5 тисяч годин в операційних

Головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І.І. Мечникова Сергій Риженко постійно живе в режимі тривожного очікування. Він спить не більше п’яти-шести годин на добу і не розлучається з мобільним телефоном, оскільки у будь-який час доби в лікарню можуть доставити поранених. Їх везуть до Дніпропетровська із сусіднього Донбасу — так званої зони АТО. Найважчі одразу потрапляють у реанімацію і на операційний стіл — до кращих фахівців області, а тепер, вочевидь, і України. Адже за минулий рік колектив лікарні ім. І.І. Мечникова здобув унікальний досвід у справі порятунку поранених, і, за відгуками зарубіжних колег, у лікарів із Дніпропетровська тепер є чого повчитися. Мечниковці змогли врятувати багатьох важкопоранених, у яких практично не було шансів на життя.

Крім того, в лікарні проводяться тренінги для військових медиків, які проходять службу в зоні АТО, що допомагає зберегти життя бійців у військово-польових умовах. За підсумками року докторові медичних наук, заслуженому лікареві України Сергію РИЖЕНКУ було присвоєно почесне звання «Людина року-2014». Утім, сам головлікар вважає, що на високу оцінку заслуговує не він, а весь трудовий колектив лікарні.

«ХОЧ ЯК БИ ВАЖКО БУЛО — НЕ ЗДАВАТИСЯ»

— Сергію Анатолійовичу, чому навчив вас минулий рік?

— Як би важко не було — не здаватися. З таким колективом лікарів, як у нас, можна гори звернути. Коли я був запрошений до Києва на нагородження «Людина року-2014», поставив умову: поїду за винагородою тільки з нашими лікарями. Це — нейрохірург Андрій Сірко, який зробив майже сотню операцій на мозку. Це Сергій Бадогін, він займався засобами забезпечення поранених разом із волонтерами. Це мій заступник Юрій Скребець, відповідальний за життя всіх бійців, доставлених до нас з фронту. Хірург Віталій Пелех, який урятував сотні пацієнтів із пораненнями живота. Іван Жердєв, який оперує при мінно-вибухових травмах на руках і ногах. За останній час він зробив близько 300 операцій. Ці славні імена вже вписані в історію лікарні ім. Мечникова. Більш гідних хірургів після Другої світової війни, напевно, не було. Всіх нас запросили на сцену палацу. І разом з президентами України, колишніми і нинішніми, зал аплодував стоячи. Під шквал оплесків виходили військові, які нам дякували. Така оцінка дорого коштує.

— Скільки поранених бійців пройшли через вашу лікарню?

— Якщо рахувати з травня 2014 року, коли почалися серйозні бої на Донбасі, до нас надійшло 1300 поранених. І треба врахувати, що все це — важкопоранені, частина з яких — близько 500 осіб — пройшла через відділення реанімації. Це ті, кому робили серйозні операції, адже вони перебували між життям і смертю. Крім того, нами проліковано понад тисячу військовослужбовців, які захворіли в АТО. Якщо ж узяти всіх бійців, які отримували в нашій лікарні консультації або яким тут надавалася перша допомога, — рахунок іде на тисячі, напевно.

— Чому саме лікарня Мечникова виявилася тим центром, куди везуть важкопоранених із фронту?

— Так вийшло, що Дніпропетровщина стала прифронтовою областю. Ще рік тому ніхто й подумати не міг, що у нас може бути така кількість поранених! Усі хірурги через обставини, що склалися, були вимушені перекваліфіковуватися на військових хірургів, які оперують вогнепальні і мінно-вибухові поранення. Адже ми звичайна обласна лікарня, яка завжди займалася лікуванням мирних громадян. Хоча певний досвід у нас, звичайно, був — «завдяки» різним аваріям, які траплялися в регіоні. Пам’ятаєте, наприклад, вибух будинку в Дніпропетровську? Такі надзвичайні ситуації, безумовно, давали досвід роботи. Але, щоб надходили десятки, сотні, а зараз — вже і за тисячу поранених, багато з яких в украй важкому стані, — такого ніхто не чекав.

