Солодка втіха каторжної праці

Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби. Як солодко усвідомити, що всі пристрасті, впокорені, уже позаду!1

Телефоную. 3 червня 2011 року. Як завжди, трубку піднімає Марта.

— Як іде підготовка до ювілею?

— Питай в Івана. Він тобі таке скаже...

Сказав:

— Ти ж знаєш, мене не існує. Я «зав’язав».

— А як себе почуваєш? — питаю.

— Як тобі сказати? Ще п’ять років тому — на 75-річному перевалі — почувався на шістдесят, інколи навіть на п’ятдесят, а тепер ось на всі вісімдесят.

— Але народ і влада готуються. Будуть вшановувати. Формуються списки вітальників, пишуться тексти, гуртуються делегації...

— Ти ж знаєш, повторюю: мене не існує.

— А куди ти дінешся?

— То правда. Знайдуть і в Києві, і в Рудиках. Хіба в Москву? Там є родина покійного брата.

— Е ні! В Москву не потикайся. Можуть не пустити. Бо є за що. Скажімо, стаття «Погода делается в Москве», яку ти вперше надрукував у книзі «Нагнітання мороку», або наукове дослідження витоків, першопричин, механізмів і політичних завдань русифікації під назвою «Русифікація вчора, сьогодні... і завтра?» Путінсько-медвєдєвській владі аж ніяк не сподобається твоє аргументоване пояснення витоків сучасної політики русифікації України, яку проводить нинішня Москва. Адже мовно-культурна асиміляція народів Російської імперії була чи не визначальною, після військової, складовою геополітичної експансії і більшовицької Росії, і є значимою для сьогоднішньої Російської Федерації. Та за такі висновки, за такі нагадування і присуди тобі, друже, «Москвы не видать».

— Треба кудись тікати, а куди... На Донбасі близьких родичів вже нема, — засумував Іван Михайлович.

— Я знаю одне таке місце. І воно тобі подобається...

— Яке? — чую: збадьорився Іван Михайлович. — Тільки щоб недалеко. Ти ж знаєш, я невиїзний.

— Знаєш, хто підказав мені це місце затаєння, твого прихистку на час ювілейної навали? Ленін! Пам’ятаєш: Володимир Ілліч сказав Крупській, що йде до Іннеси Армандт, милій Іннесі — що йде до Крупської, а сам пішов до бібліотеки? Так от: наша, академічна, бібліотека імені Вернадського. Там, де ти днями гибієш. Хто тебе там буде шукати? Тільки божевільний у день свого народження, та ще такого ювілею, йде працювати в бібліотеку. А для тебе це нормально. Ти ж сповідуєш сентенцію Сенеки: «Дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини»2.

— Добра думка. Тільки ти нікому про це не кажи.

Президія Національної академії наук України. 8 червня 2011 р. Академік НАН України Іван Дзюба — радник Президії НАН України — прийшов на засідання. Із мізерним натхненням, але при цьому з дивовижним терпінням долає майже п’ятигодинне обговорення різних питань, винесених на розгляд Президії.

У перерві продовжуємо:

— Що зараз пишеш? Як долаєш солодку втіху каторжної праці? — чіпляюся знову.

— Множество глупостей роблю. Але — тільки до цього клятого ювілею. Далі — ніяких замовлень, ніяких статей, передмов... Все: мене не існує!

— Так-так, — скептично посміхаюся. — Ти це казав п’ять років тому. Говори-говори... Скільки ти вже брав на себе підвищених зобов’язань? Нагадати тобі? Особливо тоді, коли нав’язав мені собаку, яку я назвав на твою честь «Академік Дзюба». До речі, пес достойно носив це високе ймення, поки не наслухався тієї мізерно убогої музики, що звучить із якихось «купеческих дворов», «розгуляевих», «гостинных дворов». Це новітні нувориші такими ресторанами і репертуаром себе під Росію «чистять». Почув «Академік Дзюба» щось на зразок: «Красиво жить не воспретишь» — і подався пожити «красиво». Поїсти на дурничку. Ага, поїв. Потрапив під колеса якогось жлоба. Отже, нагадую: ти обіцяв більше не писати, щоб не викликати заздрощів. Принаймні, в мене.

— А я й не пишу. Від 26 серпня 2007 року. Як і обіцяв у розписці, — радісно, по-ленінськи потирав Дзюба руки.

