Прокислі «щі» від Табачника
ТАБАЧНИК ПОГРОЖУЄ І ПРОВОКУЄ
Табачнику нічого не варто написати, наприклад, таке: «Политики высшего ранга без тени сомнения утверждают, что если мы все переоденемся в «вышиванки», полюбим УПА и признаем Мазепу национальным героем, все реки в стране немедленно потекут медом и молоком» (с. 123). За добрим звичаєм адекватного мислителя він розраховує на того читача, який повірить йому на слово. Тому марно закликати його триматися ближче до реальності. Краще подамо продовження цієї тиради — якраз у ньому перчинка (або, як тепер заповзялися говорити й писати в ЗМІ, «родзинка»). Отже: «В ответ на востоке приобретает популярность лозунг возвращения границы по Збручу, «денонсации» пакта Молотова — Риббентропа и «восстановления исторической справедливости» путем возвращения западных областей Польше» (там само).
Дозвольте назвати цю нафантазовану тираду гідним іменем: ПРОВОКАЦІЯ!
Але це провокація, так би мовити, назовні, міжнародна. А ось провокація для внутрішнього споживання: у 2004 році «на волне противостояния, поднятой президентскими выборами, вначале западные области отказались подчиняться законной власти в Киеве (насправді на той момент виборчий процес ще не був закінчений, і йшлося не про непокору законній владі, а про невизнання фальсифікації, пізніше підтвердженої в судовому розгляді. — І. Д.), фактически создав сепаратистское квазигосударство (!), управляемое с Майдана, а затем и на востоке прошел Северодонецкий съезд депутатов всех уровней, КОТОРЫЙ ВПОЛНЕ МОГ ПЕРЕРАСТИ В УЧРЕДИТЕЛЬНОЕ СОБРАНИЕ НЕЗАВИСИМОЙ ВОСТОЧНОЙ УКРАИНЫ» (с. 123; виділення моє. — І. Д.). Ви бачите, як порівнюються зовсім непорівнянні речі: реакція на фальсифікацію підрахунку голосів — і зазіхання на територіальну цілісність держави.
Або ось іще один зразок суто провокаційної логіки. «Шухевич не считал Советскую Украину своей страной. А все ли граждане Украины считают своей Украину Ющенко — Украину Шухевича и Мазепы?» (с. 185). Пробачте: Шухевич ніколи не жив у Радянській Україні, не те що не був її громадянином. Тому можете говорити про нього що завгодно, про будь-які його справжні чи йому приписувані злочини, тільки не про «предательство и переход на службу к агрессору». Це по-перше. А по-друге, хоч би як хто в Україні ставився до Мазепи чи Шухевича, вона не зробилася від того «Украиной Шухевича и Мазепы», так само, як ніколи не стане й Україною Табачника, хоч би які посади він обіймав і хоч би як переписував історію України. Україна є Україна і з ніякими смертними особами не ідентифікується. Тому верхом блюзнірства є наступні фрази цієї Табачникової тиради: «Насколько боеспособной окажется украинская армия, если ее личный состав будет с детства воспитан в убеждении, что несогласие с политикой действующего законного правительтва своей страны оправдывает предательство и переход на службу к агрессору? Знают ли националисты, чьи войска перейдут границу Украины в будущем, и как к ним отнесется население приграничных районов? А вдруг как к освободителям. А если примеру Шухевича захотят последовать миллионы?» (там само).
Ні, таки правда, що ненависть засліплює... Це ж треба — з ненависті до «оранжевых» спокійнісінько (щоб не сказати солідарно) припускати такий розвиток подій! Навіть мазнути дьогтем наймиролюбнішу в світі країну — братню Росію (див. також с. 70)! І при цьому проголошувати: «Мы — патриоты Украины». Не «вони» — «ми». А хіба це не провокація: як відповідь на «оранжевую» дебілізацію «...впервые за все время украинской независимости на юго-юостоке воспринимают киевское правительство как оккупационную власть. Партизанские отряды пока не создают, но уже поговаривают о необходимости на силу отвечать силой» (с. 164). Або таке: «...Если идеи националистов настолько «святы», что позволяют предавать Родину, садистски убивать невинных детей или взрослых представителей «не той» национальности (...), то почему в иных условиях борцы за иные идеи не могут той же мерой измерить Ющенко, Тарасюка, Кириленко или Драча, Павлычко, Жулинского? Только потому, что они украинцы, и значит: «Тю, куме, а нас за що?» (с. 303).