«НАДІЙШЛО ЗА НІЧ П’ЯТЬ ПОРАНЕНИХ У КОМІ, А ЗА 10 ГОДИН ЧЕТВЕРО З НИХ ВЖЕ МОГЛИ СПІЛКУВАТИСЯ»

— Як до вас потрапляють поранені?

— Переважно їх доставляють авіацією. І відбувається це переважно ночами. Я так розумію, це робиться для безпеки. Але доводиться цілодобово перебувати на роботі. Це дуже важко. Навіть в умовах «перемир’я» до нас, як і раніше, привозять хлопців із мінно-вибуховими і кульовими пораненнями. Везуть переважно з Донецької області. Звичайно, зараз їх менше, ніж, скажімо, в лютому було. Адже бувало й таке, що 150 привозили. Привозили масово. Просто з окопів. Вони присипані землею, обгорілі, в крові. І ось тоді відчуваєш запах справжньої війни. Це важкий запах. Деякі працівники лікарні, які вперше побачили подібні речі, не витримували і йшли. Їх було небагато, найчастіше — це медсестри молоді. Були випадки, коли привозили з поля бою з паразитами в ранах або коли кінцівки при транспортуванні відпадали — і люди, які це бачили, втрачали свідомість. Я вже не говорю про розірвані тіла, які ми бачимо щодня. Зараз поранених обробляють ще на передовій. Військова медицина все-таки почала міцніти, а спочатку її не було. У мене в телефоні — безліч фотографій хлопців. Я їх усіх спочатку фотографував. Потім перестав, бо інколи мої діти беруть телефон. Можу показати фото — і ви зрозумієте, що нічого в житті страшнішого не буває. Ось дивлюся за записами: надійшло за ніч п’ять поранених — і всі вони непритомні. Всі в комі. А за 10 годин четверо з них вже могли спілкуватися. Всіх прооперували. Хоча діагноз кожного ледве поміщався на половині сторінки. Одному вирвало шматок попереку, якщо ви здатні уявити собі таке. Осколком пошкодило клубову кістку, пробило легеню. Ми йому зробили лапаротомію, і менше ніж за добу боєць опритомнів і запитав, яке число. Відповідаю, а він: «Сьогодні моїй донечці — вісім місяців...». І такі зворушливі історії — щодня. І я розумію, що життя продовжується.

«ПОНАД П’ЯТЬ ТИСЯЧ ГОДИН В ОПЕРАЦІЙНИХ»

— Як довго тривають операції?

— Коли оперують декілька фахівців — і нейрохірурги, і порожнинні хірурги, і травматологи, і судинні хірурги, операція може тривати годин п’ятнадцять.

Ми підрахували, що більше п’яти тисяч годин провели за цей час тільки в операційних. Усього з травня минулого року ми провели близько 2,5 тисячі операцій, з них тисяча — за життєвими показниками. Перелили тонну препаратів крові. Врятували майже всіх. На жаль, декілька осіб загинуло. Це переважно ті, хто надходив у стані клінічної смерті.

А спочатку була взагалі страшна картина. Бо інколи убитих доставляли, думаючи, що везуть лише поранених. «Сортування» було дуже поганим першими днями. Ми приймаємо машину, а там — п’ять поранених, і двоє — вже мертві. Але 99 % поранених, які потрапляють до нас, виживають. Це найкращий показник, який можна придумати під час війни. Ізраїльські фахівці, які часто приїжджають до нас, потрошку вчили веденню хворих із пораненнями. Допомагали оперувати, консультували, вчили, як правильно лікувати мінно-вибухові травми. У них величезний досвід у цій галузі. Так було спочатку. Зараз ми й самі, мабуть, можемо давати уроки. Окрім тих лікарів, кого вже назвав, хочу відзначити заступника головлікаря Олександра Толубаєва, завідувача відділення анестезіології та інтенсивної терапії невідкладних станів Олександра Машина. Заввідділенням гнійної медицини Сергія Косульникова, який рятує бійців із важкими пораненнями в живіт. Дмитра Лисенка, який бореться із втратою слуху. Ігоря Йовенка, завідувача відділення інтенсивної терапії політравм. І, безумовно, Анатолія Комка — він відновлює обличчя бійців, знівечених вибухами і осколками до невпізнання. І багатьох інших фахівців з великої букви.

