Еліта та нація

Лариса ІВШИНА:

— Тема, яку ви запропонували для обговорення, — «Хто виховує національну еліту України?», — дуже складна і новаторська. Якщо говорити про те, що могла зробити наша газета для формування образу нової української еліти, то, думаю, найперше — це визначення якихось критеріїв і орієнтирів. Що в такі часи, як наш, — річ сама по собі дуже непроста. Два проекти «Дня»— «Україна Incognita» та «Дві Русі», які ми створили разом із нашими авторами та експертами (істориками, філософами, культурологами), знайшли свого вдумливого читача, який, я переконана, і є, до певної міри, частиною нової еліти. Завдяки їм люди можуть зрозуміти, від якої спадщини ми відмовляємося, що з минулого залишаємо, яким буде майбутнє України. І тому можна говорити, що ці книги стають добрими стимуляторами процесу кристалізації нової еліти. Чому? Тому що та ж книга «Дві Русі», написана з нових концептуальних позицій, відповідає, на мій погляд, на питання, яке для України є «нервовим вузлом». Це складне питання про відносини України-Руси та Московського царства, України нинішньої та Росії, про наше знання цієї проблематики та про нашу перспективу. І я думаю, що на цьому наріжному камені обточується українська еліта майбутнього. Їй не уникнути процесу формування власної громадянської позиції. Часом у нас розмірковують над питанням: є в нас зараз політична еліта чи немає. На одному з обговорень я запропонувала свій варіант відповіді на це запитання. Мені здається, що коли, наприклад, колишній комсомолець Олександр Квасневський привів за дві каденції свого правління свою країну не просто в Євросоюз та до членства в НАТО, але до іншої кондиції політичного, економічного життя, то ті, хто його підтримував на цьому шляху, або навіть ті, якi опонували та привели тим самим до цієї нової якості, можливо, можуть вважатися новою політичною елітою Польщі. Тому що є результат. Нема результату — немає і еліти.

СТРАТЕГIЯ ДЛЯ МИНУЛОГО

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор:

— Я хочу висловити кілька думок з теми, яку ми обговорюємо. Не лише в якості одного з авторів «Дня» — газети, яку я дуже люблю і вважаю острівцем інтелекту в бурхливому морі різноманітної української періодики. Але й в якості людини, яка впродовж чотирьох років була причетна до створення шеститомного видання «Політична історія України. ХХ століття». Для творчого колективу, який працював над цією громіздкою працею, питання формування чи то еліти, чи то українського політичного істеблішменту, формування української політичної культури та нової історичної свідомості були дуже актуальними. Ця тема присутня і в книгах «Україна Incognita» та «Дві Русі» з «Бібліотеки «Дня».

Перш за все йдеться про те, чого бракувало українській політичній еліті, українському істеблішменту впродовж минулих століть і, зокрема, впродовж ХХ століття. Найбільш, напевно, драматичного, жахливого і водночас оптимістичного для країни. Оскільки саме це століття дало Україні шанс стати з віртуальної держави державою реальною. Яку сьогодні оцінюють по-різному, багато хто не приймає чи не сприймає такою, як вона є, але тим не менш вона існує, і ми мусимо осмислювати саме це явище, цей феномен. Для мене важливий один мотив, який іронічно висловив відомий російський журналіст Віктор Шендерович. Він написав: «Почему так получается, что самые последние всегда в политике идут в первых рядах?». От така іронічна, можливо, навіть не дуже весела, але, напевно, правильна фраза, яка примушує задуматися, чому ми, перефразовуючи відомий вислів Леоніда Кравчука, маємо сьогодні тих лідерів, яких маємо.