— Добре. Але ти порушив взяті на себе зобов’язання. Я тобі зацитую твою розписку: «...Дана розписка Гомо Ѓрандіозусу (вуличне прізвисько Миколи Жулинського з багатьма придуманими титулами і нахапаними регаліями) — в тому, що я, згаданий І.М.Дзюба, зобов’язуюся:
— щоб задовольнити постійну турботу т. зв. М.Жулинського про здоровий спосіб життя для мене, а також зменшити муки його пекельної заздрості, — від 26.08.07 не писати жодного рядка;
— друкувати лише написане раніше;
— все, що з’явиться під моїм прізвищем як нібито написане мною після 26.08.07, вважати недійсним і чиєюсь провокацією.

За це т. зв. М.Жулинський зобов’язаний забезпечити гідні умови існування подарованому йому цуценяті, якому він нахабно дав неблагозвучне ім’я».

— Так що скажеш, шановний Матьорий Чєловєчіще (вуличне прізвисько Івана Дзюби), подавати на тебе до суду? Ти порушив свої зобов’язання. Розписка скріплена підписом начальника Секретаріату Президії НАН України, який засвідчив ідентичність твого підпису. Це одне. І друге: скільки ти статей накропав, скільки книг видав після цих зобов’язань? Нагадати? Третій том вибраного, дібраного, дописаного «З криниці літ». А книга мемуарів «Спогади і роздуми на фінішній прямій» із надзвичайно дотепними «дзюбізмами», щоденниковими записами, образно ілюстрованими, чутливо характерологічними спогадами. Які діалоги, яка розкішно індивідуалізована мова, які вражаюче виразні, промовисті деталі робітничого життя і побуту рідної Донеччини! А скільки ти занотував різних сцен, висловів, спогадів рідних — твоїх і Марти, випадкових людей, почутого від рідного діда і баби, сусідів, робітників селища, в транспорті, в натовпі, в черзі, на базарі, вичитаного в газетах, в оголошеннях... Особливо ти любиш нашу рекламу. От там перли! Все це так яскраво й калейдоскопічно витворює соціально-побутову картину радянської повоєнної дійсності, що мимоволі думаєш: не треба ні романів, ні повістей — все це живе, потужно дихає в твоїх записниках, у щоденникових записах 60-70-80-их років.

Далі — фундаментальна монографія «Тарас Шевченко. Життя і творчість». Такого дослідження життя і творчості Шевченка — в літературному, культурологічному та й соціально-політичному контексті — ми ще не мали.

Ясна річ, я не все перерахував. Не згадую про безліч публіцистичних виступів, літературознавчих статей... І що, все це «вважати недійсним і чиєюсь провокацією»?

А книжечка «Прокислі «щі» від Табачника. Галичанофобія — отруйне вістря українофобії»? Уявляю, як зрадіє Діма Табачник, коли дізнається, що твоє аналітичне препарування його українофобських «ноу-хау» з претензією на звання історика, філософа та ще й культуртрегера є «недійсним і чиєюсь провокацією».

— Спокойно, Гомо Ѓрандіозусе! Я вже тобі зауважував. По-перше, ти не вберіг подароване тобі собача, а я брав зобов’язання з умовою, що ти забезпечиш йому «гідні умови існування». Ти не забезпечив. По-друге, ти не дочитав до кінця мою розписку. А там є примітка: «мені, І.М.Дзюбі, дозволяється користуватися комп’ютером». Так от, все, що надруковано після 26.08.2007 року, було набрано мною на комп’ютері. Вчися уважно читати.

Я намагаюся перевести нашу полеміку в інше русло. Поговорити хочу про сучасні творчі зацікавлення Івана Михайловича:

— А як «пишеться книга нашого народу»?

— Та я вже написав. Друкував із неї дещо. Ліна Костенко читала. Думаю, чи так і назвати: «Пишеться книга нашого народу». А так... Пишу дещо «по мєлочах».

— Що саме? — допитуюся.

Іван Михайлович почав «ритися» в пам’яті, бо там цих одночасних робіт нароїлося так багато, що він не все одразу може й пригадати.

— Пишу-от про Олега Лишегу... Ага, ще статтю роблю про Володимира Затуливітра...

Я згадав, що Володимир Даниленко в книзі «Лісоруб у пустелі» визначив 50 найкращих оповідань українських письменників покоління 70-х, 80-х, 90-х років ХХ ст. і першого покоління ХХІ ст. У цьому рейтингу оповідання Олега Лишеги «Квіти в темній кімнаті» посідає 14 місце. Зате серед 50 найкращих сучасних українських поетів він із трьома найкращими віршами «Бітлз», «Іспанські мелодії», «Панно моя, не плач!» — на сьомому місці, а серед 50 найкращих сучасних українських драматичних творів його драма «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» знаходиться на 17 місці.