Дарма питати в Табачника, яке відношення всі названі мають до «предательства», садизму та інших жахів, — тільки мірою Табачникової ненависті до них? І ненависть ця є достатньою підставою для того, щоб накликати на них «ту же меру»? Хай буде це на совісті (?) Табачника. Я лиш хочу звернути увагу на те стилізоване «тю, куме» — скільки в ньому отого «аристократично»-жлобського уявлення про те, що всякий українець — це, мовляв, придуркуватий Стецько...
Не раз і не два Табачник доходить просто до маячні. Ось приклади. «...Захватившие власть многократные путчисты» готують Україні «роль собаки-минера, готовой по команде натовского дрессировщика броситься с миной под российский танк» (с. 305). Це що — сценарій майбутніх далеко не зоряних воєн?
Або інше: «правящая галичанская элита», запевняє Табачник, «отдает ОБЯЗАТЕЛЬНЫЕ К ИСПОЛНЕНИЮ ПРИКАЗЫ (виділення моє. — І. Д.) — какой язык родной, в какую церковь ходить, кого считать национальными героями и как пламенно любить НАТО» (с. 334).
Он як ми живемо під галичанськими шпіцрутенами...
Втім, фатальна любов Табачника до Галичини — це окрема велика тема, до неї звернемося в окремій статті...
УКРАЇНА — БАТЬКІВЩИНА ГІТЛЕРА?
Таке враження складається з бурхливих Табачникових інвектив. Ну, якщо не особисто Адольфа Шикльгрубера, то гітлеризму. Почалося, звісно, з «предателя Мазепы», про якого Табачник пише в такому ж «ключі», як і про Гітлера. Богдана Хмельницького, всупереч відомій «українофільській» традиції з нього починати світову юдофобію, — він оминув: бо ж той показує булавою в бік Москви, та й є всесоюзний орден Богдана Хмельницького. Зате вже Петлюра — не просто попередник, а й учитель Гітлера, зокрема і в «политике уничтожения традиционной церкви» (с. 270); «действия Директории повторил Гитлер» (там само); нацисти, виявляється, використали досвід УНР і в оскверненні святинь (с. 266). Але не тільки все це стало «образцом для подражания будущих фашистских режимов», а «стал обьектом изучения гитлеровских специалистов по «окончательному решению еврейского вопроса» и погромный опыт Директории» (с. 262).
Читач уже, сподіваюся, розуміє, що дарма допитуватися в Табачника, коли і як гітлерівці вивчали досвід Директорії. І чи не було в них ближчих «досвідів». Ну, хоча б «досвіду» Лютера з його закликом до нещадної релігійної війни з євреями (а Лютера ерудит Табачник називає серед світочів німецької культури, поряд з Гете й іншими гуманістами). Або «досвід» німецьких теоретиків антисемітизму ХIХ століття (і першої, і другої половини). Або досвід французького антисемітизму (вельми інтелектуального!) кінця ХIХ початку ХХ ст. Або досвід — величезний досвід! — чорносотенного «Союза русского народа», який організовував криваві єврейські погроми на початку ХХ століття в Кишиневі, Києві, Білостоку, Могильові, Вільно та інших містах Російської імперії, про що Табачник міг би прочитати, наприклад, у протоколах засідань I, II та інших Державних дум та в численних історичних дослідженнях. Або досвід знущання над євреями в царській армії під час Першої світової війни, про що є стільки документальних свідчень, у тому числі й видатних людей російської культури. Або погромний досвід любої Табачнику білої гвардії, тих же денікінців. Або й Червоної армії часів громадянської війни. Я міг би підказати джерельну літературу. Але хай підкаже Табачнику його апарат. Що ж до Петлюри, то не був він погромником. Є думки про нього євреїв-міністрів в урядах УНР, розробників закону про єврейську культурну автономію, самого Володимира Жаботинського. Ніхто з них його в антисемітизмі й не підозрював. Він як міг боровся з погромниками — видавав накази по армії, організовував антипогромницьку пропаганду; на його пряме замовлення видатний український письменник Степан Васильченко написав зворушливе оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика», яке спеціально поширювали, щоб викликати співчуття і симпатію до єврейської бідноти.