Для мене, як для історика, відповідь полягає насамперед у тому, що Україна впродовж всієї своєї історії мала щонайменше дві негативні речі. Перша — це те, що визначив Олександр Шумський, колишній нарком освіти України у своєму незакінченому опису під назвою «Малороси», аналізуючи історію України. Він назвав всю історію України історією політики орієнтації. Себто Україна ніколи не шукала самостійного шляху або принаймні ця лінія не перемагала на якихось важливих історичних етапах. А це була переважно політика орієнтації. Це ключова річ, про яку, мені здається, варто поговорити, тому що те, що ми маємо сьогодні, це є по суті та сама політика орієнтації.

Сьогодні, напередодні президентських виборів, український політикум для себе знов насамперед вирішує цю проблему орієнтації — чи то йдеться про західну орієнтацію, чи про східну. А друга річ, яка супроводжувала всю історію України, й насамперед в ХХ столітті, коли вона була чи не домінантною в політичному розвитку України — це те, що українська політична еліта перманентно знищувалася. І дуже цікавою є мотивація тих людей, які йшли на службу тій імперії, яку називають червоною чи більшовицькою (якщо брати радянський період, найбільш тривалий і дуже важливий для ХХ століття). Чому так охоче ці люди йшли на службу режиму, і чому вони так доброякісно, добросовісно йому служили?

Ми можемо йти вглиб і подивитися на попередні століття, припустимо, на долю братів Розумовських. І побачимо, що це є стала тенденція, а не якісь випадкові речі. От чому це не зникає в Україні, як це категорично зникло, скажімо, в Польщі, де згаданий Ларисою Олексіївною комсомолець Квасневський зрештою добився того, що ця країна займає на сьогодні ту позицію, яку вона займає?

Мені також видається важливим і питання про вплив на наш політичний істеблішмент, на нашу політичну еліту суспільства. Тому що еліта така, яким є суспільство. Пам’ятаєте, ми багато років оперували таким поняттям, як «народ», і ідеалізували його. Говорили про народну мудрість, про те, що народ знає правду і т.д. А тепер я думаю, що прийшов час, коли серйозні вчені (насамперед політологи, історики, філософи, соціологи) повинні подивитися власне на народ. Чим є наше суспільство, яким воно є, якої якості той народ, що в 1991 році отримав фактично незалежну державу? Мені здається, оця проблема — еліта як дзеркало народу, суспільства — одна з найсерйозніших.

І ще один момент. Якось, під час однієї з зустрічей з читачами, Лариса Івшина, відповідаючи на запитання з залу, якою мірою видання «Україна Incognita» та «Дві Русі» були б потрібні українським політикам як підручники, сказала, що за цими книжками наші політики повинні були б здавати якийсь екзамен-мінімум з історії України. Тоді мені ця думка здалася трохи гіпертрофованою, загостреною. Але з часом я прийшов до висновку, що це правильна думка — не в смислі школярства, не в смислі знання певної суми фактів (хоча і в цьому сенсі також), а в тому сенсі, що політики повинні виносити для себе уроки з історії.

Я це завжди для себе формулюю наступним чином. Наша влада завжди дуже любить говорити про стратегію для майбутнього — в тій чи іншій галузі розвитку. А мені здається, що для кожного нормального, державницьки орієнтованого суспільства має бути стратегія для минулого — яким бачиться нашій еліті минуле країни. І події 2003 року, коли наше суспільство і влада зіткнулися з проблемою оцінки протистояння поляків і українців на Волині 1943 року, підтвердили цю мою гіпотезу. І тоді виявилося, що поляки актуалізували цю історичну проблему для того, щоб зцементувати суспільство.

Я входив у спеціальну структуру, яку було створено при Раді національної безпеки і оборони України саме з приводу відзначення 60-річчя цих волинських подій, ми вивчали серйозні документи, ми намагалися навіть дати якісь рекомендації. Але виявилося, що наша влада не була готова дати належну оцінку цим подіям. І, на жаль, я можу навести багато прикладів, коли владні структури, політична еліта засвідчили або свою — вибачте — некомпетентність, або небажання знов «пережити», переосмислити минуле, дати йому правдиву оцінку. Як приклади можна ще назвати указ Президента про відзначення річниці Переяславської ради, указ про святкування річниці створення комсомолу. Я міг би назвати святкування річниці з дня народження Володимира Щербицького, коли забули про Петра Шелеста тощо.

