«Понаднормові» ювілеї

Він відзначив одразу чотири знаменні дати: «срібне» весілля, лейтенантські погони сина Євгена, повноліття доньки Оксани і, нарешті, 25-річчя армійської служби.

Із пільговими, в тому числі іракськими, роками вислуги в Віктора Ковальчука набирається навіть більше. Ці п’ять «понаднормових» років старшому техніку механізованої роти одного з миротворчих батальйонів давалися нелегко. У спекотному Кувейті підрозділ жив у постійному очікуванні хімічної атаки. Із протигазами та захисними костюмами військовослужбовці не розлучалися. Потім передислокація до Іраку. 600-кілометровий марш, який його люди та техніка витримали.

Тут старшому прапорщику довелося змінити кваліфікацію, оскільки на озброєння надійшли нові бронетранспортери — БТР-80. Ковальчук до того часу проштудіював спеціально підібрану літературу, присвятивши весь вільний час прискіпливому вивченню машин. Через тиждень почав розбиратися в техніці не гірше за бувалого механіка. Сьогодні в його підпорядкуванні десять бронетранспортерів. Усі їхні слабкі місця і хвороби він знає напам’ять. На відміну від домашніх умов в Іраку техніка експлуатується на повну «котушку». Постійне, цілодобове виконання бойових завдань дається взнаки — залізо не витримує механічного навантаження, а гумовотехнічні вироби — спеки.

— Строкову службу я проходив в Угорщині. На своєму «ЗІЛ-131» колесив не тільки всією Південною групою військ, а й бував і в Союзі. Із частини доводилося переганяти колони військової техніки до Рівного. Моя машина ходила як технічне замикання, надавала допомогу, усувала несправності.

Через два роки запропонували залишитися в армії на надстрокову. Я погодився, але спочатку відпросився додому — до Кривоозерського району, Миколаївської області, де мене чекали і батьки, й однокласниця Наталя. У ту пам’ятну відпустку ми одружилися, і з тих часів служимо разом.

Віктору відразу доручили готувати новобранців. За спеціальною двомісячною програмою він навчав молодь водіння всюдиходів.

Але був у нашій країні ще й засекречений військово-навчальний заклад, де довелося Віктору Володимировичу навчати іноземних курсантів мистецтва водіння радянських автомобілів і бронетранспортерів. Серед багатьох держав своєю старанністю і настирністю відрізнялися представники країн соціалістичної орієнтації, особливо кубинці та монголи. А один з учнів упізнав свого інструктора через багато років на одній із вулиць Сімферополя. «Здається, він був із Лівії, і приїхав здобувати другу, тепер уже медичну освіту».

Після Північної групи військ Віктор прибув служити до Криму, до 32-го армійського корпусу. «Відтоді, — жартують колеги, — з машини він практично не виходить». Виїзди на полігон, відрядження до Києва, Одеси.

Любов до техніки передалася і його синові. У десять років той водив батькову «шістку», а пізніше — і службовий автобус. Зараз лейтенант «експлуатує» сімейний ВАЗ-2104. Будучи курсантом кафедри військової підготовки при Національному університеті імені Тараса Шевченка, Женя відкладав гроші, які присилав батько, щоб купити титанові диски на машину. По обновку він поїхав до Москви, «там, сказали, дешевше». З ринку до Київського вокзалу в російській столиці юнакові довелося добиратися пішки: грошей вистачало тільки на залізничний квиток додому. А що вже казати про спроби форсування двигуна й інші новації, які молодий Ковальчук упроваджував на батьківській машині. Їх просто не злічити. Час від часу батько сварить сина за конструктивні зміни, але водночас гордиться його винахідливістю та самостійністю.

А ось донька Оксана, як і мама, звикла їздити на пасажирському сидінні. Але військова служба, якій присвятили себе і батько, і старший брат, дівчину приваблює. Після закінчення школи вона має намір стати військовим перекладачем. Поки батько під Багдадом, Оксана самостійно вивчає іноземні мови, ходить на додаткові курси.