто кажучи, я не побачила в тому сенсу, адже не можу залишити Україну із особистих причин.

— Після того як вас запрошував до співпраці Майкл Корс, після того як ви відмовилися від можливості навчання в одному з найпрестижніших дизайнерських вузів «Сент Мартінс», які амбіції ви маєте сьогодні?

— Зараз я описую техніку муляжування, в якій працюю. Вона дозволяє створювати «живі» сукні, сукні-скульптури без попередніх ескізів. Цей процес зазвичай виглядає так: я стою перед манекеном, а навколо — пакети з величезною кількістю клаптиків тканини, які я збирала протягом десяти років. Це і залишки дуже дорогого мережива, і стрічки, і оригінальні, вже викроєні клаптики тканин. Усе це створює квінтесенцію сукні. Зараз я описую цю техніку, далі маю намір її запатентувати, і років у 50 планую викладати її. Узагалі, хотілося б відкритий окремий інститут, що спеціалізуватиметься на цьому, або, принаймні, кафедру. Це все реально, але не зараз. Час іще не надійшов.

P. S.

— Ви сказали прекрасну фразу про те, що люди починають себе сприймати як арт-об’єкт. А ті, що не мають фінансових можливостей для, умовно кажучи, Моне, — усе ж можуть ним бути?

— Звичайно, але для цього необхідно розвиватися, працювати над собою. Душа повинна трудитися!

Інші матеріали цієї шпальти:

Коментарі читачів: