Як досягти медіа-висоти

На екологічно чистій «грядці» газети «День» ось уже тринадцять років, як зростає Літня школа журналістики. За традицією, перший круглий стіл літньошколярів відбувається з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Це для молодих журналістів — і посвята, і «бойове хрещення». «Цього літа у нас надзвичайно цікавий експеримент. Він пов’язаний з тим, що ми попросили подавати анкети у «школу» саме тих, хто є нашими читачами й передплатниками.  Адже щороку редакція все підіймає й підіймає «ставки». Ми нарешті вирішили: чи не ризикнути нам подивитися на те, що можемо вважати своїм середовищем, вирощеним при певному нашому втручанні й сприянні? Думаю, ми пізнаємо це в більш глибокому спілкуванні упродовж місяця і чесно скажемо один одному по завершенню нашої програми», — розпочала зустріч головний редактор.

А далі — десяток важливих запитань від студентів: про останні події в парламенті, про «вирощування» політичного крила молодих принципових політиків; також говорили про стандарти виховання громадян, вимоги до осмисленої журналістики та її відповідальність... Студенти не оминули актуальні теми, зокрема запитували про політичні протиріччя, на які головний редактор «Дня» зрозуміло і доступно відповідала, хоча й зауважила: «На складні запитання не чекайте легких та простих відповідей». Чи доцільні внесення змін до Конституції України? Чому політики легковажать інститутом українського громадянства? Якими повинні бути основи національної культурної політики?

Найцікавіші екстракти круглого столу з головним редактором «Дня» пропонуємо для ознайомлення читачам.

Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— У своєму останньому відеоблозі ви сказали, що 1996 року парламент відстояв Конституцію, оскільки був «живим». Натомість про нинішню ВРУ ви нещодавно в «Фейсбуці» написали: «Більш слабкого парламенту в країні ще не було. Мінімальна кількість принципових людей — наслідок негативної селекції, відсутності ідеологічних партій... Це дуже провокує виконавчу владу робити все, що заманеться». Отже, нинішній парламент можна назвати «мертвим», чи він все-таки подає ознаки життя?

Л. І.: — Передусім хочу сказати, що свій відеоблог щодо Дня Конституції не випадково почала з такої фрази: «Чи знайдеться багато людей, які хотіли б добровільно поговорити про Конституцію?» Бо сьогодні виглядає так, ніби ми існуємо окремо від нашої Конституції. Українці — древня нація, якій вдається жити без держави, зберігати мову, традицію, не в повному обсязі культуру. Так! Але це не може бути нормою. Ми повинні все-таки з’єднатися з політичною практикою, щоб життя народу і той державний документ, який його визначає, був автоматично сприйнятий як документ прямої дії.

ЛАРИСА ІВШИНА: «ВИСОКОКЛАСНІ ЖУРНАЛІСТИ ПОВИННІ МАТИ ПАНОРАМНЕ БАЧЕННЯ, СВІТОГЛЯД, КУЛЬТУРУ, ПЕВНИЙ ОСВІТНІЙ РІВЕНЬ І ПОВАГУ ДО СВОЄЇ КРАЇНИ» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ви, мабуть, чули нещодавню заяву Президента про те, що парламентсько-президентська модель оптимальна для країни. Так? Натомість деякі його кроки свідчать, що він насправді так не думає. Тоді виникає запитання: друзі, а ви чому не можете щиро сказати, чого ви хочете? От у цьому і є величезна проблема. Тим часом голова Адміністрації Президента, який стверджує, що є менеджером, а не політиком, говорить, що нам потрібна президентська республіка. Цікаво, чи не так? У цьому випадку із голів партій, фракцій хто-небудь щось чітке заявив? Ось тут і є принциповий момент: чи мають вони достатньо для цього знань, щоб говорити, яка модель потрібна і чому, або якщо парламентсько-президентську треба зараз стійко обороняти, то чому вони цього не роблять?

Дуже швидко внесені зміни, і саме в такій формі «вкинутий» проект змін до Конституції свідчить про те, що, м’яко кажучи, немає не тільки державного мислення, а й державних інстинктів. Умовно кажучи, ми маємо зараз розбитий віз української держави того зразка, який ще був недореформований після 1991 року.

Якщо ми хочемо мати сильну парламентсько-президентську модель — треба розвивати народ. Для цього потрібна велика кількість «якісних» громадян. І важливим тут є кожен. Якщо люди йдуть на вибори, не маючи ні реального вибору, ні готовності це робити, — вони запускають дуже складні процеси. Це найважча модель для нереформованої країни. В Україні вона ще ускладнюється тим, що в нас є давні традиції Руїни. Наше вивчення історії не сягало далі Козаччини, а в той період були не лише позитивні, прекрасні процеси і лідери, а й завжди була Чорна рада. Пригадую, як одного разу Юрій Луценко написав десь під час першого Майдану: «Кидайте все, їдьте по Україні — піднімайте чорні ради». Я тоді відповіла: «Не «викликайте вовка з лісу». Не працюйте з тими конотаціями, до яких ви глибоко не дійшли і не знаєте, що це означає і чим закінчиться». Ця здатність легковажно говорити про серйозні речі дуже часто губить політиків. Зазвичай, у побуті це називається ляпати язиком. Уявляєте, які були традиції: тільки підніметься щось якісне — моментально заклики до низів, до низової голоти (те, що називалося в радянський час «до люмпену»), і ламається будь-який еволюційний сценарій.

Тому з усіх наших історичних проблем вибирали доволі складний мікс для державотворення:  несильний лідер в моделі президентської республіки і недостатня кількість якісних громадян у парламентсько-президентській... А чому? Інформаційний простір був заповнений постійно попсою, фейками — взагалі не знаю, як наші люди вціліли і не втратили глузду у цьому кислотному середовищі, у яке були занурені двадцять років.

Зараз ми не маємо шансу змінити парламент. Ми не бачимо готових альтернатив. Але те, що ми точно повинні робити — чесно говорити про свої погляди, цінності, авторитети, журналістику і робити це наскільки вдається цікаво. Тому що люди не готові йти одразу в такі політичні нетрі. Але, водночас, ефіри, круглі столи, відеоблоги повинні бути заповнені розумним спілкуванням з розумними людьми. Я вдруге повторила в «Фейсбуці» фразу, яка всім сподобалася: «Перша заповідь для журналіста — не робити дурних людей відомими». Тому що потім ця маса «відомих» витісняє на маргінес розумних. І створюється сумнівний «баланс»... Українці йдуть на вибори і думають: «Я бачив по телевізору цього кандидата, я за нього проголосую». А потім вони бачать в дії розкручених депутатів, які чесно визнають, що не здатні розібратися, за що саме голосують. Ось наслідки відсутності якісної журналістики.

«УКРАЇНА НЕ ПРОЙШЛА ПЕРІОД НОРМАЛЬНОЇ ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ»

Наталя БЕЗВОЗЮК, Одеський національний університет ім. I. I. Мечникова:

— Ларисо Олексіївно, як ви ставитеся до проекту внесення змін до Конституції у зв’язку з децентралізацією?

— Ці зміни, зокрема і щодо децентралізації, з одного боку, ніби давно очікувані: місцева влада часто скаржиться на те, що не може вирішити будь-які свої питання, тому що потрібно за всіма дозволами звертатися до Києва. Але, як на мене, це елементарно вирішується. Для цього не потрібно говорити Президенту, що ви можете спілкуватися тією мовою, якою захочете... Одним словом, ніби з раннього Єльцина — беріть суверенітету стільки, скільки захочете. Мені це не близьке.

Гадаю, що Україна не пройшла період нормальної централізації. Її не було, тому що Кучма віддав у «лізинг» Донбас ще на початку 1990-х років. Усі закривали очі на те, що Донбас уже тоді був «спеціальною зоною». Там його грабували, вирощували криміналітет, а все українське загнали в глибоке підпілля. Тепер там треба було не спеціальну зону створювати, а коли ми обрали модель, що «Донбас наш», то продукувати смисли наближення і єднання. Якщо ж ми визнаємо його окупованою територією, то треба активно боротися всіма міжнародними і власними засобами за його повернення. Так само і з Кримом. Чи можна було вважати, що Крим пройшов період централізованої держави? Звичайно, ні.

