Суспільство

Tweet

Вкажіть emaill: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/69451 Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

Текст повідомлення редактору: Доброго дня! Зверніть увагу на цю статтю: http://www.day.kiev.ua/69451 Вкажіть Ваше ім'я: Вкажіть Ваш email: Вкажіть символи на зображенні: Закрити X

ЮВIЛЕЙ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ — відзначаємо чи святкуємо?

Покрова Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького і московського царя. XVII ст. Ікона. Великий Тарас у 1845 р. у вірші «Стоїть у Суботові» так оцінив наслідки Переяславської угоди: «...Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало... Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!.. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все отдав приятелям, А їм і байдуже... Не смійтеся чужі люде!

13 березня цього року Президент України видав указ «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року». Зауважимо одразу, відзначити — не значить святкувати. Але де та межа, за якою офіційні заходи на найвищому рівні (а указом передбачено проведення наукових конференцій, «круглих столів», виставок, конкурсів, видання монографій, науково-популярної і художньої літератури — і все це за умов цільового державного фінансування!) не стануть відправною точкою для нових непорозумінь в українському суспільстві.

Союз із Москвою на той час для України, здавалось, був єдиним вибором і альтернативи йому фактично не існувало. В будь-якому разі реальну військово-політичну підтримку новонародженій Українській державі могла надати лише єдиновірна Московія. І от тут треба наголосити — ця Угода, за словами знаного фахівця з історії України XVII ст. доктора історичних наук Віктора Горобця, «не була ані фатальною помилкою Богдана Хмельницького, ані виявом «споконвічного», всенародного, чи ще якогось там волевиявлення. Курс на зближення з Москвою був жорстко зумовлений політичними реаліями, що склалися на кінець 1653 року».

Які ж це були реалії? Протистояння з Річчю Посполитою, довготривале і криваве, зайшло занадто далеко; польський король, магнати і католицька церква заповзято доводили українським «хлопам»: повернення «під крило» Варшави неминуче. Гнобителі православних християн на Балканах, у Причорномор’ї й на Закавказзі — турецький султан і кримський хан — більш ніж ненадійні «союзники»; це вони вкотре продемонстрували під Жванцем. В Трансильванії, Валахії і Молдові при владі на той час були антиукраїнські сили, що тяжіли до Варшави або Стамбулу. Швеція і Бранденбург (Прусія) з військово-політичної точки зору були ще не готові втрутитися в перебіг подій на південному фланзі Східної Європи.

В цій ситуації Гетьман і його уряд після тривалих суперечок пішли на Угоду. Присяга «білому царю, одного з нами грецького благочестя» (яку до речі прийняли 8 січня 1654 р. лише 284 особи; не визнали влади Москви чотири козацькі полки з полковником Іваном Богуном, значна частина міщан і духовенства, в тому числі митрополит Сільвестр Косів) була чи не єдиним показником нерівноправності сторін договору. Бажання отримати з півночі військову допомогу за будь-яку ціну взяло гору над прагматичністю.

Поглинання Московією — в усіх сферах життя — свого «молодшого брата» розпочалося ще за життя Б.Хмельницького: вже в жовтні 1656 р. під час підписання Віленського перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою, всі висунуті гетьманом пропозиції були відкинуті, а українська делегація навіть не допущена до участі у вироблені умов.

Це був лише початок. Попереду — повне закріпачення українських селян і навіть частини козаків; права і свободи України, рештки її омріяної незалежності московськими царями і царицями (першість тут безперечно за Петром I і Катериною II) відкидалися як непотріб. Еліта ж Гетьманщини, захищаючи свої егоїстичні інтереси, після декількох десятиліть всепоглинаючих братовбивчих кривавих битв (в пошуках «своєї» руки, або, по сучасному, — «вектора» — чи то московського, варшавського, стамбульського...), названих в народі Руїною, поступово стала невід’ємною складовою імперської політики Росії, слугувала їй «і на страх, і на совість». Народ же України опинився на сотні років обабіч дороги до свободи. Так, саме після Переяслава Московія (згодом Російська імперія) пішла шляхом експансії — завоювань, «добровільних» приєднань. В 1654 році була здобута чи не перша значна перемога, цього разу «малою кров’ю», — імперії Романових, а згодом і Радянської, на ниві «збирання земель».

Останнім часом у ЗМІ було поширено декілька звернень і Відкритих листів шановних українських істориків, філософів, філологів, щодо відзначення на державному рівні 350- річниці Переяславської угоди. Так, у Відкритому листі до Президента України Л.Кучми, прем’єр-міністра України А.Кінаха і Голови Верховної Ради України В.Литвина (до речі, історика за фахом) наголошується: «...Виникають проекти, які можуть мати протилежну спрямованість: «Рік Росії в Україні» та санкціоноване Указом Президента України №238/2002 відзначення 350-ї річниці Переяславської козацької ради, що передбачає широкомасштабну антиукраїнську за своїм підтекстом кампанію, яка перегукується з тезами ЦК КПРС до 300-ліття «возз’єднання». Інакше як ганебною наругою над долею України у складі Російської імперії не можна назвати державне відзначення події, від якої прослідковується процес порушення російською стороною Переяславської угоди, ліквідації козацького демократичного ладу, незалежності українських державних, економічних, військових, судових, церковних та інших суспільних інституцій, розгортання наступу на українську мову, науку, освіту, культуру, а також розв’язування репресій проти різних верств українського суспільства — козацтва, духівництва, селянства, інтелігенції...». Підписали листа професор, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич, доктор історичних наук Сергій Білокінь, член-кореспондент НАН України Павло Сохань, доктор філософії Євген Сверстюк, президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, професор, доктор історичних наук Наталя Яковенко, професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал, доктор філософських наук Вілен Горський та ін.

«День» сьогодні друкує точку зору на Указ Президента України Василя Лизанчука зі Львова і запрошує наших авторів і читачів до обміну думками.

Інші матеріали цієї шпальти:

• ЛЮДИНА -ОРКЕСТР Американський «одесит» ХОБАРТ EРЛ
• На яку «раду» кличуть Президента радники?
• САГА ПРО МIЛЬЙОНЕРIВ
• «Моє російське прізвище — це не прийом, це моє прізвище!»
• Експресом — шість годин? Забагато буде...

Коментарі читачів: