Юрій РИБЧИНСЬКИЙ: «У нас не вистачає сміливості піти з минулого»

МИ ВТРАТИЛИ ВИСОТНІСТЬ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕСТРАДИ

— Нам відомо, що коли тут була російська делегація на чолі з Володимиром Рушайлом, то його помічниця хотіла купити для нього ваш диск, але... не знайшла. З чим це пов’язано?

— Перший диск у мене вийшов 1994 року, в Москві. Це всі кращі пісні українською та російською мовами. Але тираж до України не дійшов. Потім свої диски я не випускав, а минулого року задумав, але не здійснив — знов-таки травма завадила, вона забрала у мене півроку життя, я вчився на милицях ходити, потім з паличкою, не до цього було. Але зате в мене є багаж із цих 3000 пісень. Я скинув усі їх на диски, вийшло 12 дисків, 13-й диск — рок-опера «Біла ворона», й думав випустити. Але це величезна робота, і я вважаю, що фірма-виробник має в мене її купити. На жаль, авторське право в нас не те щоб недосконале, воно просто перевернуте з ніг на голову. Я знаю абсолютно точно, що в Україні щонайменше 10 мільйонів людей мій диск куплять. Фірма зможе отримати гарний прибуток. Але я теж повинен мати якийсь відсоток! А якщо ні — то навіщо я буду це випускати й давати заробляти комусь, а сам залишатися ні з чим. Тобто на своєму прикладі я зіткнувся з тим, що ми живемо в кримінальній державі, де крадене офіційно продається.

— А ви купуєте піратську продукцію?

— Купую. Чому? Скажімо, будучи за кордоном, я купую певний альбом за 12 доларів. Я приїжджаю сюди — й бачу його за 7 — 10 гривень, і він нічим не відрізняється. Але це неправильно, це коло треба розірвати.

— Але чи готові ми платити більше, щоб жити за правилами? Чи будемо звично хитрувати?

— Річ у тім, що якщо в основу держави закладена крадіжка як система, в результаті ця держава ніколи багатою не стане. Це стосується не лише шоу- бізнесу. І потім, я розумію, що це не може здійснюватися без прикриття зверху.

— Вам не здається парадоксальною ситуація, за якої Україна, перебуваючи в колоніальному стані, забезпечувала весь СРСР чудовими піснями. Так, драматичною була доля Івасюка, так, багато було такого, що зараз виглядає абсолютною дикістю. Але як ми скористалися своєю свободою? Що в нас сталося з піснею?

— Ось я зараз їхав сюди машиною — звучало радіо «Шансон». Російською. Я не проти цього. Хтось хоче слухати російською, хтось хоче слухати українською. Але крім того, державна мова у нас все ж українська. Має бути хоча б 50% каналів, на яких тільки українська пісня- шлягер. Навіть канали, які російською мовою ведуть мовлення, мають пропагувати продукцію, яка виробляється українською мовою. Без цього культура не буде розвиватися.

— Але ж можуть сказати, що українська пісня останніми роками неконкурентоспроможна?

— Нічого подібного. Пригадую, першу українську пісню для всесоюзного слухача я написав з Ханком, це були 70-ті роки. Білоруський композитор, український поет, текст українською, а вперше москвичі заспівали. Вона стала всесоюзним шлягером, другою після «Червоної рути». І от зараз я українською мовою написав цикл пісень для Лоліти — «Таксі», ще декілька пісень, вона зробила римейк «Дикі гуси». Я їй запропонував: «Давай я тобі зроблю російський переклад для Москви». Вона: «Ти що!» В Москві, каже, навпаки, це розкручується. Там на всьому FM-радіо звучать хіти українською мовою, росіянам дуже подобається якісний український продукт. І «Вербу» співають росіяни за столом, і «Червону руту», й інші українські пісні. Тому це відмовка. Як ми із задоволенням слухаємо в оригіналі італійську оперу, точно так само ми повинні не соромитися своєї мови; і в цьому випадку приклад Росії переконує, що ми зобов’язані пропагувати український продукт.

