Про Запорозьку Січ, державність і ...організаторські здібності

Коли після фуршету нас залишилося чоловік 8—10, заговорили про історію, за Запорозьку Січ. Посипалося звичне: козацька держава, степова держава, ідеальна держава... Я вже давно зрозумів, що замилування історією частини нашої інтелігенції є зворотним боком комплексу національної неповноцінності. І як же був здивований, коли присутній доцент Чернівецького університету Богдан Боднарюк висловився приблизно так (даю не як пряму мову, бо викладаю по пам’яті). Не варто ідеалізувати історію, якщо хочемо зрозуміти, звідки ми й куди йдемо. Запорозька Січ — ідеальна держава? Та спочатку давайте розберемося, чи всі ознаки держави у неї були. Мала постійну територію? Ні. Карбувала монету? Ні. Може, дбала про відтворення населення? Ні — дітей на Січі не було. З таким же успіхом середньовічну піратську Тортугу можна вважати державою... Так, риси державності у Запорозької Січі наявні, але держави ще не було.

Мене вразило, що після слів Богдана Михайловича ніхто, навіть із найнаціональносвідоміших, не подерся на стіну. Смілива думка й найгарячіші голови примушує замислитися.

Легкий фуршет відбувався після відкриття фотовиставки «Дня» у Чернівецькому музеї буковинської діаспори. За відгуками місцевих колег-журналістів, які прийшли на урочисте відкриття, було дуже доречно, що культурологічна акція нашої газети, яка докладає стільки зусиль для боротьби з суто українською хворобою — комплексом національної неповноцінності — відбувається саме в цьому приміщенні. Бо Музей буковинської діаспори — це справжній профілакторій, який треба відвідувати всім, хворим на цю, не побоюся сказати, психічну недугу (до речі, непогано б щось подібне створити і в столиці).

— А це — наш губернатор Канади, — показуючи музей, його директор Олександр Олексійович Вілянський підвів мене до портрета нині покійного 24-го канадського губернатора Рамона (Романа) Джона Гнатишина — внука Михайла Гнатишина з села Вашківці, який наприкiнцi ХIХ століття емігрував за океан.

Не буду перелічувати експонати музею. Зауважу лише, що порівняно невелика експозиція справляє враження, яке за силою набагато перевершує, якщо можна так висловитися, її розміри. Всюди, куди емігрували українці (в Європу, Америку, Австралію...) вони довели, що можуть бути успішними науковцями, бізнесменами, митцями, лікарями... І хранителями національної історії. Пан Вілянський з гордістю перелічував закордонних україністів, з якими музей підтримує постійні зв’язки. Але ж вони є не лише за кордоном. І Олександр Олексійович — один з них. Саме він з однодумцями у 1992 році створив цей музей. До речі, створити його було, напевно, легше, ніж зберегти в ці останні 10 років. Але ж зберегли.

І що ще вразило у Чернівцях — місцевий університет. Коли Вілянський водив мене по ньому, він пишався, здавалося, не менше, ніж коли показував свій музей. Про цей архітектурний шедевр я багато чув, але все ж таки не думав, що він справить на мене таке враження двома речами. Перша — вишуканість задуму та скрупульозність його реалізації, якими він завдячує своєму творцеві архітекторові Йосипу Главці, котрий півтора десятка років будував його в середині ХIХ століття. Друга — це те, що в останні, не найспокійніші в історії півтора сторіччя, чернівчани зберегли його у первісному вигляді. В Європі на пальцях можна перелічити архітектурні ансамблі понад півторасотрічного віку, які мають той самий вигляд, який вони мали на момент створення. Версаль і Чернівецький університет, як з гордістю наголосив Олександр Вілянський — два з них...

Після відкриття фотовиставки у Хмельницькому художньому музеї міський голова Михайло Чекман взявся показали гостям з «Дня» місто. Показувати справді було що — пішохідний симпатичний центр сяяв чистотою. Чекман порівнював бюджет Хмельницького та Києва, кількість побудованого житла за останні роки.

— Отже, я збудував за останні роки у процентному відношенні більше за вашого Омельченка, — з гордістю сказав він.

Навряд чи ці цифри знають мешканці міста. Але перехожі з Чекманом віталися. Коли він показував Ларисі Івшиній, головному редактору «Дня», пам’ятник воїнам-афганцям (до речі, дуже вдалий), якийсь перехожий впізнав мера, підійшов і, почувши, про що йдеться, висловив свої зауваження. Михайло Костянтинович вислухав і пояснив, чому зроблено саме так. Не впевнений, що перехожого так вже й хвилювало те, про що йшлося. Скоріше, він, виборець, скористався можливістю «вставити свої п’ять копійок» самому меру. І, судячи з виразу на обличчі, залишився задоволеним передусім тим, що його вислухали, а з якого приводу — то вже друге питання. Невдовзі М. Чекман загинув у автокатастрофі. На похорон прийшло мало не все місто...

Серед живописних скарбів Тернопільського обласного художнього музею, які його директор Ігор Микитович Дуда показав мені, найбільше вразила картина «Повернення з полювання на ведмедя», написана ректором Краківської академії красних мистецтв Юліушем Фалатом (1853—1929). Чому в імпресіонізмі всі знають тільки французьких художників? Тому, що назву цій течії живопису дала одна з картин Клода Моне? Втім, я не фахівець з історії мистецтва. І поки Ігор Микитович показував мені інші шедеври, я разом з картинами почав потайки розглядати його. Типовий западенський інтелігент старого вишколу: чисто виголений, у краватці, випрасуваних брюках, з тих сухорлявих чоловіків, які, досягнувши віку «вже не молодий», так ніколи й не стають старими. «Напевно, продаж будь-якої з цих картин вирішив би всі його фінансові проблеми», — подумав я, згадавши, що він розповів, як майже рік не виплачували працівникам музею зарплату, й він потім розрахувався цим боргом держави перед ним за квартиру. А потім я зрозумів, що він так ніколи не зробить: наші музеї тому ще й існують, що такі, як Ігор Дуда (його колеги Валентина Мизгіна з Харкова, Михайло Паньків із Івано-Франківська, Катерина Фесик з Полтави, Віктор Собченко з Черкас... — перелік можу продовжити) свої фінансові проблеми таким чином не вирішують. Хоча невдячна держава (як не гірко, вона справді така!) вирішує свої фінансові проблеми за їхній рахунок саме так.