Отже, зрозуміло, чому Іван Дзюба свій дорогоцінний час витрачає на дослідження творчості цього талановитого письменника. Ну а Володимир Затуливітер — це така духовна діагностика прикінцевих років ХХ століття, яку Іван Дзюба таки замірився «вичитати» в поезіях трагічного самітника:

Безлюдно жити в рідному народі,
але померти в ньому ще трудніш...

— А що виходить до ювілею? — запитую.

— Який ювілей?! Я ж сказав: мене нема. Я — поза цим світом, — чи то всерйоз, чи жартома повторює Іван Михайлович.

— Що ти говориш? Поза яким світом, коли в руках тримаєш нове видання? Що за книга?

— Тобі сьогодні передадуть. У мене всього два примірники. Буде в «могилянці» презентація. 16 червня, здається. А назва — «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ».

Дав мені книжечку на якусь хвильку у руки. Гортаю. Нічого собі! 503 сторінки. Надрукував Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». Більшість статей, що склали цю книгу, я читав. Друкувалися в періодиці, виходили окремими книжечками, як, наприклад, «Прокислі «щі» від Табачника. Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», (Дрогобич. Коло. 2010). Мене ж особливо зацікавив розділ «Епізоди з історії російського націоналізму», який в книзі передує аналізові українофобії Дмитра Табачника. Адже старі чорносотенські, ксенофобські ідеологеми, відроджені в наші часи на отруйних дріжджах російського націоналізму та неоімперіалізму, з натхненною злістю та ненавистю до всього українського «випльовуються» не тільки професійними ворогами України, але й «дядьками отечества чужого» (Шевченко) — новочасними малоросами. Такими, як борець проти «пещерного галицийского национализма», полум’яний екзерсист, який спеціалізується на «изгнании бесов националистической ненависти», чи не головний ідеолог Партії регіонів Дмитро Табачник. Та Іван Дзюба не захотів розговорюватися про цей «замовний продукт» — ѓенезу, природу і для чийого ідеологічного столу ці «прокислі «щі» приготовленні, що доказово обѓрунтував у серії статей. А про тих, хто спить і бачить Україну як «часть русского мира», хто тут, в Україні, з цинічною брехливістю і осатанілою ненавистю до всього українського, в політичній гризні та ганебній штовханині рветься до влади, він оперативно висловлювався в таких статтях, як «Приголомшлива хода демократії», «Депутатська поножовщина як апофеоз української демократії», «Хочу жити в Україні, а не в путінському пространстве», «Як нам розвалити Україну. (Порадник українським політикам — у запитаннях і відповідях)»...

У цих та інших публіцистичних статтях, як правило, доказових, аргументованих, опертих на історичні факти і події, талант Дзюби-сатирика буквально розкошує, «анатомізуючи» те чи інше явище, подію, проблему. Його блискучі інвективи, іронічні випади, стилістично елегантні пасажі, наповнені переконливою змістовою доказовістю, ефективно працюють на розвінчання різного роду як «троглодитської українофобії — шевченкофобії», так і сучасної модифікованої партократії, яка переросла в бандократію, та спеціально виплеканих «борців за щастя народу», одягнених в сіру тогу демократії. На особливу сатиричну безжальність Івана Дзюби «напоролася» порнократія, яка «в азарті запозичуваного брудодійства» не тільки продукує високотехнологізований порнобізнес, але й «стимулює і адекватну порнофілософію, що дає порнонатхненній масі відчуття розкішної свободи і безмежності самореалізації в безстидстві, енергію пробивного передовізму»3.

Проблеми соціально-етичної деградації українського суспільства, тривожного ослаблення соціально-побутової моралі, духовного знесилення нації болісно травмують сумління автора статті «Порнократія на марші». Іван Дзюба наголошує, що моральна деградація суспільства матиме (і вже має) катастрофічні наслідки. Передусім це позначається на рівні громадянської активності особистості, суспільної групи і суспільства загалом. Втрачається соціальна відповідальність, бо людьми опановує суспільна апатія, пасивність, песимістичне самопочуття, внутрішній дискомфорт — все це неминуче переростає в соціальну агресію, в пошук кардинальних шляхів розв’язання гострої дилеми «народ — влада».

