«І кожен фініш – це, по суті, старт»

Три роки тому я розбила горнятко об стіну. Навмисно. Воно було дуже велике, зручне й універсальне: я і їла в ньому каші, і пила чайок. Просто ідеальне горнятко.

НАЩО Ж Я ЙОГО РОЗБИЛА?

Причина одна – англійська. Усе почалося з початку одинадцятого класу. Хоча ні, мабуть, раніше, з класу третього-четвертого. Ми почали вчити англійську в другому класі. Мені важко пригадати, як я тоді до неї готувалася. Знаю точно, що ми виводили у прописах англійські літерки й вчили типові слова на кшталт «a cat», «a flower». Добре пригадую кінець початкової школи. Я до кінця не розуміла англійської, а мені тоді дуже були потрібні хороші оцінки з цього предмету (я ж мала бути відмінницею). До репетитора батьки не зверталися. І тоді за мою англійську взявся тато. Відверто кажу, до цього він узагалі її не знав: у школі вчив тільки німецьку, а в училищі – французьку. Ми накупували багато різних книжок, і він днями й ночами сидів і конспектував різні граматичні правила, особливості вимови і т.д. Моя типова підготовка домашнього завдання виглядала так: я давала підручник й зошит із вправами татові, він ввечері сідав, до ночі робив їх, а вранці я переписувала зроблені вправи, а тато мені пояснював матеріал. Так, я приходила на урок із готовим домашнім завданням й отримувала гарні оцінки. У п’ятому-шостому класі ситуація трохи змінилася. У тата залишилося менше часу. І матеріал став складнішим, тож він перестав виконувати заміть мене домашні завдання – і я залишилася з англійською один на один. Пригадую, як одного разу не зробила домашки, бо не зрозуміла вправи – удала, що забула зошит. Біля мене сидів хлопець, який зробив аналогічно. Тоді вчителька сказала: «От, Богдані повірю: вона завжди робить домашні, а тобі – ні». Мені стало трошки соромно і за те, що збрехала, і за те, що домашки робила не я, а тато. А ще, як досі пам’ятаю, у першому семестрі п’ятого класу в нас була контрольна з англійської. Я написала її на п’ять (за дванадцятибальною системою оцінювання). То був один з найгірших результатів у класі, враховуючи той факт, що майже всі попередні оцінки в мене були  відмінними. Після того я почала ходити до репетиторки. Це трошки допомогло, але не надто. На консультаціях ми лише обговорювали домашні завдання і вчили правила граматики. Так я «дотягнула» до старших класів. Тоді вже сама сідала за підручники, вчила правила та робила домашки. Я ніби знала, за допомогою яких граматичних структур та слів висловити свою думку, але зв’язно говорити не вміла. Тільки зараз зрозуміла: тоді мені бракувало практики. Але десятка за семестр у мене була. І мене це задовольняло. В одинадцятому класі настав переломний момент. Я надто пізно вирішила, що мені все ж таки варто здавати ЗНО з англійської. Знову пішла до репетиторки, вона розумілася в англійській, але не в програмі ЗНО та методиці підготовки до нього. Пригадую, як я заради цікавості запитала, на скільки мені варто здати ЗНО. Вона відповіла: «Було б добре, якби ти 150 набрала». Я тоді в душі засміялася: «150? А це нічого, що на бюджет мінімально хоч 179 треба набрати?». І знаєте що? За іронією долі я здала ЗНО з англійської на 150 балів. Як не дивно, моя репетиторка заглянула в книжку з ДПА (не ЗНО!) і сказала, що за шкільною системою оцінювання це буде 10 балів, а отже все ок.  Та це було «ок» для неї, для мене то був повний провал. Я розуміла, що на будь-який факультет іноземних мов на бюджет мене не візьмуть, а для вступу на журналістику туди, де вимагали ЗНО з англійської, мені навряд чи допоможуть бали з інших предметів і творчого конкурсу. Я нервувала, плакала, гнівалася на себе, що за десять років не спромоглася нормально вивчити англійську. Тоді я й розтрощила те велике, зручне та універсальне горнятко. Зробила це з подвійним сенсом з одного боку через хвилювання,  з іншого – на щастя, як кажуть у народі.

Тепер минуло три роки. Три роки, а я не полишаю вчити англійську. Університет і люди, які траплялися на моєму шляху змінили моє ставлення до вивчення мови. Тепер я не надто хвилююся за оцінки й стараюся чим більше говорити іноземною. На першому курсі випадково почула англійську мову на вулиці –так познайомилася з американкою, з якою час від часу спілкуюся. А один раз у Польщі зустріла австралійця, з яким потім записала інтерв’ю на пару. Нещодавно проходила тест на знання англійської. Вийшло, що у мене В2. А це означає, що, якщо потраплю в англомовне середовище, дам собі ради. Хоча це – просто ще один тест. І, на мою думку, до В2 я поки «не дотягую». А ще вчора дивилася фільм англійською. Звичайно, слово в слово не перекладу, але загальний сюжет зрозуміла. Тепер мрію про той момент, коли почну думати англійською мимовільно.

І НАОСТАНОК

Хочу звернутися до всіх, хто зараз у подібній ситуації, у якій я  була три роки тому. Не засмучуйтесь, що ваші результати не відповідають очікуванням. Попереду ще ціле життя, щоб осягнути те, що вам подобається, те, що вам потрібно. Цінуйте еру Інтернету, ютубу й соціальних мереж, за допомогою яких можна знайти партнера з вивчення мови з іншого куточку світу, бо ще десять років тому багато хто обмежувався просто підручниками та товстезними словниками. І головне – докладайте зусиль кожного дня. Пам’ятайте, як казала Ліна Костенко: «і кожен фініш – це, по суті, старт».