І ще одна деталь. Ігор Микитович показав кілька примірників газети «Дзвони Лемківщини», відповідальним редактором якої він є.

— То ви у мене другий знайомий лемко. Перший — журналіст Федір Зубанич, — сказав я. Не встиг додати, де він працює, як Дуда сам перелічив мені основні місця роботи Зубанича, починаючи з «Молоді України», де ми разом з Федором колись працювали.

— А звідки ви знаєте?

— Нас, лемків, лишилося небагато. То ми всі одне про одного щось головне знаємо.

Перевірив це на Зубаничі, коли зустрів його на з’їзді журналістів. Він також знає Ігоря Дуду...

Професіонала вирізняє передусім те, як він уміє скористатися дрібними деталями, повз які непрофесіонал проходить, не помічаючи їх. Що Вадим Володимирович Козенко, керівник прес-служби Кіровоградської облдержадміністрації, має досвід організаторської роботи й хист до неї, я зрозумів у перший же день відрядження. Але пізніше він мене все-таки здивував. Ми готували з ним засідання обласного прес-клубу та презентацію книги «Україна Incognita». Я йому відправив кілька примірників, щоб представники інтелігенції, які прийдуть на презентацію, могли ознайомитися з цією поки що рідкісною книгою (наклад — 1500 прим.), виданою до чергової річниці «Дня» за ініціативи його головного редактора Лариси Івшиної. Коли ми зайшли оглянути зал Кіровоградського бізнес- центру напередодні прес-клубу, на екрані антарекса... скакав козак із прапором «Дня» (фото з останньої обкладинки «України Incognita»).

— Ви непогано роздивилися нашу книгу, — задоволено зауважив я...

— Не лише роздивилися, — кинув Вадим Володимирович.

Я недовірливо покосився на нього — з досвіду вже знав, що ті, хто допомагає нам забезпечити «технологічний» бік презентецій книги, здебільшого її не читають. Може, нецікаво, а може, й справді нема коли.

Недовіра моя була помилковою. Козенко не лише прочитав, а й скористався прочитаним як організатор найкращим чином. У передмові Л. Івшиної до «України Incognita» згадується дивовижна людина — колишній в’язень Бухенвальду Федір Миколайович Плотнір з смт. Нова Прага Олександрійського району. «День» вже писав, що, отримавши свою остарбайтерську компенсацію, він на ці гроші видав брошуру про історію свого селища, яку ж сам написав, і роздає її людям безплатно!

На зустрічі з інтелігенцією Кіровограда, яка проходила в обласній гімназії мистецтв, Л. Івшина в своєму виступі згадала про Плотніра. Яким же було здивування не лише її, а й усього залу, коли цей 82 річний аристократ духу(без лапок!) з глибинки несподівано вийшов до мікрофона. На диво світла людина. Поспілкувавшись з ним зо дві хвилини, я відчув такий же психотерапевтичний ефект від його аури, який зазнаю від спілкування з іншим остарбайтером — 79 річним Миколою Кононовичем, сільським сусідом родичів дружини. Люблю я туди їздити. Ми з ним як «поборюкаємо» на двох 750-грамову пляшку вигнаної ним «не на продаж», так депресія та смуток на місяць забувають дорогу до моєї душі. До речі, Плотніра запитав: «А газети ви ще читаєте?». Дід посміхнувся: «Тільки вдень, бо вже погано бачу. А от чарку ще бачу нормально». Не повірив, перепитав у Козенка, чи старий не хвалиться. Вадим Володимирович махнув рукою: «Та журналісти, як приїздять писати про нього, так жодного не відпустив, не почастувавши горілкою, салом і цибулею!»

Що комунізм — соціальна утопія, мені стало ясно, коли почитав твори класиків марксизму-ленінізму під час навчання в університеті. Але лише попрацювавши кілька років у республіканській пресі й поїздивши по Україні, я зрозумів, завдяки чому ця соціальна будова, зведена на мріях, висиджених Марксом у читацьких залах бібліотеки Британського музею, протрималась так довго. Бо її підпирали плечима далеко не гірші організатори, яких вміла підібрати, треба віддати їй належне, КПРС. Те, що генплан будівництва був маячнею сивої кобили, не скасовує того факту, що в бригаді «будівників комунізму» були не лише цинічні кар’єрюги, а й здібні робітники та бригадири. Вадим Козенко — колишній секретар Олександрійського міськкому партії. Залишившись у серпні 1991 року, після путчу ГКЧП, без роботи, він створив собі робоче місце — днів за 10 до нового навчального року на базі місцевого училища відкрив жіночу гімназію. Мені здається, з такими «бригадирами» можна збудувати що завгодно. Був би план будівництва правильний...

Наші політики вже який рік торочать про те, що вони ведуть Україну в Європу. А чого її туди вести, якщо більшість населення там постійно живе? Маю на увазі не лише географію, а рівень культури взаємин між людьми, ставлення до роботи, систему моральних цінностей... Тим, хто претендує на роль поводирів, треба просто піти й повчитися у свого народу.