І тому ця стратегія для минулого, врахування політичною елітою досвіду минулого, врешті-решт, виховання минулим є надзвичайно актуальним питанням.

«КУЛЬТУРА ВИРОБЛЯЄ ЛЮДЕЙ»

Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, професор:

— Говорячи про виховання політичної еліти і про політику як таку, слід мати на увазі, що зараз змінилося поняття політики. Зараз людство зіткнулося з багатьма проблемами, які ми маємо вирішити. Наведу декілька прикладів. Скажімо, кожен етнос не готовий до глобалізації чи денаціоналізації, якщо не проходить фазу історично вільного розвитку. Для вільного розвитку необхідна держава. У світі зараз 199 держав і 2000 етносів. Чи може бути 2000 держав? Проблема якщо й має якесь вирішення, то тільки локальне. Чи скажемо, проблема, «золотого мільярда», якому відповідає один мільярд голодних людей. Як вирішувати цю проблему? Відмовитись, як це пропонує Римський клуб, від зростаючого виробництва, перейти на нульовий цикл, тобто на якесь відтворення простої суми споживання? Це неможливо. Я можу вам назвати багато й інших проблем. Але суть полягає в тому, що політика зараз стала не мистецтвом можливого, а мистецтвом неможливого, тобто — з урахуванням того, чого не можна робити. А політики не готові до цього. Політика завжди була і залишається полем волюнтаризму. Правда, є деякі зрушення. Так, скажімо, в політичних колах уже працюють програмісти і кібернетики, тобто люди, які знають: оце можна робити, а цього не можна. Якщо такі люди все ж таки з’являються в політичних колах, це дає надію на те, що оцей чинник неможливого буде враховано.

В політиці, може, найголовнішим є можливість випереджати. Бредбері казав, що майбутнє треба не просто передбачати, а попереджати його наступ. І в політичному відношенні мислення повинно бути випереджаючим. Я вам наведу такий приклад. У 1940 році, коли капітулювала Франція, Черчілль зробив — теж з деяким виходом на майбутнє — ставку на Шарля де Голля і дав завдання вивезти його з Парижа. Здійснити це було досить важко, адже де Голль був дуже високим і помітним у натовпі. Під час переїзду з Парижа до Великої Британії генерал Шарль де Голль раптом зупиняється і каже: «Я зрозумів: німці цю війну програли». Людина в такому стані робить такий висновок! Робить тому, що вона зрозуміла, що війна — світова, і поразка однієї країни ще не є поразкою у війні. Це був приклад випереджаючого мислення.

Всім зрозуміло, яку роль відіграє в політиці людський чинник. Але слід також знати, що людський чинник тут настільки важливий ще й тому, що в політиці діє відповідальність в такій мірі, яка нам і не снилася. Один із прикладів — коли розвідка надала Черчіллю «Енігму» — розшифровку морського коду німців. І за цією розшифровкою він знав, що Ковентрі буде знищено німецькою авіацією. Що робити? Попередити населення і врятувати його? Це значить видати німцям, що англійці мають цей код (а наявність цього коду дозволяла до кінця війни англійцям вигравати дуже великі битви). І Черчілль не сказав, прирікаючи на смерть тисячі людей... І в цьому є ще одна особливість. Політика завжди споріднена зі смертю. Це слід знати. Ще в далекі, архаїчні часи вожді носили амулети смерті. Чому вони заручені зі смертю? Тому що чи їхні дії ведуть до смерті інших людей, чи вони самі є об’єктом смертельних нападів. І, до речі, за радянської влади — це офіційна, а не приватна інформація — із сейфа в сейф переходили кулі, якими було вбито Каменєва і Зінов’єва. Це були амулети смерті, це були амулети влади. Смерть заручена з політикою. І це треба мати на увазі. Знаєте, в африканських народів був такий звичай: коли обирали вождя, його саджали на верхівку пальми і всім миром трясли. Якщо не падав, то проходив іспит на вождя...