«КОЛИ ЧУЮ ВНОЧІ ЗВУК СИРЕНИ — ВЖЕ НЕ ЧЕКАЮ, ПОКИ МЕНІ ЗАТЕЛЕФОНУЮТЬ»

— Коли були найскладніші періоди?

— Травень минулого року. Іловайськ. Дебальцеве. В цей час масово надходили хлопці. Дуже важкі поранені, дуже важкі долі. Бо кожен — це особистість. За кожного болить душа. Ми робимо все можливе, але, на жаль, 50%, а може, навіть і більше тих, які пройшли через лікарню Мечникова, залишаться інвалідами. У нас немає «легких» хворих. У нашій лікарні — п’ять реанімаційних відділень. І якщо людина говорить «добридень», коли надходить, тобто може говорити, — це вже перемога. Я в медицині вже понад 30 років, тому дійсно звичний до травм. Я це бачу щодня. Але навіть на мене все це має великий вплив. Я місяцями не міг спати. Коли ми приймаємо поранених, «швидкі» їдуть через місто з увімкненими сиренами. Я, наприклад, коли чую вночі звук сирени — вже не чекаю, поки мені зателефонують. Поки машини повертаються в аеропорт, я встигаю доїхати до лікарні, зустріти їх — і, природно, залишаюся вже до кінця. І ніхто з працівників лікарні не запитує: а коли це закінчиться? Жодна медсестра, жоден лікар не запитає — коли кінець робочого дня? Коли можна. Коли відпустять. Коли закінчимо. Ось закінчили — і хлопці, які далеко живуть, залишаються тут ночувати. Бо невідомо, коли ще привезуть.

«БАГАТО ХТО ГОВОРИТЬ, ЩО ХОЧЕ ПОВЕРНУТИСЯ НА ФРОНТ»

— Серед поранених бійців жінки бувають?

— Це жінки особливого плану. Вони йдуть на війну не кухарями і не обслуговуючим персоналом. Вони воюють стрільцями, снайперами, наводчицями тощо. Вибирають професії, від яких часто чоловіки здригаються. Вони — сильні жінки. Аби бути наводчицею тієї ж гармати, треба мати фізичну силу. Я служив в армії і знаю це. Вони не бояться нічого. У нас три жінки останнім часом лежали, вони отримали сім кульових поранень на трьох. І ще — сильні контузії. Їх, присипаних землею після розриву снаряда, привезли до нас вдруге. Я говорю: «Ви ж жінки. Що вам заважає сказати «стоп»? Вони відповідають: «Ми не можемо, коли в країні таке відбувається. Ми повинні воювати». І повертаються. Надівають форму, свої нагороди — і повертаються назад.

ЗАВІДУВАЧ ВІДДІЛЕННЯ ХІРУРГІЇ ТА ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ВІТАЛІЙ ПЕЛЕХ НАЛАШТОВУЄ ОПЕРАЦІЙНИЙ СТІЛ. ЦЕЙ ЛІКАР УРЯТУВАВ УЖЕ СОТНІ ПАЦІЄНТІВ ІЗ ПОРАНЕННЯМИ ЖИВОТА

— А як тримаються поранені бійці?

