Левицькi
Цей рід прикрасив українську культуру Іваном Нечуєм-Левицьким — письменником, який ставив перед своїми творами наукову мету, та науковцем, який надав своїм працям художню форму. Класик української літератури писав, що в старі часи його предки звалися Леонтовичами. Проте відомий родоначальник Левицьких, о. Іван, фігурує з цим прізвищем вже в середині XVIII століття.
Слід підкреслити, що перше покоління відомих предків Івана Семеновича було греко-католиками. Вже згаданий о. Іван був висвячений у священики митрополитом Атанасієм Шептицьким 1742 року до церкви св. Миколая в містечку Стеблів, що належало тоді Яблоновським. 1768 року, коли Коліївщина охопила частину Київського і Брацлавського воєводств, а росіяни зайняли місцеві фортеці і замки, відбувся масовий перехід парафій на православ’я. З клопотанням про приєднання звернувся до преосвященного Гервасія, єпископа Переяславського і Бориспільського, і о. Іван Левицький. Коли ж російський окупаційний корпус залишив Річ Посполиту, більшість парафій знову стали греко-католицькими.
Тим часом о. Іван готував свого сина Петра (народився близько 1748—1749 рр.) до священницької долі. 22 березня 1777 р. Петро Левицький був висвячений у священики за православним обрядом преосвященним Іларіоном, єпископом Переяславським і Бориспільським, та обійняв батьківську посаду.
1788 року о. Петро проявив гідну його імені твердість і був серед небагатьох, хто не погодився перейти на греко-католицький обряд, і втратив парафію. Таким чином о. Петро був частиною суто народного православного руху, який нікому не підпорядковувався, спирався на людську підтримку та складався з безправних попів. Хтось із них мандрував із вертепом, хтось навчав дітей. Були навіть випадки богослужінь у храмах, винайнятих на одну ніч за чималі гроші. Щодо о. Петра — маємо згадку, що в той час він «скитался по разным местам».
Зміна долі о. Петра відбулася після другого поділу Речі Посполитої (1793 р.), коли Правобережжя було окуповано російськими військами. Наступного року парафія св. Миколая у Стеблеві перейшла на православний обряд, а о. Петро повернувся на посаду її настоятеля. Проте невдовзі вона стала дещо віртуальною, адже церква св. Миколая згоріла...
Православне життя Стеблева зосередилося в іншій церкві — Преображення Господнього. Отець Петро став її другим священиком. Проте щось заважало йому спокійно жити, хоча і родину мав, і шматком хліба не був обділений, що видно з факту навчання одного з його синів Дорофія у Київській академії. Однак о. Петро почав пити, і був звільнений 1811-го, а за два роки помер.
Батьківську посаду другого священика церкви Преображення Господнього обійняв о. Стефан Левицький. Згодом він став настоятелем цього храму, проте, як і о. Петро, був передчасно звільнений з посади. Сталося це 1834 року. Він ще довго жив при своєму сину та залишився в пам’яті онуків старим дідом, бо дожив до 90 років.
Семен Левицький, син о. Стефана і Єфросинії з Коркішків, народився 1814 року. 1837-го закінчив Київську духовну семінарію з добрим результатом та був висвячений у священики 8 квітня 1838 р. після одруження з попівною Анною Лук’янівною Трезвинською. У цій родині 13 листопада 1838 року і народився Іван — майбутній український письменник-класик. За його спогадами, о. Семен був мислителем і книжником, а його дружина — веселою і співучою жінкою. З документів відомо, що попри спокійну вдачу о. Семен був діяльною людиною. Він організував церковнопарафіяльну школу, будівництво нової церкви Преображення Господнього та відстоював права цього храму на угіддя. 1845 року о. Семен був призначений на посаду благочинного та отримав згодом численні нагороди.
Отець Семен вів чимале листування, читав історичні праці та любив поговорити про українські права і козацьку славу. Іван Семенович писав про свого батька: «В ньому була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками».
У вересні 1866 року о. Семен перевівся до церкви св. рівноапостольної Марії-Магдалини в Білій Церкві задля звільнення посади настоятеля Стеблівської церкви для одного з молодших синів — о. Амвросія. Поряд, в с. Трушки, мешкала його донька Ганна, одружена зі священиком Григорієм Радзієвським.
Служіння о. Семена в Білій Церкві тривало близько року. Він вийшов «в заштат», повернувся до Стеблева і хотів написати козацьку повість. Його смерть 22 січня 1872 року знищила ці плани.
Відходив у небуття старий український світ, що спирався на традиційний світогляд. Доба Великих реформ Олександра ІІ, потужна індустріалізація, демографічний вибух почали формувати модерну українську націю. Саме тоді Іван Семенович Нечуй-Левицький написав «Старосвітських батюшок та матушок» — шедевр на межі красного письменства та етнографії. Він писав 1880 року з Кишинева до Павла Житецького: «Мені схотілось обмалювати бит старого, а потім і молодого духовенства, і я попереду став на останніх вибраних громадами батюшках. Вони типічні, а найбільше матушки, і їх бит оригінальний, і вже діло минувшого часу: тим-то мені і схотілось зберегти картини того биту...»