— В 70-ті практично щороку ви ставали лауреатом престижного всесоюзного конкурсу «Пісня року». Можна, щоправда, сказати, що тоді була така політика — мали бути представлені національні культури, але в цьому випадку це буде лукавством, оскільки пісні, що звучали, були дійсно дуже популярні. Чому українська естрада не змогла повторити успіх 30 — 20-річної давності? Може, в нас не вистачає яскравих особистостей, якою була, скажімо, Софія Ротару?

— Одна з причин — генетична. Хоч як це дивно, найбільша кількість талановитих людей з’являється в найважчі роки: після воєн, реакцій. Коли народилися Пушкін, Шевченко — обов’язково перед цим був якийсь катаклізм. Передісторія обов’язково драматична. І як тільки настає якась дуже вільна, благополучна епоха — кількість геніїв, хоч як це дивно, меншає. Скрізь, у всьому світі. Звичайно, в 70-ті в нас була естрада не просто конкурентоспроможна, а навіть краща, ніж російська. Що вийшло? Ми дуже багатьох налякали своєю політикою, яка почалася відразу після 1991 року. Наприклад, Ігоря Демаріна, який приїхав представляти Україну на «Слов’янському базарі», раптом оголосили: «Російськомовний співак». У кожної людини — чи то грузина, чи то цигана — є гідність. І в багатьох «російськомовних» з’явився страх, що тут їх будуть давити. Вийшло, що ми подарували російській естраді її основу. На трьох китах трималася російська естрада 70-х років: Пугачова, Ротару й Леонтьєв. Двоє останніх — з України. Дах був високий, поверховість була інша. Спочатку Леонтьєв переїхав у нормальні умови. Ми, навпаки, повинні були спитати його: «Що ти хочеш для того, щоб залишитися?»

— А ви чули коли-небудь, щоб говорили: «Що ти хочеш? Залишся»?

— Ні. У нас дивна країна щодо цього. Візьмемо ХХ століття. Ця земля народжувала дуже багато талановитих людей різних національностей. І що ми бачимо? Для того, щоб реалізуватися, вони поїхали в Росію, Америку або в Європу. Таке відчуття, що ця мати може народити, ну, прогодувати ще може, а вже, як кажуть, «дати дорогу» — ні. Це якийсь Кронос у жіночому роді, що поїдає власних дітей. Що стосується нашої естради, я вважаю, що ми втратили її стелю, висотність. Нині умови абсолютно інші. Правила шоу-бізнесу мають бути такими ж, як у всьому світі. Ми можемо грати в цю гру лише в тому разі, коли в нас створять закони, за якими люди, які мають гроші, зрозуміють, що їх можна вигідно вкласти в шоу-бізнес. Чому в Росії існує шоу- бізнес — нехай не такого високого рівня, як, скажімо в Англії чи в Америці? Та тому, що книговидання, культура і т.ін. відразу отримали пільгові умови. При цьому багата людина, яка вкладає в кліп, списує ці гроші. І йому все одно — що держава забере ці гроші, що він віддасть на щось добре. У нас же, виходить, карають людей за те, що вони вкладають гроші в культуру. За це вони повинні заплатити податки. Знов-таки — ми живемо в кримінальній державі, і однією з кримінальних систем є наше оподаткування. Як можна, скажімо, брати гроші з художника, якщо він ці гроші вклав у свій продукт, а держава в цьому не брала участі? Нехай держава вкладе у фільм, у картину, й буде мати свій відсоток.

ПРИ ВЛАДІ ЗАЛИШИЛИСЯ В ОСНОВНОМУ ЛЮДИ, В ЯКИХ НЕ ЗМІНИЛИСЯ СМАКИ

— І все ж таки, невже винні лише податки? Чому за ці десять років у нас, наприклад, не з’явилося традиції стильних, цікавих новорічних свят, тим більше, що вони вже зовсім близько? Як показати країні та нації хоча б якусь подібність чогось нового — це ж простіше зробити саме через видовище?

— Після 1991 року, мені здавалося, що почнеться оновлення, ренесанс. У результаті, якщо ми аналізуватимемо великі концерти, що відбуваються в Україні — урядові, державні, виявиться, що ми скотилися навіть не до кращих, а до гірших зразків комуністичних концертів: їх зроблено за тим же зразком, за тими ж шаблонами.

— Але ж чому?