Що відбудеться, якщо децентралізація буде віддана незрілим елітам? А є глибоке переконання, що еліти на місцях — зрілі? До речі, звернула увагу (мабуть,  львів’янам має бути особливо близько) — досі ніколи не було на львівських каналах російських програм. А тепер на каналі «24» — три підряд. Чим би ви це пояснили? Втілення гасла «говоріть якою хочете мовою»? Чи це проникнення бізнес-інтересів Росії так глибоко «в печінку», що ми й не сподівалися? Писала стосовно цього у «Фейсбуці»: «То що з П’ємонтом? Чи він ще стоїть, чи вже нахилився?» Тобто має бути відчуття історичних процесів. А щодо децентралізації — в певних пропорціях це треба зробити. Якщо тільки йдеться про вирішення різних господарських питань — тут жодних проблем та зауважень. Але важливо розуміти, які люди прийшли до місцевих рад. У нас багато говорять про люстрацію, однак досі комуністична партія не заборонена. Люстрація відбувалася за принципом, хто працював за Януковича — звільнити. А хто за Кучми працював? Це був хибно вибраний принцип, коли першими жертвами часто ставали освічені, перевірені у відданості Україні люди. Як-от відомий адмірал Ігор Кабаненко, який розкрив російські розвідувальні буї в Севастополі. Його постмайданна влада люструвала першим. У мене було елементарне запитання: це просто дурість така чи провокація? Якщо говорити про люстрацію, то, звичайно, за кримінальні злочини повинні бути покарані ті, хто мають бути покарані, і ніхто тут не забороняє... І жодних додаткових люстраційних законів не потрібно... Тобто, треба бачити усю картину: самостійність в ухваленні господарських рішень важлива. Щодо націєтворчості — бачення майбутнього країни треба розробляти осмислено. Якось я пожартувала, мовляв, коли були ресурси — була централізація.  Ресурси зникли —  прийшла децентралізація.

«ТБ ЯК ПОЛІГОН ДЛЯ ОБКАТКИ МІЗКІВ»

— Турбує з цього питання позиція Росії. Адже децентралізація, при всіх клятвах, може стати для них тією шпаринкою, в яку вони хочуть уже вкотре засунути «лапку»... Не випадково ж у РФ так палко говорять про те, що нам не потрібен лише Донецьк і Луганськ. А ми цей сценарій маємо вивчити. Проаналізувати  в журналістському середовищі, як це відбувалось, як на всіх наших телеканалах з’явилися теми Донецько-Криворізької республіки. Немає нічого складного. Показати, скільки було Царьова і Колесніченка, де і чому. Без жодних інформаційних приводів. Це був реальний полігон для обкатки мізків, а потім за цим прийшли танки, «гради», «смерчі» й «урагани». Тобто інформаційна зброя спрацювала попереду всього. Коли ми так легко ставимося до того, що раптом у Львові з’являється аж три російські програми, а журналістська спільнота на це не реагує, і взагалі немає ознак тривоги, то це погано. Про це треба говорити. Так що децентралізація при здоровому суспільстві, інститутах — абсолютно нормальне явище. А при слабкому?..

«ПЕРШ ЗА ВСЕ — ЧЕСНИЙ АНАЛІЗ»

Наталя ШИМКIВ, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— В одному інтерв’ю ви нагадали, що у нас досі немає міністра з окупованих територій...

Л. І.: — Спочатку треба було б визнати, що це окуповані території. Зараз уже інша розмова про те, що на Донбасі будуть вибори. Якщо російські війська не покинуть територію, і українці не візьмуть кордон під свій захист, то це, як на мене, взагалі неймовірна історія... Ми критикували Мінські домовленості. Тепер видно, до чого вони призвели. Але що стосується Криму. Сьогодні треба відверто говорити про це. Як ми  його втратили? Чи могли не втратити? Що потрібно, щоб півострів повернути?

Сьогодні мало дієвих інструментів, якими можна тиснути на політиків, у чомусь бути непоступливими, непримиренними. У нас справді є політичні гіганти, але вони всі поза парламентом. Тому я завжди заперечую, коли кажуть, що парламент це відображення суспільства. Ні, наш парламент — це відображення «вивиху» суспільства, до того ж раннього «вивиху», який ще не вправили на своє місце. І це формує враження про те, що є Україна.