І ще треба сказати, що на перше місце в політиці зараз виходить проблема моралі. Навіть пишуть про виникнення нового різновиду політики — моральної політики. Під час Карибської кризи міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико зустрівся у Білому Домі з президентом США Кеннеді і заперечив, що радянські ракети знаходяться на Кубі. Кеннеді мовчав. І коли Громико пішов, Джонсон, який був присутній при цій розмові, запитав: «Чому ж ви йому не показали аерофотозйомку, де показано розташування ракет?» «А до чого? Він просто більше не переступить поріг Білого дому. Він брехав». Тобто брехня створює зараз — принаймні, в деяких колах — неможливість працювати, неможливість навіть спілкуватися. У мене був цікавий особистий досвід. В 1969 році в Інституті філософії, де я працюю, були арешти. Я зі всіма людьми, яких заарештували, був дуже добре знайомий. У мене виникло якесь нехороше передчуття, і я звернувся до одного нашого діяча, який працював в Інституті, але був дуже впливовою людиною в певних органах. Я йому сказав: «Я іду працювати до тебе в журнал, і більше там не буде жодної помилки, а ти гарантуєш мені безпеку». Він сказав: «Добре». І дійсно, все було добре. Пройшло декілька років. Він мені каже: «Ти що думаєш, я повірив тобі? Я опитав усіх людей у Києві про тебе, і ніхто нічого поганого про тебе не сказав». І я тоді зрозумів, що всяка підлість нерентабельна. Просто нерентабельна. Ти можеш виграти в конкретному випадку, але рано чи пізно все одно програєш. Так що проблема моральної політики — дуже серйозна річ.

Що ще було б дуже важливо сказати? В будь-якій сфері діяльності особистість має велике значення, але в політиці — особливо. Особистість, яка може бути прикладом. Особистість, що розуміє формулу, яку в свій час висловив Гете: якщо ти ставишся до людини як такої, якою вона є насправді, вона стане гіршою, ніж вона є; якщо ти ставишся до людини як такої, якою вона повинна бути, вона стане такою, якою може. Оце уміння особливого ставлення до людей, навіть надаючи їм певні переваги порівняно з тим, чим вони є насправді, — дуже важливе для політика.

І я вважаю, що не скажу вам ніякої нової істини, якщо зазначу, що для політика як ні для кого культурна освіта є необхідною. Справа в тому, що матеріальне виробництво виробляє речі, а культура виробляє людей. І оце «виробництво людей» повинне бути органічно сполучене з політичною діяльністю.

І ще один аспект. Я зараз скажу спірне твердження, зі мною дехто не погоджується: я — проти залучення молоді до професійної політики. Одна справа — залучення молоді до участі в політичному житті, але інша справа — професійна політика. Вона не для молоді. Ще Аристотель сказав, що політика — це мудрість, це — фронезіс. Політика робиться не завдяки присутності чогось, а іноді й завдяки відсутності чогось. І молодь на це нездатна. Молодь завжди намагається вийти на передній план. Вийти на передній план у політиці — це смерть, тебе відразу ж знищать. Молодь цього не розуміє. Політика робиться не тільки головою, вона ще й печінкою робиться. Для цього потрібен дуже великий досвід. І коли у нас починається — парламенти в школі, парламенти в вузах тощо, то ми учимо людей не політиці, ми учимо людей боротьбі за владу. Тобто виховуємо честолюбців. Це — страшне діло.

І останнє, що я хочу сказати. Політика — це особливе відношення до часу. Є байка про те, як чорти в пеклі вирішували, як зробити так, щоб людям жилося ще гірше. Створили спеціальну школу, де вивчали, як нашкодити людям. І найвищу оцінку на іспиті отримав той чорт, який пообіцяв сказати людям, що часу — вдосталь, що нікуди поспішати. Але ж кожна справа — термінова!