Іван Дзюба надзвичайно чутливо реагує на зростання морально-психологічного дискомфорту мас, бачить, як поглиблюється деструкція суспільної свідомості, як українська людина втрачає життєві смисли та ціннісні орієнтири, тому намагається подати певні сигнали владі, щоб та задіяла державні механізми для покращення «морального — а отже, й культурного — клімату в країні». Адже переконаний, що всі ті негативні процеси, які руйнують із середини націю і державу, на щастя, «не набули ще незворотного характеру і не деформували до кінця моральне чуття і «практичну етику» українського народу, не всі його культурні корені підірвали»4.

Здавалося б, такому славетному вченому, як академік НАН України Іван Дзюба, годилося б засісти за якусь серйозну наукову проблему (як він нещодавно реалізував себе у фундаментальному дослідженні «Тарас Шевченко») і махнути рукою на той безмір малих і великих політичних, суспільних, культурологічних, моральних і соціальних проблем, який на двадцятому році незалежності буквально затоплює Україну. Та ні, Іван Михайлович не в змозі себе стримати і повсякчасно «вистрілює» публіцистичними інвективами як на адресу «власть імущих», так й опозиційних до влади сил, бо переконаний, що вина за всі події, які відбуваються в нашій державі, лежить не лише на одновладній Партії регіонів, але й на всіх тих дрібнесеньких, малесеньких, малих, більшеньких та величеньких партійках і партіях, які всі окремо в опозиції до влади, а разом своїм мізерним і хаотичним протестуванням тільки зміцнюють віру «єдиної і спрямовуючої» в безпомильності своїх дій. Особливо це стосується реформувань, які, безперечно, необхідні, проте народ їх не сприймає, оскільки нема діалогу між владою і народом. А цей зв’язок відсутній тому, що в українців немає довіри до влади, як і нема віри в те, що верхівка держави має намір робити бодай щось в інтересах народу. І взагалі, чи здатна вона працювати в такому напрямі?

Знаю, Іван Дзюба радо б не відволікався на ці болючі для його сумління, вразливого на соціально-політичні та гуманітарні проблемні напруги, але він інакше не може, просто не уявляє для себе іншої позиції, іншої форми реагування, як стаття, усний вступ, репліка, памфлет, сатирична інвектива...І сьогодні Івана Дзюбу тривожить наростання цієї безупинної, навальної стихії — тотальної інформації, яка є породженням планетарного феномену, — глобалізації. Під загрозою знівелювання опинилися мови, національні культури, віра, національний образ етносів, мораль, національні цінності та орієнтації. Людина безсила встояти перед цим навалом інформації, адже не здатна її формувати, своєчасно «сортувати», виставляти надійні морально-духовні та інтелектуальні «щити». А це, як стверджує Іван Дзюба, «величезна інтелектуальна і моральна загроза. Безумовним є занепад моралі і торжество цинізму... Втрачено соціальний сором (сором за те, що ти розкошуєш, а інший бідує), втрачено такт у самовираженні (безмежне бахвальство статками і маєтками серед зірок культури). Таким чином починає торжествувати безсоромність»5.

Зустрічаю випадково 17 червня 2011 р. Івана Михайловича на подвір’ї Президії НАН України. Я не встиг запитати про презентацію його книги «Нагнітання мороку», як він мене ошелешив несподіваною зустрічною цікавістю:

— Я готовий Тобі пробачити, що ти не був на презентації моєї книжки, якщо даси правильні відповіді на деякі актуальні питання. Твоя зубна паста містить шкідливі інгредієнти?

Я миттю відповідаю:

— Моя — ніколи. Спробуй органічну!

— Добре, — втішився Іван Дзюба. — Далі. Ти миєш посуд хімічними засобами?

І тут я був на висоті:

— Я — ніколи. Спробуй органічні!

Розчарований Іван Михайлович додає ще один рекламний ребус:

— Ти хочеш за 350 умовних одиниць побувати в Греції і на собі відчути «принади» наближення дефолту?

І тут я вже знітився. Почав думати: для чого летіти до Греції та ще за 350 умовних одиниць, коли цю біду передчуваю тут, в Україні? Не дай Боже!

— А що таке умовні одиниці? — переходжу я в наступ. — Якщо вони умовні, то вже не одиниці.

Іван Михайлович розвів руками, мовляв, і я не знаю, і припинив далі мордувати мене рекламними приколами. Я достойно пройшов випробування на зомбованість рекламою і, скориставшись онімінням Івана Михайловича, який не чекав такого блискучого опанування мною змісту рекламних щитів, запитав:

— То як пройшла презентація книги «Нагнітання мороку»? Коли презентація наступної?

— Не дочекаєтесь! Більше ніяких презентацій! Заморили до краю не так виступами, як підписанням книжок. Скажу по секрету: почерк — ні к чорту! Рука тремтить, якісь каракулі вимальовую — соромно перед людьми!