— Не знаю. Мабуть, через те, що при владі залишилися в основному люди, в яких не змінилися смаки. Якби прийшли люди іншої ідеології, то вони б принесли іншу естетику.

— Можливо, немає реальної альтернативи?

— Ну, як це — немає альтернативи? У нас і Лобановському немає альтернативи, і «шарваркам» немає альтернативи. Ось Бубка перестав стрибати з жердиною, і вже немає кому стрибати з жердиною. Бо коли одна людина займається яким-небудь видом діяльності — якою б вона не була, навіть приемудра, — вона пригнічує всіх інших. Подивіться-но: варто Пугачовій було на два роки перестати співати — і набагато вище піднялися Лайма Вайкуле, Ірина Аллегрова, Лариса Доліна...

— Але Пугачова й зараз періодично дивує.

— Вона частіше дивує іншим — поганим смаком, поганим одягом, поганими висловами. Але вона — вже на достатній висоті. Проте в Москві є люди, які розуміють, що саме на різноманітності можна заробити великі гроші. Тому з’являється Земфіра, «Мумій-Тролль», тому нікому не потрібний в Україні Вітас раптом засвічується там як суперзірка. У нас же, в Україні, тільки-но з’явиться якась людина, яка щось робить не так, вона відразу ж стає «білою вороною»...

— А, може, ми самі клонуємо це уявлення про себе? У нас увесь час кажуть про те, що в нас, мовляв, менталітет поганий. У нас менталітет — різний. Одні віддають перевагу середнякам, інші люблять яскравих, талановитих, неоднакових.

— Правильно. Якби від вас залежало, то в нас би була естрада, виходячи з вашого менталітету. Значить, у людей, які цим займаються, — інший менталітет.

— Від усіх щось десь залежить. Наталя Могилевська блиснула несподіваною гранню, чудово виконуючи джаз. При цьому вона стверджує: «Я б це робила із задоволенням, але в нашій країні це не користується жодним попитом»....

— Якби у вас чи в мене був свій канал, і ви, і я не йшли б за поганим смаком більшості, а нав’язували, скажімо, хорошу джазову музику, то, рано чи пізно, досягли б рівня, наприклад, Польщі, в якій джаз — взагалі на першому місці. І всі пісні побудовано на джазовій гармонії, оскільки це цікавіше, ніж просто «ум-ца, ум-ца, ум-ца».

— У нас запитання трохи жанрове, як до людини, що має стосунок до створення мюзиклів. Яким є зараз стан цього жанру? У Росії він бурхливо розвивається...

— Не дуже. Він розвивався за радянських часів, коли «Поющие гитары» зробили «Орфея та Евридику» з Асадулліним та Іриною Понаровською. Потім у Захарова вийшла «Юнона і Авось». А зараз що?

— Може, «Метро»?

— Це завдяки тому, що колишня москвичка стала свого часу дружиною дуже багатого австрійця. Вона побачила польський мюзикл на Бродвеї й вирішила вкласти в цей жанр величезні гроші. Ці гроші вже повернулися десятикратно. Вони переобладнали весь театр. Знаходяться ж люди, що розуміють вигоду таких вкладень. Приїзд «Метро» показав, що дуже вигідно цим займатися. У нас зараз Ігор Поклад написав, з мого погляду, геніальну рок-оперу про царя Ірода. Він багато років над нею працював. Щоб це здійснити, знов-таки спочатку треба вкласти гроші. Можна було б зробити геніальний український проект, тим більше, тема виходить за межі країни, вона з’єднує й часи. Якби ж то мізки наші були іншими...

— Ви — один з небагатьох, хто роздає щедрі похвали на адресу колег. Хто ще, з вашого погляду, у різних сферах в Україні якщо не геніальний, то заслуговує найвищих похвал?