«НЕ КОЖНА КУХОВАРКА...»

Володимир ДЕМЧЕНКО, професор, декан факультету систем і засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету:

— Як свого роду епіграфи хотів би навести відоме англійське прислів’я — для того, щоб виховати одного джентльмена, необхідно сім поколінь джентльменів, а також нагадати дуже відомий у політиці факт, коли Джон Кеннеді, під час зустрічі з представниками молодіжних організацій, потиснув руку хлопцю на ім’я Білл Клінтон — майбутньому президенту США. І оце прислів’я і цей приклад, як на мене, свідчать про те, що система виховання політичної еліти не має якихось усталених рецептів. Кожна країна — залежно від своєї історії, від своїх політичних традицій — виробляє власні правила. Якщо ж говорити про українську політичну еліту, то яке б ми тлумачення з вами не взяли, ми обов’язково знайдемо два аспекти. Перший — функціональний: еліта — це ті, що обрані або ті, що нами керують, і в цьому сенсі ми маємо в Україні нормальну політичну еліту — як у інших країнах. З іншого боку, є ціннісний аспект, тобто — а чи мають право керувати? І от в цьому плані, говорячи про українську еліту, згадаю, злегка перефразувавши, слова Михайла Жванецького: «Внешним видом овладели, хорошо было бы теперь и в суть вещей проникнуть»...

Загалом поняття еліти у нас надзвичайно розмите, бо сама еліта — дуже строката. Але я, наприклад, не став би звинувачувати нашу еліту в тому, що це, мовляв, — колишні компартійні функціонери. І хотів би продовжити думку головного редактора «Дня» про «комсомольця Квасневського». Комсомольцю Квасневському вдалося зробити те, що не вдалося зробити електрику Валенсі, хоча заслуги Валенси у тому, що він зміг повалити партійний режим у Польщі набагато більше. Я думаю, що справа не тільки в тому, що їх перебування при владі випало на різні періоди. Квасневський все-таки був функціонером і пройшов значний шлях ВИХОВАННЯ, він був людиною, що мала певний політичний досвід. І тому можна сказати, що все ж таки не кожна куховарка може керувати державою, навіть якщо вона має перед цією державою величезні заслуги. І я абсолютно згоден з колегами, які говорили про культурне виховання, і згоден з тим, що ми втратили традиції. Тим більше, що у нас в Україні йдеться не тільки про винищення еліти. Не нами придумано: народитися в провінції — померти в Парижі. Для багатьох наших співвітчизників цим «Парижем» була Москва. І скільки киян, дніпропетровців, вихідців з інших регіонів України добровільно поїхали до Москви, утвердилися там, стали елітою тодішньої країни і не повернулися до нас. Але треба згадати не тільки те, що це — біда України, але й те, що ми, можливо, віддали найбільше, і ті люди залишилися там. Як би там не було, прибалти і грузини ризикнули закликати на високі посади представників своєї еліти з інших країн. Може, це і є один із шляхів ротації еліти?

Ну і, звичайно, не можна забувати про фактор часу. На мій погляд, все ж таки має відбутися реальна зміна поколінь, в політику мають прийти, зокрема, й люди з числа тих, що, народившись у провінції, мріятимуть померти в Києві....

