«Постгеноцидність лікується»

У меморіальні дні відзначення роковин Голодомору газета «День» щороку вручає Премію імені Джеймса Мейса. 7 листопада у Вашингтоні відбулася урочиста церемонія відкриття меморіалу пам’яті жертвам Голодомору. Тисячі американців і представників різних діаспор прибули на церемонію. У своєму зверненні з нагоди відкриття меморіалу Президент України Петро Порошенко чи не вперше згадав ім’я Джеймса Мейса. Для «Дня», як видання, де Мейс працював останні вісім років свого життя в Україні, повернення у публічний диспут імені дослідника зі світовим іменем є дуже важливим. Власне, в цьому і була мета заснування Премії імені Джеймса Мейса.

Засновану головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною престижу відзнаку вже отримали кандидат філософських наук, публіцист, автор «Дня» Ігор Лосєв (2009), історик, публіцист, редактор відділу «Історія та Я» газети «День» Ігор Сюндюков (2010); публіцист, політолог, автор «Дня» Сергій Грабовський (2011); український експерт-політолог, політичний консультант Олександр Палій (2012); доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк та кандидат історичних наук, публіцист Володимир Бойко (2013); журналіст відділу політики газети «День» Валентин Торба (2014).

Які уроки Джеймса Мейса ми  повинні засвоїти та чому досі не подолали постгеноцидність суспільства — читайте в авторських колонках лауреатів премії.

У історичному часі-просторі Джеймса Мейса

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Дивна річ: в Україні чимало політиків, інтелектуалів, громадських діячів і журналістів (зокрема й тих, хто претендує на більш-менш суспільно значущу роль) не усвідомлюють, що живуть і діють в історичному часі-просторі. Якщо вжити термін знаного російського мислителя ХХ століття Михайла Бахтіна, то — в історичному хронотопі. Вони самі його немалою мірою створюють, цей хронотоп. Невипадково ми говоримо — «доба Леонардо да Вінчі», «доба Богдана Хмельницького», «доба Черчилля», «доба Ейнштейна», «доба Beatles», «доба Рейгана». З цього ж ряду й популярний колись радянський анекдот: «У ХХІ столітті у шкільних підручниках писатимуть: Леонід Брежнєв   — дрібний політик доби Алли Пугачової»...

Той чи інший діяч може по-різному розпорядитися шансом на входження в історичний час-простір і в його формування. Може стати творцем нової реальності, здатної до саморозвитку, а може опинитися на історичному смітнику, хоч яку б посаду він обіймав. Петен, Чемберлен, Квіслінг, Єжов, Чаушеску, Ворошилов... Зрештою, і хронотоп може виявитися страхітливим викривленням історичного мейнстриму — «доба Сталіна», «доба Гітлера». А то й синонімом кружляння кільцями зачарованого часу — «доба Кучми».

А згадаймо УРСР періоду 1960—1980-х: спочатку «доба Шелеста», потім «доба Щербицького». Попри те, що в обох випадках ішлося про пізній радянський тоталітаризм, різниця між цими хронотопами була відчутна практично у всіх сферах буття — від характеру розвитку національної культури до наповнення продуктового кошика пересічного українця.

У новітній історії України також були політики, потенційно здатні істотно змінити хронотоп національного буття в бік прискореного цивілізаційного прогресу. Проте їм на заваді ставали насамперед власні амбіції, жадоба наживи, нестача знань, а також — не в останню чергу — невміння мислити в категоріях історичного часу-простору та відповідно діяти.

На відміну від загрузлих у суєтності повсякденності та націлених на кар’єру й збагачення персонажів, Джеймс Мейс і відчував, і розумів своє покликання як будівничого новітнього українського історичного простору-часу. Коли він говорив: «Ваші мертві обрали мене», — це не була красна фраза, це була точна констатація факту. Матеріальне благополуччя, перспектива здобути визначне місце в західному науковому істеблішменті, тихі земні радощі «системного інтелектуала» Мейс відкинув в ім’я перетворення постгеноцидної України на Україну, здатну позбавитися тяжкої національної травми, подолати її завдяки раціональному розмислу, граничному напруженню почуття справедливості та вольовому зусиллю.

Джеймс Мейс жив в історичному часі-просторі. Власне, в культурно-історичному, бо він щиро переймався проблемами неповноти, нецілісності, внутрішньої розірваності української культури. Він відчував відповідальність — і це не гучні слова, а знов-таки, констатація факту, — за Україну, за її повноправне входження в «цивілізаційний оркестр» із власною мелодією.

Чи сягнули нинішні політики рівня, заданого Джеймсом Мейсом, чи винесли нинішні можновладці уроки з доль і діянь своїх попередників? На перший погляд, так. Бодай на рівні гасел і декларацій. Європейська орієнтація, демократія, здійснення декомунізації та деколонізації, демонстрація поваги до національно-визвольних традицій і цінностей, відновлення українського війська та відсіч російським агресорам — цього не заперечиш. Декомунізація, навіть у такій урізаній формі (передусім на рівні топоніміки та шкільних підручників), в якій вона проводиться, має величезне значення — хоч і здійснюється із запізненням на чверть століття, але реально змінює хронотоп буття українського народу. Відновлення Збройних сил, які нищили всі попередні керманичі, — теж річ життєво важлива для України, для подолання комплексу «нації сержантів» (Василь Стус) у чужому війську — теж постгеноцидна і неоколоніальна спадщина. Але...