— Якщо брати кінематограф, то, я гадаю, після Довженка геніальний режисер, звичайно, був один — це Параджанов. Після нього наступне місце — в Романа Балаяна. Геніальний був актор, з мого погляду, Іван Миколайчук. Акторів рівня Романова, якого я мав щастя бачити в Російській драмі, у нас я не можу назвати жодного. На жаль, тут також відбулося колосальне вимивання талантів, і український театр зазнав величезних втрат. Тому в нас зараз геніальних акторів я не можу назвати. Є дуже талановиті. Це й Ада Роговцева, і Богдан Ступка, котрий прекрасно зіграв Тев’є, але коли б таких робіт було п’ять, сім, десять — я б сказав, що він геніальний актор. Мені здається, потенційно він ще не відбувся, в акторів це буває, що вони з віком стають геніальнішими. На жаль, це національна трагедія, що така видатна акторка, як Роговцева, начебто й не існує. І це нікого не хвилює. Геніальний режисер, на мій погляд, Андрій Жолдак, знов-таки, тут не потрібен. Прози в нас української — рівня Гоголя, який, з мого погляду, український класик, — так і не з’явилося. У поезії я вважаю геніальною Ліну Костенко. Тут дуже багато обдарованих людей. Це і Олійник, і Драч, і Вінграновський, і Забужко, але геніальна людина — одна. Це також людина, про яку держава повинна знати, її повинні покликати й спитати: «Які умови вам створити?» У балеті зараз геніїв немає, оперних видатних співаків у нас немає, тому що всі кращі, такі, як Гришко, — поїхали. Найгеніальніше явище, яке було на естраді, з мого погляду, — це Софія Ротару. Дуже погано, що останнім часом вона мало співає, це — велика рідкість.

— Але ще є час, може, виростуть?

— В Україні молодих співачок, співаків, які потенційно не меншого таланту, ніж Ротару, можливо, небагато, але вони є. Але треба знайти, вкласти в них ремесло, час і гроші. Це не так просто. Я знаю, бо я практично цим займаюся, у мене дві учениці зараз. Мені не цікаво те, що вже було, власна творчість у тому числі. Сьогодні ж у нас доживає та стара естрада, яка почалася з Ротару. Вона була хорошою, але її було зроблено з матеріалу іншого часу. Що таке матеріал часу? Це інша музика, інші ритми, інші слова й інші теми. Всі виходять на сцену, і я заздалегідь знаю, що вони будуть робити, і те, що вони роблять, мені зовсім не цікаво. Я розумію, що вони ошукують себе й глядача. А знаєте, чому? Тому, що бракує сміливості піти з минулого. Нехай вона не так добре співає, але коли людина співає про своє, про себе й сучасно — це, звичайно, абсолютно інша річ.

— А хтось із наших виконавців наблизився до цього нового рівня?

— Наталя Могилевська. З груп — «Грін-Грей», «ВВ», «Блек Аут». Я слухав пісні дівчаток із «Автентичного життя» — це абсолютно інший український напрямок. Шкода, що зникла Катя Чилі. Це все — інші теми! А що в ефірі? Ластівки, лелеки. Хтось говорить: «А я не знаю цього життя», а я говорю — «значить, ти маленька бабуся, не можеш репрезентувати своє покоління!» Є чудова формула: що таке хороший співак, і що таке поганий співак. Її придумав Образцов, який не відбувся як співак і став геніальним лялькарем, хоча колись чудово співав романси. Він сказав абсолютно точно: хороший співак — цей той, який бере пісню і, помноживши на себе, робить її набагато яскравішою, ніж вона існує в клавірі.

— Скажіть, ось ви людина успішна, а що вам найбільше заважає в житті?

— Я так само, як і ви, народився в державі, в якій з дитинства щось заважає. Якщо прибрати все, що заважає, то ми, мабуть, помремо. Мене роздратовує те авторське право, яке в нас існує, бо це не авторське право, а система, яка кожного дня мене обкрадає. Це — перше. І друге — я чекаю, коли, нарешті, до влади прийдуть люди, в яких не буде нічого від минулого. Як би там не було — і в минулому ж були якісь чудові речі, — але коли в крові сидить комуністична ідеологія, ти себе тисячу разів можеш оголосити ким завгодно, все це нісенітниця. Мене дратує, що досі не відбувся такий процес, аналогічний до Нюрнберзького, на якому б судили не людей, а ідею. Адже вона принесла стільки страждань цій країні, а ми так спокійно до цього ставимося, це означає, терор повторюватиметься багато разів.

— Це означає, що ми хворі...