Я була парламентським кореспондентом у Верховній Раді першого скликання, тож можу порівняти. Тоді парламент був активний, бурхливий, ухвалювали основні документи у величезних боях. Були пасіонарні політики, люди непідкупні, які прийшли з таборів і абсолютно інакше реагували на будь-який «пчих» Росії. Зараз інакше. Днями побачила, що заступник місії ОБСЄ, говорячи про події на Донбасі, каже про якісь «обидві сторони конфлікту». У цьому місці має бути заява Клімкіна. Де вона? Це просто ненормальна історія. Що ОБСЄ не бачить на українській території російської зброї та військ? Це усі визнали. Які «дві сторони конфлікту» щось порушують? Україна захищає свою територію. І в цій ситуації немає такої різкої заяви, як була колись, у першому парламенті. Чому я казала про «живий» парламент 1996 року, тому що там реагували на спроби адміністрації нав’язати сценарій абсолютної концентрації влади. Потім це все перекрутили, і Кучму зробили людиною, яка ледве не стимулювала конституційний процес. Він же прийшов у парламент, коли всі їхні маніпуляції провалилися. І провалилися вони через те, що був «живий» парламент і був діалог з народом. А далі — дуже багато драматичних подій, які сучасна журналістика мусить проаналізувати. Часто кажуть, що ми от випишемо собі незайманих, цнотливих політиків з якоїсь пробірки, і вони нам тут одразу влаштують неземне життя. Але так не може бути.

Натомість треба прийти до етапу осмислення. Так багато втрачено і треба доганяти. Але насамперед — «діагностування» нас самих. Тому ми у «Дні» видаємо книжки —  це як в українських казках «рятівний камінчик», коли ідеш кудись, то кидаєш його через плече, щоб знати, як повертатися. Шлях, яким йде Україна, потрібно правильно описати сучасною мовою, щоб нас розумів світ. Він не може зрозуміти, чому українці товчуться 20 років на місці? Два Майдани пройшли, знову влада не така, парламент не здатний приймати зрілих рішень. Що з нами не так? — це, як на мене, одне з основних питань.

«БІЛЯ КОЖНОГО КАНАЛУ — ПІКЕТ»

Мар’яна ЧОРНIЄВИЧ, Національний університет «Львівська політехніка»:

— В одному зі своїх текстів ви казали, що в головах українців «каша». Тепер, після останнього Майдану, мені здається, що «каша» продовжує домінувати. Певно, в цьому заслуга ТБ, яке показує прапорець та логотип «Єдина Країна», а нічого не робить для цього.

Л. І.: — Біля кожного каналу — пікет. Недавно в нас у «Дні» відбувався круглий стіл, де обговорювали український контент на телебаченні. Цю тему порушив Олександр Ткаченко. До нього і до його групи каналів можуть бути претензії, адже там є свої особливості. Ми часто на те вказуємо, хоч до них ставимося загалом прихильно. А інші канали «брикаються», щоб не робити своє кіно, щоб оминати різні заборони, як це зробив канал «Україна»... Ці різні «фокуси» — розрахунок на невибагливого громадянина. А скільки в нас невибагливих громадян?.. Вони і забезпечують таким каналам ренту.

Кажуть, що «у того, хто не знає, куди пливе, в нього ніколи не буде попутного вітру». Я думаю, що в цьому наша проблема. І газета «День» всі ці роки намагалася виробити таку «лоцію».

Дар’я ТРАПЕЗНIКОВА, Київський національний університету ім. Тараса Шевченка:

— Продовжуючи тему окупованих територій, хотілося б почути вашу думку щодо такого питання: чому українські медіа за роки незалежності не змогли здобути стійкої прихильності аудиторії, авторитету, щоб формувати громадську думку на Донбасі та в Криму?