Але хіба ми не бачимо «параду амбіцій», домінування тактики над стратегією і спроби отримати все можливе — для себе, а не для народу — одразу й негайно? Хіба ми не втягнуті, не в останню чергу владою, у брудні політичні ігрища, здатні відкинути країну назад, у кільця змарнованого часу? І хіба не домінує «нагорі» дріб’язкова суєтність над історичною відповідальністю?

Сумно, панове...

Та все ж будьмо оптимістами, хоча й поміркованими. Відтак умотивованим виглядає припущення, що справді в новій Україні стане фактом загальне розуміння        — і не на рівні анекдоту, як у випадку Алли Пугачової, — що Леонід Кучма — то насправді дрібний тиран доби Джеймса Мейса.

Мислитель...

Петро КРАЛЮК

Джеймс Мейс не лише історик, публіцист. Це — глибокий мислитель, який чудово розумів українські проблеми. Можливо, навіть краще, ніж деякі українці, що нині опинилися на вищих щаблях влади.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Актуальним лишаються його міркування щодо вибору Україною свого європейського шляху. Вибору, який для неї не є ні легким, ні простим. Мейс писав: «Україна надалі коливається між європейським та євразійським просторами. Усі, хто бажає Україні добра, не можуть споглядати це без прикрості». Здається ці слова сказані сьогодні. Або ще ось такі міркування: «Сьогодні Україна фундаментально відрізняється від типової європейської національної держави, яка виросла з національного духу». Мейс добре розумів, що Україна не Польща, Чехія, Угорщина, навіть не Румунія і не Болгарія, які мали свою державність — хай навіть дещо декоративну. Україна ж мала лише формальну (а якщо точніше — фіктивну) державність.

Вартими уваги є такі його розмисли: «У 1991 році ми всі робили фундаментальну, хоч і несвідому помилку, коли думали, що постала нова незалежна держава. Сьогодні ясно, що це було унезалежнення перед існуючої залежної держави». Яке точне визначення і глибоке розуміння процесів, які відбувалися в Україні! Далі Мейс «розшифровує»: «Фактично ті самі люди продовжували працювати так само, і подальший розвиток залежав саме від цього». Особливо він наголошував, що «немає української України в тому сенсі, що Польща є польською і Чехія є чеською».

Ця залежність і постгеноцидність, про яку він говорив, на жаль, зберігається до дня сьогоднішнього. Незважаючи на те, що Україна пережила два майдани, а зараз має війну на сході, не так багато що тут змінилося. Мейс постійно наголошував, що в Україні є 20% «совків», 20—25% свідомих українці, а добра половина — це маса, яка не має «ніякої етнополітичної самоідентифікації» і не пов’язує себе з українською національною культурою. Хіба що в цього населення є слабке усвідомлення своєї громадянської приналежності до України.

З точки зору Мейса, така країна є неповноцінною: «Без українців немає кому будувати Україну». І якби ми сьогодні мали хоча б 50% свідомих українців, то уже б не коливалися між євразійським простором і Європою. Можливо, не було б і війни з Росією та втрат територій.

А ось ще одна мейсова цитата: «Український народ був і є європейським народом, який не схильний до деспотії чи тиранії. Вірусу тоталітаризму ніколи не було у ментальності українців». Це надзвичайно висока оцінка справжніх українців, яких, на жаль, в Україні меншість.

Мейс вважав: Україна може бути успішною лише тоді, коли стане справді національною державою. Намагався він розвіяти хибні уявлення щодо «безнаціональності» мешканців Євросоюзу. Зокрема, писав: «Існує міф, що з європейською інтеграцією французи й німці перестають відрізнятися і стають якимись гомогенізованими «європейцями», і через те національна держава «застаріла». Це просто відображення неуцтва щодо розуміння сучасних процесів у Європі й ідеології самого Європейського Союзу». Мейс намагався пояснити українцям, здавалось би, прописні істини: «Сама ідеологія ЄС відмови від будь-якої гемогенізації культур — ключ до успіху організації, тому що її члени не можуть вбачати ніякої загрози для власної національної особливості. Очевидно, всі визнають права національних меншин, чиї права захищені міжнародними документами й національним законодавством, але це зовсім не означає, що держава розлучається з нацією. Здорова національна ідентичність не означає дискримінацію чи ксенофобію, а тільки гордість за свою мову, культуру, історію, унікальність контрибуції власної нації до загального надбання різноманітної людської цивілізації».

У Мейса знаходимо програму розвитку України. Вона коротка, але, як на мене, дуже точна. Він писав: «Основні реальні політичні питання ясні: європейська компетентність проти продовження радянського менталітету, прозорість — проти непрозорості, бізнес (особливо малий) — проти традиційного підприємництва, фермерський рух — проти колгоспу, українство — проти «євразійства», громадянське суспільство — проти натовпу атомізованих, легко маніпульованих індивідів, національна ідентичність в європейських структурах як окремий компонент надбання людської цивілізації — проти небуття». І хоча цим словам уже більш десяти років, вони й далі зостаються актуальними. На жаль...

Залишається лише сподіватися, що колись Україна засвоїть ідеї Джеймса Мейса й почне діяти у відповідності з ними.