Слухай, а ти хорошу ідею подав, — раптом збадьорився Дзюба. — У бібліотеку! 26 липня з самого ранку — в бібліотеку! Ніхто там мене не знайде! От якби ще Марту вмовити... Ти б поговорив, а то вона починає: «Ми в гості до людей ходимо, треба і до нас запросити...» Я їй кажу: немилосердна спека, хто в гості в таку спеку ходить? Буде осінь, тоді...

— Але ж ти, Іване, вже нову книжку нарихтував. Навіть назву мав. «У світі ідей та образів». Серія літературних портретів. Готова ж? — питаю.

— Та є. Це літпортрети не тільки українських, точніше, не стільки українських, скільки зарубіжних письменників. Особливо багато я понаписував, коли вісім років на заводі Антонова кантувався. Досліджував творчість письменників так званих тоді народів СРСР, бо своїх, українських, не дозволяли аналізувати. Про друкування й поготів. Але до ювілею, слава Богу, ця книжка не вийде. Отже, не буде презентації. Та що ти вчепився до мене з тим ювілеєм? Нема мене. Я сказав: мене не існує!

— Спокійно, спокійно, шановний академіку! Ювілей є, існуєш ти, чи не існуєш. Я думаю от про що: чим тебе влада тепер нагородить? А повинна. Хоча б тому, що ти «донєцький». З-під териконів. Хоча, правда, ти «чужий серед своїх». Премії маєш — Шевченківську, премію імені Олександра Білецького в галузі літературно-художньої критики, премію Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, премію імені Володимира Жаботинського... Із званнями і орденами також порядок: академік НАН України, Герой України, маєш орден Свободи. Що ще хочеш?

— Спокою. Тиші. Самотності. Свободи. Нічого не робити. Головне — не писати. Тільки читати. Для насолоди. Для себе. Господи, чи настануть такі щасливі дні? — замріявся Дзюба.

— Сенека тебе б зрозумів. Як він вимріював для себе: «Приємно побути з собою якомога довше, коли ти зумів стати таким, що тобі корисно побути наодинці з собою»6. Але тобі, друже, мабуть, не судилася така доля. Ти так не зможеш, бо давно прив’язав себе невидимими солодкими кайданами до галери, ім’я якій «Каторжна праця». І хто здатен зняти з тебе ці кайдани, коли ти сам не в змозі? Бо не хочеш. Іншого сенсу життя ти не знаєш і не хочеш знати.

Ми ще пожартували кілька хвилин, попрощалися. Іван Дзюба попрямував до будинку Президії НАН України. Я провів очима його струнку постать і подумав: «Є ще на світі такі унікуми, яким тільки дай «відтягнутися» роботою, а все інше — марна трата часу».

Ця солодка каторга щоденного — наголошую: щоденного, без вихідних і відпусток! — самовираження себе в слові здійснюється передусім заради оборони української культури, мови, національної честі й гідності, заради духовної мобілізації української нації на державотворення, на формування Української держави як культурного організму, заради «здвигнення нашої національної будови в усій її цілості» (Іван Франко).

Іван Дзюба не сумнівається в тому, що саме мова, культура, усвідомлення спільної мети, духовний потенціал нації здатні зміцнити молодий державний організм, поєднати всі землі України і наповнити наш народ вірою в щасливі дні свого життя в незалежній Україні. Він вірить в те, що щоденно, щохвилинно тільки працею і вірою твориться-формується українська нація як «суцільний культурний організм», який, за Іваном Франком, «здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй...»7.

І в цьому творенні-формуванні української нації як культурного організму чи не головним духовним мобілізатором державотворчої енергії нашого народу є залюблений у каторжну творчу працю Іван Дзюба.

P. S. Для підтвердження взятих Іваном Дзюбою зобов’язань «від 26.08.07 не писати жодного рядка» додаю копію власноручно написаної ним розписки.

1 Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцілія. — К. : «Основи», 1999. — С. 63.

2Там же. — С. 303.

3Дзюба Іван. Нагнітання мороку. Від чорсотовців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ. Київ. Тетпора. 2011. — С. 155.

4Дзюба Іван. Нагнітання мороку. — С. 102.

5Універсум. № 11-12, 2006. — С. 30.

6Сенека Луцій Антей. Моральні листи до Луцілія. — С. 192.

7Франко І.Зібрання творів у 50-ти томах. К. «Наукова думка». 1976 — 1986. Т. 45. — С. 404.