— І не видужали. Я часто думаю, що якби замах на Гітлера був би успішним і прийшла б до влади опозиція, всю провину звалили б на нього, як у нас після ХХ з’їзду КПРС — на Сталіна. Коли б уклали сепаратний мир — вони б побудували ту Німеччину, яка зараз існує? Правильно, ні! З мого погляду, якби була заборона не лише компартії, але й заборона колишнім парткерівникам посідати високі пости — це б багато що змінило. Бо навіть за законодавством такої невеликої, скажімо, країни, як Греція, будь-яка людина, яка посідає державний пост, повинна автоматично вийти з партії.

— Багато ваших колег у післяперебудовні роки ілюзій пішли в політику. Чи у вас була подібна спокуса?

— Єдиний раз, коли мені запропонували стати радником Президента. Мені хотілося дізнатися, що таке коридори влади, як уся ця система діє. Це для письменника також дуже важливо. А робити політичну чи державну кар’єру в мене ніколи не було спокуси. Бо я знаю один закон. Він стосується й мене, й кого завгодно. Якщо тобі Господь дав який- небудь талант — значить, ти обраний. І коли ти розпорядишся цим Божим даром заради грошей, кар’єри, влади, то покарання буде дуже сильним. Мені хотілося б навіть у день своєї смерті написати який-небудь твір, а не померти міністром, президентом. Я не для цього живу.

— А ось якщо піти й змінити життя на краще? Пролобіювати закон про авторські права...

— Це неможливо! Річ у тім, що це треба було раніше робити, до 1991 року, маючи когорту людей, які тебе підтримають, і піти, знаючи, що не собі, а іншим допомагаєш. Будь-яка людина, котра перебуває при владі, чи це король чи це президент — завжди жертва своєї посади. Вона повинна бути більш порядною, ніж за день до того, як стала королем чи президентом, більш порядною, ніж інші люди, вона має бути взірцем.

ЯКЩО В УКРАЇНІ СТВОРЕНО ГЕНІАЛЬНИЙ ПРОДУКТ РОСІЙСЬКОЮ, ТАТАРСЬКОЮ, ЄВРЕЙСЬКОЮ ЧИ БУДЬ-ЯКОЮ ІНШОЮ МОВОЮ — ЦЕ НАШЕ!

— Щоб керувати країною, необхідна аристократія, еліта. В Україні цю нішу заповнено номенклатурою й новими багатими. І це — неокультурений шар...

— Точно так само, як чорнозем наростає віками — жодними указами, жодними постановами чи силовими діями, навіть групою дуже талановитих людей культурний грунт не створити. Має бути сформульовано державну національну ідею з перспективою на сторіччя. Для того, щоб у нас читали українські книги, українські газети, ми маємо створити сприятливі умови. Тому що це — основа, в це держава повинна ще й вкладати гроші. Ми повинні створити свій продукт. Має бути престижно говорити українською мовою, співати українські пісні, носити костюм із національними елементами.

— Так який же спосіб облаштування України за Юрієм Рибчинським?

— Була колись така рубрика в «Литературной газете» — «Что бы я сделал, если бы был директором (министром, президентом)?» Перше, що б я зробив — запровадив би мораторій на будь- яку партійність. Я б скасував на 5, а краще — на 10 років ці політичні справи. Політична чехарда після однопартійної системи лишень зашкодила Україні. Друге — за поширення — в будь-якому вигляді, друкованому чи словесному — комуністичних ідей карав би мало чи не стратою. Для того, щоб ця країна взагалі забула, що це таке! Краще не знати навіть цього минулого — хто такий Сталін, хто такий Ленін та інші. Нова ідеологія повинна триматися на трьох китах: християнська релігія, українська мова і створення нової української культури. Причому в цю культуру потрібно включити не лише те, що створюється українською мовою. Якщо в Україні створено геніальний продукт російською, татарською, єврейською чи будь-якою іншою мовою — це наше! Ми протягом дуже тривалого часу все, що створено російською, віддавали Росії. Це — помилка. «Слово о полку Ігоревім» не написане ані українською, ані російською. Уявіть собі, яка українська культура! Ільф і Петров, Булгаков, Віктор Некрасов, Паустовський, Гоголь, Катаєв — це українська культура, але ... її вже не повернеш. Ахматова також тут народилася. Яка різниця, хто писав тут російською, а хто — українською. Ми маємо сказати, що українська культура — багатобарвна. Пишуть же в Іспанії каталонською мовою геніальні поети, і це — іспанська культура. Я розумію, за 300 років, коли принижували українську мову, є в багатьох бажання точно так само взяти зараз і принизити російську. Але, з мого погляду, вона не належить лише Росії — як англійська не належить лише Англії. Якщо ми відмовимося від російської, то дуже сильно помилимося. І, окрім того, багатомовність закладено в основі Київської Русі. Це було з самого початку!