Але за умов деморалізації воєнних і повоєнних часів, розгулу отаманщини і бандитизму Петлюрі не вдалося зупинити стихію, й вина за все впала на нього. Хоч цю вину з ним могли би поділити багато хто — з різних протиборних таборів.
Але, зрештою, й не Петлюра сам собою важливий для Табачника. Він йому потрібен для того, щоб провести пряму лінію: Петлюра — Гітлер — Ющенко (і «оранжевые» взагалі). І в цій тріаді Табачник віддає перевагу Гітлеру. Читайте і не кажіть, що ви не читали! «...От украинского вождя фюрер германский отличался тем, что вместо сбора горшков строил автобаны, поднял из руин промышленность, ликвидировал безработицу, заставив богатых поделиться с бедными на деле, а не на словах». А принагідно винищив суперників, і не тільки комуністів. І голокост придумав принагідно, між іншим. І між іншим, жартома розпочав Другу світову війну. Прямо взірець для внутрішньої політики, а відтак і для зовнішньої: «Наверное, поэтому у Гитлера в прихлебателях состояло практически все сегодняшнее НАТО, а Ющенко сам никак не может набиться в натовские прихлебатели» (с. 304). Хоч і домагається з усіх своїх «оранжевых» сил «окончательного превращения Украины в сателлитное образование заокеанского геополитического преемника рейха» (с. 323). (Пікантна подробиця: як запобігливо вітає Табачник президента країни — «заокеанского геополитического преемника рейха» — Білла Клінтона в Києві: хто зможе, подивіться фото на вклейці між сторінками 224 і 225.)
Тут уже, як кажуть, слів немає. Тобто вони є, але хай їх сам читач подумки промовить.
ТАБАЧНИК ПОВЧАЄ
Повчає Європу — вона не так ставиться до фашистських режимів в Україні й Грузії, як йому хотілося б. Повчає власну партію, докоряє їй за «склонность к компромиссу» і вимагає «радикализировать позицию» (с. 124). Помітивши за «оранжевыми» звичку кожного разу, коли їм не сподобається «результат волеизъявления граждан», «проводить государственный переворот, переписывать Конституцию, разгонять парламент», він подає рецепт: «Если вражеская армия перешла границу — надо не апеллировать к вечным ценностям, а воевать. На войне же — как на войне, и вы никогда не остановите танки врага, если выступите против них со сводом норм международного права. Силе можно противопоставить только силу» (с. 199). Або ще: «Хватит обманывать самих себя и бессмысленными заклинаниями о «единстве Украины», для разрушения которого сам нациналистический режим сделал все возможное и невозможное» (с. 208).
Тоном «яструба»-новобранця в своїй партії він звертається й до її лідера, намагається тиснути на нього: «Если Виктор Янукович окажется недостаточно твердым лидером или Партия регионов будет недостаточно активно и последовательно отстаивать интересы своих избирателей на юго-востоке — появятся другие партии и другие лидеры. Кушнарев убит, но идеи его востребованы» (с. 168). До речі, ким і як «убит» Кушнарьов? Зі снайперської гвинтівки — натовськими найманцями «оранжевыми»? Чи, може, все-таки загинув на полюванні, від своїх? Навіть у таких делікатних моментах не може Табачник стриматися від невинного пересмикування — такий уже нестримний потік гнівного слововиверження.