Л. І.: — Це глибоке політичне питання, тому що, як я вже згадувала, десь до 1999 року були певні домовленості щодо Донбасу. Фраза «Кучма віддав Донбас у лізинг» у мене народилася не випадково. Я просто бачила: Донбас у першому парламенті був представлений дуже багатьма цікавими депутатами. Що характерно, вони мені часом подобалися більше, ніж представники моїх рідних земель. Вони мали тверді позиції й, я би сказала, були виразними антикомуністами. Віяло від них переконливістю і силою. Потім там був незвичайний депутат Євген Щербань. Я його дуже добре пам’ятаю і пригадую, що він приходив ще на початку 90-х у парламент у вишиванці... Після вбивства Щербаня, за підтримки синів, видали книжку «Я вибираю свободу». До речі, один із його синів просто чудом залишився живим — закотився під автомобіль, коли його батька і матір розстріляли в аеропорту. Можу собі лише уявити, що пережили ці діти. А потім у них ще, за «кращими» традиціями, батьківський бізнес відбирали... Це був знак великої біди, яка потім розгорілася катастрофою для всієї країни. На ранніх етапах тих, хто міг повести Донбас за собою, вбивали у фізичному сенсі. На місце таких людей, як Євген Щербань, прийшли ті, хто потім став домінуючим кланом, спаринг-партнером київського владного центру і Кремля. І коли Кучмі треба було виграти вибори в 1999 році, саме Янукович рапортував йому, що вони забезпечили у своєму регіоні перемогу, навіть заткнувши комуністів, яких було випущено, щоб розігрувати комбінацію: «реформатор» проти «червоної загрози». З усього видно, що українці досі не переосмислили цю проблему. Сьогодні Кучма — член Конституційної комісії. І це означає надзвичайну слабкість українського громадянського суспільства, абсолютну немічність політичних партій, які просто не мають принципових позицій.

Аліна ВАВРИНЮК, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича:

— На вашу думку, якби ще в перші роки незалежності вдалося протистояти інформаційній агресії з боку Росії, чи відбувся би військовий наступ на українські землі?

Л. І.: —  Певно, що одного інформаційного домінування недостатньо, хоча воно й має велике значення. Тому що боротьба не припинялася ні на мить. Я пригадую час, коли з’являлися перші видання в форматі незалежної України. Тоді в них переважали державотворчі підходи, але ще, може, незрілі. І все одно «п’ята колона» була присутня. А потім Росія робила максимум для того, щоб всі колони були «п’яті». Усюди розставляючи «маяки», які б не випускали Україну з-під її впливу.

На це було потрачено величезні ресурси. Наприклад, відбувалося «закидання» сюди «парашутистів», які повинні були створювати в українців відчуття невпевненості в тому, що вони можуть опанувати свій контент. Також ішло переписування української історії. Ви, може, не пригадуєте, які війни велися (інформаційні та всілякі інші) за єдиний підручник з історії. Газета «День» тут була єдиним форпостом, таким непоступним ні в чому — ми й атакували, й творили свою історію, і створили величезну бібліотеку, яка показала абсолютно українську альтернативу.

Марія ВОЛОШИН, Львівський національний університет ім. Iвана Франка:

— Скажіть, будь ласка, на вашу думку, чи повинні українські ЗМІ деформувати професійні стандарти журналістики, власне, на користь національних інтересів? І взагалі, як ви оцінюєте рівень військової журналістики на сьогоднішній день?

Л. І.: — Тут порушується давня тема, коли ще на початку незалежності західні тренери нас учили тільки стандартам Бі-Бі-Сі. З цього періоду почалося наше знайомство з політиком Ганною Гопко, тому що на одному з семінарів у Києво-Могилянській академії я саме заперечила формальний підхід до стандартів і сказала, що «перш ніж створити Бі-Бі-Сі, потрібно створити Британію». Я не кажу, що заради того, щоб створити свою Британію, треба ігнорувати об’єктивність, стандарти — ні. Просто професійні журналісти мають бачити перед собою мету. А в нас тоді це підміняли дуже вульгарним арифметичним плюралізмом. І я багато разів ілюструвала це прикладом: сидить, умовно кажучи, лютий противник існування самої Української держави — з одного боку, з іншого — той, хто каже, що Українська держава має бути, а між ними — навчений плюралістами журналіст, який каже: «Ви праві, і ви праві» — і все, моя місія виконана, я мікрофон потримав перед вами і вами однакову кількість часу. Через таку позицію, звісно, ми опинилися приблизно в такому стані, в якому ми зараз і є. Тому що так чи інакше, можна сперечатися в межах формату «Якою має бути Українська держава?» Ось тут сидить людина, яка говорить: «Вона має бути монархією», а інший експерт переконаний: «Повинна бути республікою», і аргументи тої чи іншої сторони. Або інший приклад: у нас повинна бути президентська чи парламентсько-президентська республіка? А не «дискутувати» з  приводу самого факту існування України. Цими темами мусить займатися журналістика. Але чи достатньо в нас журналістів, які здатні підняти та якісно обговорити ці теми? Більшість із них не мають історичного бекґраунду, вони губляться, часто одна серйозна тема їх може зразу збити з льоту.

