«Нас багато таких, невгамовних»
Світлана Лук’янченко з Луганська не тільки успішно адаптувалась після вимушеного переїзду, а й втілює на новому місці важливі соціальні проекти
Після початку війни Світлана Лук’янченко (до речі, мати двох дітей) переїхала до Дніпропетровська. Тепер життя вимушеної переселенки — суцільна пригода. Вона — з тих українців, що сприйняли виклики долі як нові випробування і з усмішкою на вустах долають їх.
«МИ ВЧАСНО ПОКИНУЛИ РІДНЕ МІСТО...»
— Я з дітьми поїхала з Луганська на початку червня 2014 року, коли місто постійно обстрілювали, — починає розмову Світлана. — Родичі кликали до себе, у Ростовську область, але я не могла туди їхати, бо це — Росія... І раптом мене запросила до себе в гості колишня однокласниця, з якою ми не спілкувалися багато років. Вона після школи оселилась у Дніпрі. Тому, можна сказати, що я обирала не місто, а країну, в якій хочу жити і виховувати своїх дітей.
Зібрала сумку, взяла із собою дітей і поїхала. За два тижні до нас приєднався мій чоловік, ледь уцілілий під обстрілом, а ще за два дні у Луганську зупинилося залізничне сполучення. Вийшло, що ми вчасно покинули рідне місто.
— Ви і досі живете у своєї шкільної подруги чи самотужки вирішуєте житлову та інші проблеми?
— У подруги ми погостювали зовсім трохи: до неї мали приїхати родичі з Донбасу, тож місця для всіх нас було б замало. Багато людей відгукнулися після того, як я зареєструвалась у соцмережі Facebook. Одна жіночка, наприклад, одразу привезла нам коляску — адже синочку Владику на той час було лише дев’ять місяців.
Потім ми зареєструвалися у координаційному центрі для переселенців «Допомога Дніпра» і завдяки цьому змогли знайти помешкання — майже на рік, і речі першої необхідності. Зараз ми вже знімаємо житло.
«ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ — ПОСТІЙНЕ ЖИТЛО»
— У Луганську ви працювали у правовому ліцеї, були завучем та вчителем української мови та літератури. На новому місті сподіваєтесь знайти роботу у цьому ж напряму?
— Не зовсім. Раніше мені подобалося вигадувати та організовувати для дітей різні заходи, ще я цікавилась психологією. Тож зараз, у декретній відпустці, намагаюсь поєднати ці захоплення. Майже рік тому ми, переселенці у Дніпрі, почали спілкуватися між собою дуже активно, потім з цього з’явилась громадська організація «Сила майбутнього».
— Чому вирішили створити таку ініціативу? Адже для звичайного спілкування немає потреби реєструватися і створювати спільноту...
— Головна проблема переселенців — постійне житло. Це питання в усіх на вустах, та не вирішується ніде. Тож головна мета нашої організації — вирішення питання житла для всіх нас. Є ще багато спільних проблем саме для переселенців, які набагато легше вирішувати саме через організацію. Це і юридичні проблеми, і самоорганізація тощо.
Взагалі я займаюся не лише проблемними питаннями переселенців. Мені подобається створювати і втілювати у життя соціальні проекти, спрямовані на самовдосконалення людини.
«ЗУСТРІЧАЄМОСЬ, СПІЛКУЄМОСЯ, ОБ’ЄДНУЄМОСЯ»
— Як, наприклад, «Сяйво. Коло серця»?
— Цей проект організували громадські активісти з руху «Етнодрайв». Я приєдналася до цих людей і всіляко допомагала їм у реалізації проекту. Протягом трьох місяців ми відвідали 15 міст Дніпропетровської області і в кожному проводили своє «Сяйво». На заходах ми знайомились з місцевими мешканцями, пропонували їм на вибір кілька майстер-класів, організовували виступи рок-гуртів, збиралися всі разом у «барабанне коло» і вчилися усміхатися одне одному, навколишньому середовищу, музиці сердець... Людям потрібні подібні заходи, де б вони могли навчитися чогось корисного і хоча б трохи відпочити від повсякдення.
Звичайно, проводимо й українські вечорниці: вони дуже подобаються як переселенцям, так і мешканцям Дніпропетровська. Подібних заходів відбулося вже багато, ще більше — попереду. Крім цього, нещодавно вдалося відкрити дитячу кімнату — щоб батькам було простіше шукати роботу.
— Чи не забагато для однієї жінки, матері двох хлопчиків?
— Ви ж розумієте, я це не сама роблю. Нас багато таких, невгамовних. Просто ми усвідомлюємо, що треба будувати нашу країну такою, щоб у ній щасливо жили наші діти. Будувати зараз. Тому зустрічаємось, спілкуємося, об’єднуємося.
— А як щодо повернення додому?
— У Луганську залишилася лише квартира... Звичайно, шкода залишати все, що було зароблено, а потім зроблено своїми руками. У квартирі, наприклад, на момент від’їзду тільки-но закінчили ремонт... Але ми самі — не менш цінні. Тож треба просто йти уперед, добре робити свою справу і будувати своє життя. Вороття вже немає, а нові пригоди — попереду, і вони набагато цікавіші, ніж сумування за минулим.