«ФЕДЕРАЛИЗМ — МЕЧТА ЛУЧШИХ ИЗ НАС»
Так зветься стаття Табачника, опублікована в газеті «2000» 18 — 24.01. 2008 р. й передрукована в «Утином супе...» Зверніть увагу, як ненав’язливо-граціозно вкарбував себе Табачник у бестіарій «лучших». Це було 2008 року. Тепер «лучшие из нас» (тобто «из них») при владі. Будуть здійснювати «мечту»? Є деякі сумніви. Певно, доведеться модифікувати «мечту», бо ж доведеться підпорядковувати «федералізм» волі «сильного президента». Унітарна федерація?
ГОЛОВНИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ УКРАЇНИ?
З усіх українських політиків Табачник чи не найбільше бідкається про «веру наших предков», про православіє як духовний фундамент відомої триєдності. Так і ждеш — ось-ось вигукне: «Вперед! За Святую Русь!»
Воно і зрозуміло: комуністичні ідеї втратили колишню владу над мільйонами людей; «партии большого капитала» продукують не ідеї, а щось інше. Яка сила може повернути Табачникову «міні-імперію» в лоно справжньої, «великої імперії»? Треба «уніфікувати» православіє, погасити «єресі», збудувати в Києві Кафедральний собор Московського патріарха і рухатися далі.
Але є невеличка «заковика». В Україні живуть не тільки православні Московського патріархату (та й вони не всі змішують віру з політикою). Є православні Київського патріархату (і будуть, скільки б не кричали про «розкольників» політруки в рясах). Є вірні різних реформістських течій. Є греко-католики, є католики римського обряду. Є мусульмани, є іудеї, навіть буддисти є. І є — який жах! — індиферентні до релігії або й атеїсти, стихійні чи переконані. І їх досі не поставлено поза законом! Всі вони — громадяни України. України, а не вашої, Табачнику, «мини-империи», «отколовшейся» від «великої імперії». Так що віруйте, як вам вірується, але не нав’язуйте своєї віри всім нам, громадянам України.
ТАБАЧНИК «ХОХМИТЬ»
«Хохма» — це щось причетне до гумористичного жанру. Як ви розумієте, людина, яка постійно перебуває в стані ненависницького екстазу, на почуття гумору не страждає. Але ненависництво саме собою, через свою очевидну надмірність, може мимовільно обертатится хохмацтвом. Ось кілька прикладів, без коментарів.
«...Сегодня практически запрещено изучение украинской истории последних трехсот лет» (с. 193); «избирателям «оранжевые» не дают читать книги, смотреть фильмы и получать образование на русском языке» (с. 201); «запреты на инакомыслие» (с. 153); «...наши оппоненты прикладывают огромные усилия по проведению насильственной украинизации юго-востока, по вытеснению русского языка не только из политики, административной сферы, судопроизводства, но и из области культуры и быта» (с. 190 — 191); «им крайне важно уничтожить даже память о русском языке как части единой двуязычной культуры Украины» (с. 210); «на удивление хорошо усвоены традиции Ежова и Берии» (в СБУ) (с. 205); «бандеровские нацисты, запрещающие русский язык» (с. 385); «негласные указания органам власти комплектовать аппарат «идеологически выдержанными» кадрами из Галиции и не принимать на работу ненадежных выходцев с юго-востока» (с. 214); «без завоевания его (Києва. — І. Д.) невозможно окончательно завоевать Украину, сделать ее протекторатом нового заокеанского рейха» (с. 281); «намерение ввести уголовную ответственность даже за выражение собственной позиции в научной дискуссии весьма показательно» (с. 216); «...зачем людям государство, в котором заправляют псевдоинтеллигенты и сервильные псевдоинтеллектуалы, до 1991 года стучавшие в КГБ на «буржуазных националистов», а ныне публично, в прессе, требующие от СБУ пересажать по тюрьмам всех, кто не разделяет заплесневевшие воззрения Донцова и не считает героями ни эсэсовских убийц из «Галичины», ни их сегодняшних последователей» (с. 149). До останнього: не маю статистики «пересаженных», але, видно, дехто лишився на свободі. Зокрема, й Табачникові пощастило...