Власне, так само, як і політики. Їм треба сьогодні здавати колоквіум. Зібрати всіх і протестувати з теми, наприклад, «Ключові гравці 1918 року і їхні помилки»... Ви собі уявляєте гіпотетично сцену, коли сидить Тимошенко, Яценюк, Гройсман, Порошенко... і дискутують щодо помилок ключових гравців УНР? Так само в журналістиці — всіх на переатестацію.

Думаєте, що в медіа-середовищах ви знайдете багато людей, які би пояснили особливості політики Скоропадського? Чи Винниченка? Так, десь в розрізненому світі ця інформація «крутиться», циркулює, ніби уламки метеоритів. Це треба зібрати на одну планету, пройтися по цьому всьому, визначити типологію і сказати: п’ять шансів отримати українську незалежність закінчилися поразками, чому? Як цього не допустити знову? Якщо не знаєш історичних уроків — не в парламент — додому, книжки читати! Тоді буде змістовна розмова. Для початку треба, щоб усі ключові політики прочитали разом одну розумну книжку. В нас Літня школа, правда? А чому б їм не зробити собі Літню школу? Визначили б місяць добровільного навчання того, що пропустили. Для початку треба прочитати Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка». Вона найтонша книжечка з нашої бібліотеки. Я раджу це всім політикам. Там діагноз, анамнез, лікування — все написано. Тобто, три ключові проблеми України — Москва, «кочубейство», провінційність... Вони й досі існують. Як із цим справлятися? Відповідь повинні шукати освічені, відповідальні політики за підтримки якісної журналістики.

Ну, а військова журналістика, звичайно, була занедбана. Я просто прекрасно це знаю, бо був період, коли допомагала колегам. У нас збереглися з багатьма журналістами того періоду хороші стосунки, але, хоч як це дивно, потім  прийшов міністр Гриценко, і військовій журналістиці настав кінець. Це неправильно, військова журналістика на початку незалежності була великим партнером патріотичних сил. Тоді, незважаючи ні на що, після Радянського Союзу, військова журналістика була дуже сильною. І вона встала на бік України. Так само, як були сильні офіцери, які прийняли сторону України, сильним був перший міністр оборони Костянтин Морозов — етнічний росіянин, який став на бік України. Як стали ті люди, які зберегли Україні флот, і дуже багато було тоді збережено, але згодом все «розтринькали». На жаль, саме тому, що тринькали, і необхідно їм було закрити військову журналістику, яка би не розказувала про те, як роздавалися землі, як роздавалися містечка і як «дерибанили» військове майно. Тому, мені здається, що це величезний тягар нерозібраних завдань, який ми на собі досі несемо. І коли почалася війна, то саме тоді й з’явилися ті люди, які й раніше переживали за долю країни, — військові журналісти. Вони тепер проявилися. Війна розкрила багато чого. Показала героїв. На жаль, це завжди так буває, війна також показала кількість всього мотлоху, який зібрався у нашому домі, й обсяги великої роботи. Пригадуєте, спочатку взагалі  Міноборони не могло нормально інформувати людей, і на авансцену вийшов Дмитро Тимчук зі своїм «Інформаційним спротивом».

Вікторія ПРИМАК, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Ларисо Олексіївно, на вашу думку, українські медіа-холдинги після Революції Гідності, анексії Криму і подій на Донбасі стали більш прозоро інформувати населення?

