«Філантропія – як альтернатива безпорадності»

Науковець, заступник голови правління фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк», який є партнером газети «День», давній друг нашого видання Ірина КОНСТАНКЕВИЧ сьогодні відзначає День народження. «День» щиро бажає Ірині Мирославівні натхнення і наснаги для нових звершень. Також ми скористалися святковою нагодою, щоб поставити іменинниці кілька актуальних запитань:

—  Найперше вітаємо вас із визначною подією у вашому житті: нещодавно захистили дисертацію на звання доктора філологічних наук. Це велика праця! Чому вирішили її здійснити, звершити? Яка тематика вашої наукової праці, наскільки вона цікава загалом для суспільства, наскільки цікавим було це дослідження для вас?

— Дуже сподіваюся, що ця тема цікава не лише для мене як літературознавця, викладача історії української літератури ХХ століття, а й для широкого кола читачів. Інтерес до написання про себе, до творення пам’яті індивідуальної (автобіографії) і колективної (культурної) заявлено сьогодні в історії, філософії, психології, соціології, філології. Особливо актуальною є ця проблема в контексті ХХ століття, де питання національно-культурної ідентичності, травматичного досвіду  постають особливо гостро, виразно. Автобіографія є тим лакмусом, який визначає міру свободи письменника, і не лише його, можливо, загалом людини. «У діалозі з життям важливе не його питання, а наша відповідь», — зауважувала Марина Цвєтаєва. Тому я прагнула проаналізувати українську літературу першої половини ХХ століття саме в контексті автобіографічного дискурсу.

—  Ваша родина привітала вас із захистом дисертації оригінально: великим тортом, на якому зображено обкладинку вашої монографії. Безперечно, що без підтримки родини, близьких було б важко займатися наукою. Як вдалося виховати у рідних розуміння важливості вашої роботи?

— Це ще велике питання, хто у кого більше виховував розуміння важливості завершення давно розпочатої справи. Найбільшими мотиваторами для мене були батько, чоловік і діти. Якось консолідувалися вони у своєму бажанні та допомагали, як могли, не лише морально, а коли треба було, сідали й за комп’ютер. Звичайно, мала велику підтримку від колег на кафедрі, університеті й у фонді. 

— Останніми роками ви поєднуєте викладацьку роботу у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки (де багато років були проректором з навчально-виховної роботи) з роботою заступника голови правління фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк». Фонд відомий багатьма своїми доброчинними справами. На вашу думку, наскільки доброчинним є наше нинішнє суспільство, наскільки безкорисливість властива нашим людям?

— Мої погляди щодо гуманності й доброчинності нашого суспільства значно змінилися в контексті суспільно-політичних подій в Україні останніх року півтора. Ми свідки того, як українське суспільство об’єдналося перед зовнішніми і внутрішніми небезпеками, якими об’єднаними були у прагненні допомагати українським військовим, переселенцям, пораненим, дітям учасників АТО. Людяність, милосердя в ієрархії цінностей українців завжди були домінуючими. І це дуже важливо, що ми не зчерствіли, не збайдужіли і не втратили здатності реагувати на чужий біль. Українські меценати кінця ХІХ — початку ХХ століття добре знані своїми благодійними справами. Але цю традицію перервано у радянські часи, щоб відродитися у новітній історії Україні. Волонтерство і філантропія постали як альтернатива безпорадності, бездіяльності влади.

— Відзначаєте прекрасний ювілей. Про вас можна сказати, що ви — успішна людина. Як досягаються життєві успіхи? Що радите у цьому плані своїм дітям, взагалі молоді?

— Успішність людини — це щось таке умовне. Хоча активно побутує як один із оціночних критеріїв нашого прагматично-меркантильного часу. Тому успіх для мене тотожний із можливістю бути щасливим. Я по-старосвітськи скажу, що  справді почуваюся щасливою у сім’ї, родині, колі близьких друзів. Я маю велику радість спілкуватися з цікавими людьми, самореалізовуватися у роботі, викладацькій, громадській, науковій, творчій. Я радію щоденним відкриттям вишуканого слова, віртуозної думки-образу, гарної квітки, цікавої людини. Через мале, як диво, відкриваю для себе світ.