Богдан ГАЛЬ, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету:

— Коли ми кажемо про виховання національної еліти, передбачається, що ми чітко усвідомлюємо, що є така національна еліта і що її свідомо можна виховати. Але, з огляду на певний досвід роботи в вищому навчальному закладі, мені здається, що скоріше треба говорити про те, що ми навчаємо і виховуємо професіоналів і просто порядних людей. Є в Україні національна еліта чи її нема — залежить від того, яке значення ми вкладаємо в цей термін. Якщо йдеться, так би мовити, про еліту за посадою, людей, обличчя яких не сходять з телеекранів, то, звісно, вона в нас є. Якщо під елітою розуміти найкращих синів і дочок України, які достойно представляють її на світовому рівні (не лише в політиці, а й у спорті, культурі), то знову ж таки, в нас еліта є. І коли ми ставимо під сумнів, що в нас вона є, то це означає, що ми під елітою розуміємо щось інше. Мені дуже сподобалася думка Лариси Івшиної, що є в нас еліта чи нема, ми будемо визначати за іншим критерієм — за результатом її справ. Хто визначить результати цих справ? Наступні покоління. Саме вони скажуть — була в нас еліта чи не було. Чи виховали ми оцих порядних професіоналів, які реалізували себе (зокрема і в політиці), чи ні. І тоді вони скажуть, зробили ми свою справу чи не зробили, достойно чи ні. Сподіватимемося, що ми зробимо її достойно.

Володимир ГОЛОВКО, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України:

— На мою думку, проблема — не в ущербності української еліти, а в тому, що наше суспільство розумніше за еліту. І ось така розстановка акцентів, на мій погляд, дещо змінює загальну картину. Ще одна проблема нинішнього етапу розвитку української державності — суспільство привчене до того, що його інтелектуальним потенціалом користується держава. І нинішній правлячій еліті такий стан справ — коли суспільство має високий потенціал, а держава його використовує, — вигідний. Інший аспект — проблема вищої школи. На мій погляд, після деякого «просідання» протягом кількох років вища школа починає підводитися. І вона якраз і може стати тим центром, який скеровуватиме інтелектуальний потенціал суспільства — не під держзамовлення, а під суспільне замовлення, на реалізацію, скажімо так, суспільного договору. Зокрема, мене радує приклад Національного гірничого університету, і я, хоча є випускником Дніпропетровського національного університету, змушений визнати, що Національний гірничий університет є одним із найкращих вищих навчальних закладів Дніпропетровська й України. Наприклад, сьогодні (4 червня. — Ред. ) в стінах цього вищого закладу освіти проводиться відразу кілька «круглих столів» — обговорюють і проблеми виховання національної еліти, й аспекти інтеграції в НАТО, й інші питання. І мені здається, що ось ці процеси і є тим дороговказом, що виведе наше суспільство зі стану, в якому воно на сьогодні перебуває.

СЛОВА ТА ПРИКЛАДИ

Ганна ШВИДЬКО, професор кафедри історії та політичної теорії НГУ:

— Колись древні говорили: слова хвилюють, а приклади захоплюють. Отже, треба своєю поведінкою, своїм ставленням — до справи, до держави (і не тільки до її історії, а й до її сьогодення, до її майбуття) виховувати наступні покоління. Можливо, і не зовсім коректно говорити про спеціальне виховання еліти, хоча відповідальних посад, від яких залежить розвиток держави, — дуже багато. Але патріотів ми повинні виховувати, починаючи ще з дитячого садочка. А виховання суспільством людей, які люблять свою землю, люблять свою державу, передбачає ще й виховання в них потреби діяти. Як казав знаменитий полеміст 16 століття Іван Вишенський, — «не тільки свічку май, але дбай про те, щоб вона горіла». Так от, коли ми будемо дбати про те, щоб «свіча горіла», тобто будемо працювати, то тоді, очевидно, не треба буде ставити конкретне запитання — хто виховає? Повертаючись до першої частини нашої зустрічі з творчим колективом газети «День», можна сказати, що вони — виховують: своїми публікаціями, своєю громадянською позицією, цими книгами, які сьогодні презентувалися. Ми, викладачі ВНЗ, виховуємо. От це і є відповідь на запитання — хто. Ми виховуємо. Але для того, щоб виховувати, ми повинні ще й самі чинити так, як ми пропонуємо студентам. Щоб не було роздвоєності у словах і ділах. І тому завершу тим, з чого почала, — слова хвилюють, а приклади захоплюють.