Побратими

Ні, я не помилився, переді мною стояло два Солов’яни. Обидва військові. Тільки один — українець, другий — американець. Їхня зустріч сталася випадково, в міжнародному аеропорту Багдада, коли наші миротворці зустрічали борт з Батьківщини.

БТР-60 підрулив на військову заправку, й механік- водій, відгвинтивши кришку бака, як завжди, потягнувся за «пістолетом» до бензоколонки. Тут-то він і обомлів... шланг йому дружелюбно протягував однофамілець старшого машини. «Товариш майор, я вам тут брата знайшов», — тільки й промовив рядовий Макарчук.

Фахівець із заправки пальним Майкл Солівон родом iз Флориди. 27-річний хлопець вирішив накопити грошей та отримати пільги для навчання. В армії він уже чотири роки. Не одружений. Це все, що українцю вдалося з’ясувати про свого заокеанського тезку під час короткої зустрічі. На згадку вони сфотографувалися разом біля нашого бронетранспортера.

— Під час служби в Іраку, — розповідає заступник начальника вузла зв’язку з роботи iз особовим складом Володимир Солов’ян, — мені доводилося часто спілкуватися з військовослужбовцями з інших контингентів. У багатонаціональній дивізії «Центр— Південь» служать представники 23-х країн. Ми разом з ними несемо службу, виконуємо спільні завдання.

Ці півроку дали багато корисного як менi особисто, так і моїм підлеглим. Ми пізнали іноземних військових не тільки як професіоналів, а й як простих людей. Американці, наприклад, чітко знають та ретельно виконують свої обов’язки. Вони нiколи не порушать вимог Статуту, нормативних документів, укладеного контракту. Навіть у тому випадку, якщо за ними в цей час ніхто не спостерігає, нiхто з них не сховається під тентом від дощу або не засне на посту. Біля їдальні солдат завжди самостійно, без зайвих нагадувань, розрядить зброю, в зазначений час вийде на ранкову зарядку.

У той же час він ніколи не зробить зайвого. Випустити бойовий листок, оформити стінну газету або прибрати сміття навколо казарми його можна тільки попросити. Дивує й те, що, мешкаючи разом цілих півроку в одному наметі, вони зовсім не цікавляться біографією сусіда й звертаються один до одного частіше за військовим званням та по прізвищу. В розмовах з нами вони традиційно привітні та виявляють відкритість. Демонструючи, хай і удавану, усмішку, із задоволенням показують фотографії рідних та близьких, розповідають про свій штат, баскетбольний клуб та інші, незначнi, на перший погляд, дрібниці.

Бездоганна дисципліна в їхніх підрозділах базується на жорсткій системі штрафів. Запізнився до строю — віддай 50 доларів, вжив спиртного — мінус 200 iз зарплати. Особливо трепетне ставлення в них до зброї. Якось я був свідком, коли в їдальні в рядового випадково впала гвинтівка. Сержант, якій сидів напроти, не підвищуючи голосу, наказав винуватцю віджатися від підлоги 20 разів. Виконавши в повній амуніції на очах у всіх фізичну вправу, той доповів старшому та, ніби нічого й не сталося, продовжив сніданок.

А якось американському сержанту не сподобався стан зброї в підлеглого. Той, здається, погано почистив свою М- 16. Рознос перед строєм був настільки крутим, що навіть я уловив в тому десятихвилинному крику знайомі за американськими фільмами образливі слівця.

Добрі стосунки склалися в нас і з поляками. Хоча в перші дні та місяці ті спілкувалися з нами виключно англійською мовою. Мовляв, так прийнято за натівськими стандартами. Повне взаєморозуміння в нас з монголами, болгарами, румунами, угорцями — словом, всіма тими, хто був у соціалістичному таборі. В багатонаціональній дивізії панує дружня атмосфера. Ми намагаємось розуміти всіх — і Гондурас, і Нікарагуа, й Філіппіни, а вони, відповідно, — нас. Хто знає, можливо, завтра доведеться прикривати один одного.

Певною мірою зарозумілі британці. Сподіваюсь, мій вислів не вплине на рівень міжнародних відносин між двома країнами. Вони себе люблять. У них вимуштрувана обслуга, й навіть на війні все чинно, з лоском — акуратні стежки, таблички, покажчики, розмітка на асфальті та свій бар «Оазис», куди вхід тільки за ідентифікаційними картками.

Що ще об’єднує миротворців різних контингентів, так це спорт. «Андрій Шевченко, Україна — Forte!» — кричали нам італійські карабінери. Наш футболіст — візитна картка нашої держави для всіх тих, хто вболіває за «МЮ», «Інтер», «Стяуа» та інші європейські команди. А ось американці більше знають Кличків.

Багато військовослужбовців пізнають нас по зброї та військовiй техніцi ще радянських часів. БТР-80, РПГ-7, СВД більшість з них бачили лише на агітаційних плакатах, в підручниках та художніх кінострічках про радянську загрозу. Ми дозволяємо їм розглядати стрілецьку зброю, фотографуватися біля техніки.

І якщо за сучасним спорядженням, амуніції ми до деякої міри поступаємося провідним країнам світу, то за професіоналізмом, майстерністю — ні в якому разі. Хоч би в який табір ви приїхали, до українців ставляться з повагою.