«Iз самого початку тиску ми чітко заявили свою позицію»

Більш ніж місяць минуло відтоді, як російські військові почали оточувати території українських військових частин у Криму і штурмувати судна ВМС ЗС України. Наші командири та капітани в багатьох випадках мужньо захищали своїх людей, техніку, честь і гідність офіцерів. Пригадаймо, європейський інформпростір сколихнули новини з Севастопольського військового аеродрому «Бельбек». Не менше десяти лондонських газет вийшли зі знаковими матеріалами про мужній вчинок 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації імені О. Покришкіна (нагадаємо, «День» писав про нього у № 42 від 7 березня). Під керівництвом свого командира полковника Юлія Мамчура наші військові спробували повернутися до своїх робочих місць на аеродромі. Під прапором України і бойовим прапором своєї частини, під слова Українського Гімну і свист куль, які ворожі вояки пустили чергами вгору, наші хлопці пішли на аеродром. На деякий час з росіянами вдалося домовитися. Утім, перемир’я було нетривалим. Незабаром тиск на бригаду посилювався, українські військові були змушені скласти зброю по всьому півострову. На жаль, настала черга й бригади Юлія Мамчура. 28 березня було прийняте рішення про виведення особового складу частини А4515 на материкову Україну.

Сьогодні вони разом із родинами перебувають у Миколаєві, на базі Спеціалізованого центру бойової підготовки авіаційних фахівців. «День» завітав до наших льотчиків зі словами підтримки, подяки за гідну службу й подарунками від редакції. Полковник Юлій Мамчур не зміг бути присутнім під час розмови з нашим кореспондентом через невідкладні справи. Але нам вдалося поспілкуватися із заступником командира бригади по роботі з особовим складом підполковником Олегом ШАПОВАЛОМ. Олег Олегович пройшов усі етапи штурму та психологічного тиску з боку росіян, до самого виведення своїх солдатів готовий був зі зброєю захищати українську територію. Однак сталося так, як сталося... Ми згадали деякі епізоди з напруженого попереднього місяця, а також поговорили про реалії служби в Миколаєві та перспективи.

— Як зараз пригадую, 27 лютого о 21.30 біля території нашого аеродрому з’явилися невідомі люди у військовій формі без знаків розпізнавання, близько десяти вантажівок «Урал» і два БТРи. Вони почали облаштовувати позиції по периметру. Це був початок боротьби, — розповідає Олег Шаповал. — Із того часу непрохані гості завдали нам чимало шкоди: від блокування злітної смуги та захоплення складів зі зброєю — до пошкодження літаків і травмування одного з наших військовиків.

— 4 березня вашому командирові вдалося домовитися про перебування наших військових на території аеродрому. Як переконали росіян?

— Ви пригадуєте той відомий вчинок із походом до росіян під прапорами України та нашої бойової частини. Це була ідея полковника Юлія Мамчура. І ми його підтримали. Тоді командир знайшов аргументи, щоб переконати військових РФ. Можливо, відіграла роль і наша рішучість. Але наступного дня домовленості було порушено росіянами. І так траплялося постійно. Коли ми про щось домовлялися, незабаром ситуація ставала ще гіршою для нас. Це — «заслуга» російського командування, яке застосовувало чимало методів тиску на нас.

— Які саме?

— Пропонували високі зарплати, квартири, розповідали, як добре служити в російській армії. Але ми продовжували нести службу, зброю не складали. Із самого початку тиску ми чітко заявили свою позицію — вірність присязі українському народові. Неодноразово нас намагалися переконати покину частину. Хтось не витримав. Чому так? Важко сказати. У нас служило багато кримчан, севастопольців, які є етнічними росіянами або одружені з росіянками... Мабуть, їм так зручно. Хтось, певно, купився на вищі зарплати. Але я краще відповідатиму за себе, не хочу їх судити.

— Як відбулося захоплення вашої частини?

— Було застосовано два БТРи, які проламали ворота і бетонний паркан. При цьому російські військові застосовували світлошумові гранати, стріляли вгору з різної зброї. Під час штурму постраждав один журналіст, якого притиснуло парканом, і наш офіцер, який був біля паркану з дубиною. Обом ми надали медичну допомогу, й наразі їм нічого не загрожує.

— Як ви взагалі можете охарактеризувати поведінку російських вояків?

— Я б сказав, що їхня поведінка часто була не гідною звання військового. Як я говорив, вони постійно порушували домовленості, не називали своїх звань, спілкувалися зверхньо й нахабно. Нам пошкодили літаки, накидавши каміння в двигуни, та прострелили колеса. Підпалили силовий причеп радіовисотоміра, познущалися над командним пунктом та іншими будівлями. Як відомо, був навіть випадок із викраденням нашого командира. Юлію Мамчуру пообіцяли переговори з керівництвом ЧФ РФ, але ввели в оману і натомість три з половиною доби тримали його на гауптвахті в Севастополі. Цим вони хотіли змусити нас вести роботу серед особового складу щодо переходу на бік російських військ. Але цього не добилися.

— Деякі військові з Криму скаржилися на запізнілу або неадекватну реакцію вищого командування ЗС України під час штурму наших частин. Що можете сказати з цього приводу?

— На це запитання складно відповісти, оскільки я не уповноважений відповідати за керівництво Збройних сил. Чи були прорахунки та які, не знаю. Я відповідаю за свою військову частину.

— Ситуацію можна було б вирішити успішніше для нас?

— Мабуть, так.

— Як вас виводили з Криму?

— Спочатку прийняли рішення про виведення тих, у кого є власний транспорт. А ввечері 28 березня за іншими людьми приїхали автобуси. До цього полковника Юлія Мамчура вже відвезли на блокпост у Чонгар.

— Яка ситуація з вашими людьми на теперішній час і які перспективи подальшої служби?

— Зараз ми проходимо службу на базі Спеціалізованого центру бойової підготовки авіаційних фахівців у місті Миколаєві. Умови — нормальні, за що дуже вдячні колегам, які тут допомагають. Ми продовжуємо займатися облаштуванням побуту, благоустроєм родин, яких поселено в санаторіях і гуртожитках. Щодо подальшої служби, то, ймовірно, ми залишимося тут і надалі. Як відомо, зараз ведуться переговори щодо повернення українським ЗС захоплених літаків. Із нами лишилася значна частина інженерно-технічного складу, тож незабаром вони можуть бути задіяні під час передислокації техніки та підготовки її до виконаннях подальших завдань. Але коли це буде й скільки саме літаків нам віддадуть, — невідомо. Та, мабуть, найголовніше, що ми вже на рідній українській землі. Це дуже радує, адже всі ці тижні було складно. Негативно налаштоване місцеве населення, перебіжчики й «зелені чоловічки» не додавали оптимізму. Я радий, що всі ми лишилися живі. Сьогодні можна говорити про те, чому не стріляли й не захищалися. Але скажу так: ми були готові робити й це, була й стрілецька зброя. Але ж ми — не спецназ, а льотчики, в нас інші завдання, на відміну від загарбників, які нас штурмували.