ФОКУСИ: З НІГ НА ГОЛОВУ
Табачник увесь час кричить про злобу й ненависництво «оранжевых», не навівши на підтвердження жодної дослівної цитати з їхніх «трудов», як він іронічно висловлюється, чи статей або промов. Яким стилем володіє він сам і якою лексикою оперує — це видно з безлічі цитат, які я наводив (а це лише незначна частина, бо Табачник під цим оглядом невичерпний і незглибимий).
Певна річ, у будь-якому політичному таборі вистачить людей зі словарним запасом Еллочки-людожерки і могутнім рефлексом лайливості. Та чи вони виражають суть ідеї, яку ти хочеш спростувати? І чи варто з ними змагатися?
Табачник кричить про репресії, які нібито запровадили «оранжевые», натомість сам погрожує їм мало не новим Нюрнберзьким процесом.
Дорікає розколом України, тоді як насправді сам увесь час послідовно й настирливо протиставляє схід заходу, «шахтера» — пастуху з «полонын».
«Национализм не может существовать без врага» (с. 130) — це пише людина, яка скрізь і всюди шукає, знаходить і громить «врагов», від Галичини до США, від Польщі до Грузії, — й лише один відомий геополітичний напрям устеляє трояндами любові й відданості.
Говорить про «ампутацию исторической памяти» «оранжевыми националистами», тоді як сам ампутує Україну до уламка Російської імперії.
Звинувачує Україну «оранжевых» у втручанні у внутрішні справи Росії — це у зв’язку зі слабенькими спробами обговорити питання про україномовні школи для дітей української діаспори в Росії!
Говорить про повагу до релігії, але, видно, тільки до однієї відомої конфесії, бо називає «черными мессами» спільні богослужіння представників усіх наявних в Україні конфесій у Софії Київській (правда, прямо про богослужіння не наважується так висловитися, а нібито про президентські прийоми).
Але вершиною цинічного фокусництва є проголошення себе істинним патріотом України, який героїчно протистоїть «оранжевым» ворогам, зрадникам, агентам і т. д., мета яких — запродати і знищити Україну. «...Курс Ющенко — Тимошенко — это построение Украины без Украины» (с. 279). Це пише Табачник! Табачник! Табачник!
ЕФЕКТ БУМЕРАНГА
Не так і давно, 20 січня 2009 року, в газеті «2000» з’явилася стаття під промовистою назвою «Право на бесчестие». В назві цій оптимально закладено енергію й маршрут бумеранга: він, як побачить читач, невблаганно сягає її автора.
Ось він проголошує, що за Катерини II «украинские земли достигли экономического и культурного расцвета» — це мова про ту імператрицю, яка остаточно заярмила Україну, ліквідувавши українське шкільництво, знищивши Запорозьку Січ, закріпачивши і «подарувавши» своїм фаворитам українських селян сотнями тисяч; імператрицю, яку народ проклинав у пісні: «Катерино, вража бабо, що ти наробила — степ широкий, край веселий ти занапастила»; імператрицю, яка, словами Шевченка, «доконала» Україну; імператрицю, про лицемірство й розпусту якої так багато сказано в російській літературі та історіографії?!
А ось він, ні сіло, ні впало, називає один із кращих університетів України — Львівський — «разваленным», маючи для цього лише один аргумент — ненависть до його ректора, видатного українського вченого Івана Олексійовича Вакарчука, який на короткий час став міністром науки й освіти і, за голослівним, знову-таки без жодного доказу, твердженням його ненависника, «своей главной задачей сделал тотальную националистическую пропаганду», — з тим, щоб «окончательно уничтожить качественное и неидеологизированное образование» шляхом «полного запрета русского языка в высших учебных заведениях». Що тут скажеш? Хіба: «МЕЛИ, ЕМЕЛЯ, ТВОЯ НЕДЕЛЯ», — так ні ж, після лютого 2010 року його «неделя» розганяється на роки...
