«Не втрималась і зателефонувала...»

Історія цієї жінки нічим не відрізняється від розповідей інших українських заробітчан. Скрута і безробіття змусили її 14 років тому покинути рідну домівку й виїхати на пошуки кращої долі в сонячній Італії... Працювала, де прийдеться, аби тільки прогодувати сім’ю, яка залишилася в Чернівцях. Згодом влаштувалася на стабільну роботу, винайняла житло і вирішила перевезти родину до невеличкого італійського містечка Реджо-Емілія. Разом взяли у кредит житло, машину. Зараз, щоб його виплачувати, жінка працює в кількох місцях. Але на відміну від більшості українців за кордоном, у вихідні вона не відпочиває разом з родиною у садку біля будинку, а збирає гроші на підтримку для наших бійців у зоні АТО.

49-річну Ірину Крикун добре знають українці та італійці. Разом зі своїми подругами вона облаштувала посеред людного місця невеликий проукраїнський намет: там стоїть стіл, є спеціальні скриньки для грошових пожертв, оформлено стенд із фотопортретами поранених бійців, які чекають на допомогу від небайдужих людей, майорить український прапор...

«Я не націоналістка і не «бандерівка», просто дуже люблю Україну, хоч живу в Італії, — каже про себе Ірина. — Волонтерством почала займатися ще у червні минулого року. Тоді в соціальних мережах натрапила на перелік необхідних речей для хлопців із зони АТО. Згодом прочитала статтю про пораненого бійця батальйону «Азов»: виявилося, що він — із моїх рідних Чернівців, я добре знала його родину. Не втрималася і зателефонувала. Після дзвінка зрозуміла: треба допомагати. Першу посилку з ліками ми з сім’єю зібрали за власні кошти. Потім почала залучати знайомих, бо один у полі не воїн.

Дуже вдячна всім, хто підтримав мою ініціативу. Це люди з Вінниці, Тернополя, Черкас, Хмельницького, Львова, Києва та інших міст України. Нині ми вже налагодили зв’язок із волонтерами, які живуть в інших містах Італії. Особливу подяку хочу висловити нашим хлопцям — водіям автобусів, які допомагають безкоштовно привезти допомогу з Італії до України».

Спочатку жінки налагодили контакт із добровольцями з полку «Азов». А потім поступово почали «виходити» на інші підрозділи. На жаль, були випадки, коли допомога не доходила до кінцевого адресата, бо не всі волонтери в Україні виявилися чесними. Тому нині українці в Італії працюють лише з перевіреними благодійними фондами. Тими людьми, каже Ірина, які перевірені боєм і скрутними ситуаціями.

Зазвичай волонтери передають продукти, одяг, ковдри, ліки, пігулки для очищення води, вітаміни, засоби для дезінфекції, дощовики та плащі для маскування. Саме вони, каже волонтерка, цієї зими врятували життя не одному бійцеві.

«У грудні ми передали на передову декілька білих плащів, вони зручні, легкі й теплі — словом, те, що потрібно бійцям узимку, — розповідає Ірина. — Потім хлопці телефонували і дякували за них, бо вони врятували їм життя. Якось вони пішли у розвідку і натрапили на ворога, причаїлися, і їм довелося лежати на снігу майже годину — за кілька метрів від ворога. Завдяки цим плащам залишилися непоміченими, а тому й живими».

Ірина розповіла багато різних історій. Згадувала про переселенців із Криму, які нині мешкають у її будинку в Чернівцях. І час від часу плакала, розповідаючи про матерів поранених, молодих дружин, котрі стали вдовами, дітей-сиріт. Дивлячись на цю жінку, упіймала себе на думці: доки у світі є такі українці, як Ірина Крикун, нас нікому не перемогти!