Л. І.: — У нас був гарний текст, який називається «Чи змінить революція сітку мовлення?» Ми казали, що або з нашими революціями щось не так, або з власниками каналів. Точно можна відзначити, впливи дуже локальні... Саме перед Майданом з’явився канал «112». Гадаю, що технологічно він справив помітне враження на соціум. Із ним не все до кінця зрозуміло, але там інформування запущено таким чином, що люди звикають постійно стежити через прямі включення, через велику кількість гостей. Так, вони запустили на «орбіту» велику кількість невиразних політологів. До речі, саме вони стали черговим «пристанищем» для Савіка Шустера, якого можна назвати особливим симптом української інформаційної картини... Але, погодьтеся, це  явище.

Чим наповнені наші ефіри інформаційно? Я одного разу говорила на каналі, що ведучі звикли читати хроніку катастроф, вони отримують всі зведення від Міністерства внутрішніх справ, прес-служби АТО — і це дуже просто. Але хіба це повністю формує, відображає картину того, що відбулося в країні за день? Ну абсолютно ж ні. Понад те, всі значимі події в світі, значимі й для України. І через своє телебачення ми або включені в контент, або виключені з нього. Ми потім дивуємося, кажемо, що світ нечутливий до українських проблем. А ми чутливі? Якщо відбувся розстріл людей в Тунісі, ми чутливі? Ми знаємо природу цієї катастрофи — чому, що, як?.. А це ж глобальна трагічна подія. Потім за нею має йти друга значима подія, третя, власне, ці теми мають формуватися самою редакцією з осмисленим світоглядом. От, наприклад, я нашим журналістам постійно кажу: «Ви не кур’єри, які на стовп приліплять повідомлення, що прийшло з Інтернету. Ви маєте вдивлятися в свою країну і думати: «Давно ми не дізнавалися, що там відбувається в Херсоні?» А там, наприклад, почався туристичний сезон, якісь пов’язані з ним проблеми. Добувається новина, і так конструюється світ. Так, новини з регіонів хаотично з’являються, але ж це не дає уявлення українцям про свою країну.

Також всі забувають, що ТБ мусить сприяти розвитку патріотизму. Всі думають, що патріотизм — це «мучити» людей читанням класиків. Насправді ж патріотизм — це спроба тонко впливати на всі сторони людської душі. Патріотизм — це хвилююче, високе почуття. І його не можна будити примітивними засобами. Деякі канали кажуть — а з чого ми зробимо українське патріотичне кіно? Невже в нас немає тем, на які можна знімати фільми? Мені здається, що в нас взагалі перевиробництво цього. В Україні куди не кинь оком — всюди теми для кіно! До того ж — для різного. Тут і трилери, і мильні опери можна робити з українського ґрунту. А хто покаже українців — тонких ліриків, із хорошим гумором, із хорошим смаком? Це теж має бути нормальний ситком... Не вистачає смаку, рівня, наполегливості в пізнанні себе... Багато хто думає: «Чому ці українці миряться з негативним образом себе на власних телевізійних каналах?» Це ж деформує смак поколінь. Якщо б ці люди бачили, що хто-небудь говорить інакше, навіть знявши серіал про дискусії українців на кухнях, вийшов би якісно інший контент.

Або  можна зняти ситком про людей, які живуть на Кіровоградщині, бо там специфічна велика традиція, велика культура, хутір «Надія»... Взяти на озброєння елементи місцевого гумору вчителів, інженерів, лікарів... Є ж приклад серіалу «Останній москаль», на який всі напали, тому що він трохи виглядає незграбно. Але «плюси» принаймні спробували... Тобто, всі ці сюжети, які ми прожили в новітній історії, можна вплести в ситком і зробити нормальний видовищний контент. Але для цього має бути зацікавленість власників каналів: жити тут, робити бізнес тут, виховувати дітей громадянами цієї країни. Все це має пряме відношення до телевізійного бізнесу. А ті, хто транслює сюди російський продукт, самі, повірте, його не дивляться. Отже, вони просто збирають звідси «данину». Вони ставляться до своєї країни, як кочівники. Однак, все,  що здорове і розумне з’являється, треба захищати і підтримувати. Зробив канал «1+1» «Хоробрі серця» — ми підтримали. Що було б, якби не цей серіал? Пригадайте, наскільки він підняв дух, патріотизм, як він показав воїнів, їхні сім’ї, наскільки це було важливо аудиторії. Всі інші канали цього не зробили. І що? Тепер ці всі фейсбучні нападки на «1+1» враховують, наскільки канал витратився хоча б на одні «Хоробрі серця»? А потім цікавий проект «Голос країни» — це ж важливі для країни речі. І якщо ми не бачитимемо різницю між тими, хто взагалі нічого не робить, і тими, хто щось робить, то позбудемося стимулів. Люди, які витрачаються, хочуть мати аплодисменти.