— Ці прості речі в нас поки ще не прижилися. Нам простіше було б видавати газету лише українською мовою. Але ми видаємо її українською та російською п’ять разів на тиждень, а раз на тиждень — англійською. Не можна все зводити до однієї мови, треба вирішувати мовну проблему, поглинаючи цю суперечність. Хай буде більше мов!

— Багато хто вважає, що коли ти знаєш російську мову, то ти не можеш добре знати українську. Я взагалі не розумію цю ситуацію. Дуже важливий момент виховання — це створення правильної, максимально наближеної до істини історії держави. Треба знати, хто є ким насправді. Хто такий Петлюра, хто такий Бандера, хто така Катерина, хто такий справжній Мазепа. Причому це має бути абсолютно без підлаштування під даний період. Коли правду будемо знати, тоді й зробимо історично правильні висновки. Тобто правильно поставимо завдання. Знатимемо — ось історично наші вади, яких важко позбутися; ось чудові риси, їх треба культивувати. Історію по-справжньому не знають ані в нас, в Україні, ані в Росії. Тому весь час повторюються одні й ті ж помилки. Якщо тобі в дитинстві не сказали, що не можна брати чужі речі — ти їх братимеш. Ти не скажеш своєму синові — й він братиме, правильно? Дуже багато є таких речей, які треба змінити сьогодні, якщо ми хочемо, щоб завтра було інакше.

— Ми згодні з тим, що народи, які вийшли з Київської Русі, несуть в собі спільні риси культурного співтовариства. Потім були вже різні долі й різні історії, але вийшли звідси, з цього дерева. Якби ми відчували себе, так би мовити, материнською землею, то поводили б себе інакше в світі й просторі. Але в нас начебто й немає цього знання…

— Якщо протягом якогось часу Польща, подібно до України, не мала самостійності — чого ж вона вижила й чого ж вона залишилася Польщею? Бо був внутрішній гонор — «Я»! Я шляхта, я носій цієї мови, я носій цієї культури. І попри те, що вони входили чи то до Австро-Угорщини чи до Росії — все одно вони себе зберегли.

— Але в будь-якому випадку зараз треба конструювати нові уявлення про себе. Бо від переліку наших вад стає ще гірше.

— Ні. Ми повинні знати й наші вади, й наші болячки, щоб вилікуватися. Ми маємо знати й про те, що ця земля народжує талановитих і геніальних людей в більшій кількості, ніж інша. І є якісь чудові історичні особливості, що притаманні цій землі, які ми повинні не втрачати. Ми маємо цими шансами скористатися.

ДОВIДКА «Дня»

Юрій Рибчинський народився 22 липня 1945 р. Мати була військовим лікарем, батько — фінансистом. Усі чоловіки з родини Рибчинських мали схильність до малювання, і тому поетичні спроби сина були для батьків досить несподіваними. У ті часи учасника літстудії, київського школяра Юрія Рибчинського підтримав молодий режисер Лесь Танюк, про що Юрій Євгенович й подосі згадує із вдячністю. Як і читця В’ячеслава Сомова, котрий взяв у свої концертні програми твори 19-літнього нікому не відомого автора. Потім був філфак столичного університету, армія і, як прийнято казати, творча робота. Він працював з В. Івасюком, І. Покладом, І. Шамо, В. Ільїним, М. Мозговим, Г. Татарченком. Його пісні виконують Й. Кобзон, С. Ротару, В. Леонтьєв, Н. Матвієнко, Н. Могилевська... Син Євген пішов по стопах батька, більше того — він сам пише музику і досить вдало проявив себе як продюсер (серед найвідоміших його пісень — «Чортополох», «Нічий», «Цей дощ надовго» тощо).