— Ви здивуєтеся, але багато хто жартує. Нещодавно мені один важкопоранений вирішив зробити подарунок. А поранений він був дійсно важко, у нього через горло трубка. І він говорити не може, тільки шепоче. Його зібралися перевозити до Києва, оскільки він уже стабільний, а у нього перебитий хребет, інші проблеми. Я до нього заходжу перед відправкою — а він мені шепоче: хочу вам подарувати цього зайчика. «Це, говорить, символ чоловічої активності!». Цей парубок був днів вісім або дев’ять непритомний. Опритомнів 8 березня. І тут я до нього приходжу — а у нього на обличчі широка посмішка. Говорить: «І уявити собі не міг, що оживу на жіноче свято». Різні є історії. Одного дня привезли бійця з передової — позивний «Джексон» — з осколковими пораненнями по всьому тілу. І у грудях, і в голові, і в ногах. Частина черепа просвічується, і мозок видно. Бійця кілька днів виводили з коми. Він поступово вчився говорити. Протягом двох місяців переніс десятки операцій. Зокрема у відділенні нейрохірургії. Оперував його завідувач відділення, доктор медичних наук Андрій Сірко. А тепер цей парубок — здоровий оптиміст. Багато хто говорить, що хоче повернутися на фронт. Їм здається, що ось зараз вони потрапили в лікарню, на один день, а завтра побіжать. Не до кінця розуміють серйозність своїх поранень.

«ЧАСТО БЮДЖЕТ ПАЦІЄНТА СКЛАДАВ БІЛЬШЕ, НІЖ БЮДЖЕТ РАЙОННОЇ ЛІКАРНІ»

— Чи має лікарня все потрібне для того, щоб лікувати бійців?

— Нам дуже допомагає місцеве керівництво. Незалежно від того, звідки боєць родом — з Дніпропетровської, Донецької, Львівської області. Вони знають про кожного і прагнуть допомогти. Не можу не згадати керівника Комітету з питань охорони здоров’я Ольгу Богомолець — вона теж постійно тримає руку «на пульсі», скажімо так. Допомагають волонтери, спонсори. Мій приятель, наприклад, купив дуже дорогий мікроскоп. Було тільки одне прохання: нікому не говорити його ім’я. Дуже допоміг «ПриватБанк» — купив комп’ютерний томограф, декілька наркозних станцій. Люди допомагають ліками пораненим. У нас є штаб допомоги пораненим, який масово просто закриває щоденні потреби. Ми навіть не думали, що вони зможуть це все зробити. Вони одягають хлопців, адже бійці надходять брудні, в пилюці, в розірваному одязі. Їм одяг шукають новий, білизну, приладдя. Велику роботу роблять, що там казати! За рік тільки ліків ми отримали від організацій і жителів Дніпропетровщини на 20 млн гривень. До нас приходили і запитували: «Які ліки потрібні пораненому?». Йшли в аптеку й купували. Часто бюджет пацієнта складав більше, ніж бюджет районної лікарні. Лише одному бійцеві придбали ліків майже на 450 тисяч гривень. І парубок вижив! Сьогодні ми перебуваємо в балансі, який дозволяє нормально працювати. І хоча у нас залишається багато «дір» щодо апаратури, але для надання допомоги пораненим ми маємо практично все, що нам потрібно.

«50 % УСПІХУ — ЦЕ РОБОТА СЕРЕДНЬОЇ І МОЛОДШОЇ ЛАНОК»

— Що допомагає вам досягати успіху?

— Велику роль у нашій справі грають взаєморозуміння, підтримка і здоровий клімат у колективі. Значущість кожної ланки переоцінити важко. Лікар не може виконувати роботу за медсестру, а медсестра — за санітарку. Можу з упевненістю сказати, що 50 % успіху — це робота середньої і молодшої ланок. Яким би талановитим не був лікар, які б професійні призначення він не робив, їх треба правильно виконувати. І якщо лікар працює добре, а медсестра — ні, ланка випадає. Останні події змінили колектив, всі стали ближчими один до одного. Як у справжній сім’ї, всі радощі і всі біди переносяться разом. Життя пораненим дарують прості, але дуже досвідчені професіонали. Вони радіють кожному руху, здавалося б, безнадійно хворого. І це дає хороший результат. Лікарі свою роботу роблять безкорисливо. Мірилом їхнього професіоналізму стали не надбавка до зарплати або винагороди, а врятоване людське життя. І майже через рік, можу сказати, що побачив у кожній людині її справжнє єство, побачив Людину. А для себе зрозумів: я доки мало зробив, аби до цього навіть наблизитися.

Фото надані Сергієм РИЖЕНКОМ