Оксана ГРУБА, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Чи не здається вам, що зараз Національна рада з питань телебачення і радіомовлення діє дуже лояльно і демократизовано щодо всіх медіа?

Л. І.: — Дуже складана ситуація в Україні загалом тому, що в нас було багато спроб формувати різні органи за квотним принципом. З одного боку, цей баланс потрібний, але за фактом він відображає інтереси, які постійно між собою змагаються і ніяк не можуть вийти на основний стратегічний рівень. У Нацраді були люди, яких туди лобіювали або великі медіа-власники, або керівники держави... І це блокує їхню стратегічну лінію.

Сьогодні ми бачимо, що за створення українського контенту бореться канал «1+1». Так, ми не знаємо, чи буде це якісно. Можливо, треба буде критикувати Олександра Ткаченка... Але вони, принаймні, щось намагаються зробити. А всі інші кажуть: «Ми не знаємо, з чого створювати, ми не маємо грошей...» і таке інше. Чи дає преференції, наприклад, та ж Нацрада, каналу, який хоче створювати свій контент? По-моєму — ні. Канали часто створюють якраз всупереч політиці Держкіно, Нацради...  Тут теж є велика проблема,  так само, як от квотний принцип формування уряду з самого початку призвів до того, що Крим не було кому захищати, тому що не були вчасно призначено керівників силових органів.

Дмитро ПЛАХТА, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Пригадую ваше інтерв’ю на «112» каналі, головний месидж якого був саме в тому, що українці мають змінювати формат свого бачення суспільства. І далі, після низки інформаційних повідомлень, ви запитали ведучого: «А сьогодні хороші новини взагалі будуть?» І от у цьому й проблема сучасних ЗМІ, особливо телебачення, що акцент роблять на скандалах, на трагедіях...

Л. І.: — Щодо цього конкретного сюжету, то Павло Кужеєв зі «112-го» себе якось не дуже зручно почував, коли я йому це сказала. Бо, як з’ясувалося, це повністю співпало з тим, що наступного дня з редакторами говорив Президент — немає позитиву. Ця картинка має конструюватися не від потоку, який приходить на стіл редактору, а від осмисленої позиції. Сьогодні можна почути думку, що «День» — архітектор інформаційного простору. Але ж нас ніхто не змушував так багато і якісно працювати. У мене не було державного замовлення робити історичні книжки... Це виходило з мого бачення, що ті ж книжки нам потрібні, бо вони розширюють горизонти. Як і потрібна якісна преса.

Я часто в себе на сторінці у «Фейсбуці» фіксую про дні народження великих людей, які відіграли велике значення для України. Чому цього не роблять редактори каналів і не пропонують з нагоди хоча б ювілейних дат створювати спеціальні сюжети? Нещодавно, зокрема, ми ставили на першу шпальту цікаву тему — був день, коли Борис Мозолевський відкопав Пектораль. Скажіть мені, це привід для того, щоб поговорити про це фантастичне явище? Адже ця скіфська Пектораль, по-перше, показує наші «далекі горизонти», а з другого боку показує рівень людей, які їх знаходили і досліджували. Борис Мозолевський — та людина, яка заслуговує великої пошани. Жива його вдова. Мені було б набагато цікавіше побачити її, ніж якогось неоковирного політолога на екранах, почути її розповідь. Запитати «Як ви? Чи відчуваєте увагу українського суспільства? А що, до речі, у нас зі скіфським золотом?» Тобто ось повноцінний сюжет: позитивний, драматичний, важливий. І на завершення можна прочитати чотири рядки поезії, бо Борис Мозолевський був великим поетом. Це малесенький приклад того, що формує «меню». Це роблять всі висококласні журналісти світу. Якщо вони мають панорамне бачення, світогляд, культуру, певний рівень і повагу до своєї країни. А хроніка катастроф — це простий жанр.