Але поки стежимо далі за летом бумеранга... «Приказы Минобразования и Минздрава о полном переходе медиков на украинский язык обучения заставляют уходить лучших преподавателей, отсекают студентов от русскоязычной научной литературы и десятилетиями разрабатывавшейся терминологии, делают главным критерием профессионализма владение галичанским диалектом». Фу, жах який...
Але стійте, стійте... Наведіть факти: де, коли і скільки «лучших преподавателей» змушені були «уйти» — і чому? І де критерій їхньої «лучшести»? Тільки небажання викладати українською? (Підміна поняття «українська мова» політиканською придумкою «галичанский диалект» — дрібне шахраювання.) І наскільки зменшилися замовлення на російськомовну наукову літературу в наукових бібліотеках? Яким чином навчання українською мовою (коли б навіть воно було сповна введене) «отсекало студентов от русскоязычной научной литературы» — що, наказом двох міністерств їм силоміць паралізовано мовний апарат? І з якого часу традиційно латиномовні медична термінологія й номенклатура стали російськомовними і недоступними при гіпотетичному навчанні українською мовою? Але високоповажний Табачник уже так розігнався, що йде далі без усілякого стриму: «современная пародия на Третий рейх» (це про Україну тих кількох років, коли незмінний можновладець Табачник не був — о горе! — при владі: за два чи три роки вона, тільки-но Табачник її не допильнував, устигла обернутися «пародией на Третий рейх»!); «оранжевые» руководствуются установками Петра Верховенского, чьи слова можно считать программой «оранжевого» Минобразования: «Не надо образования, довольно науки...»; «последователь геббельсовской педагогики», «министр дебилизации» (це про того ж шанованого в наукових колах І. Вакарчука — тут уже навіть не лютий хрип безчестя, а жовта слина «оголтелости»). Я маю право назвати речі своїми іменами, тому що, на відміну від голослівного Табачника, достатньо продемонстрував предмет оцінки в усій його красі.
Зрозуміло, що після цієї шокової звукової атаки вже не потрібні жодні докази ні для чого, і можна сміливо писати, ніби «Вакарчук своей главной задачей сделал тотальную националистическую пропаганду», а «окончательно уничтожить качественное и неидеологизированное образование должен полный запрет русского языка в высших учебных заведениях». Зрозуміла річ: оскільки мрія націоналістів — геть знищити якісну освіту, то без цілковитої заборони російської мови їм не обійтися. Українська ж мова освіти — це й є спосіб її нищення. «Методика уже апробирована на медицинских вузах...» Біда, треба рятувати Україну, усунувши український мовний атавізм. Гадаємо, нове міністерство на чолі з паном Табачником це зробить.
А поки що маємо в Україні «пародию на Третий рейх» (тобто — мали, поки не повернувся Табачник).
Унаслідок геббельсизації України «русская литература сразу после «майдана» оказалась под запретом, только самые бесстрашные директора осмелились сохранить (пусть и в самом урезанном виде) ее преподавание». Але Табачник — щоб ви думали! — співчуває й українській літературі: «...и украинская литература преподается так, чтобы вырастить близких по духу «оранжевых» невежд».
Звичайно, вивчення літератури — й української, й російської, й інших народів — потребує поліпшення, як і гуманітарних дисциплін загалом. На них відводиться неприпустимо мало часу. Узгодження шкільних програм із вивчення літератур, мов, природничих і точних наук, оптимальний розподіл бюджету шкільного часу між ними — це непроста проблема. Але змінити справу на краще можуть тільки люди компетентні, а не ті, які, маючи дуже приблизне уявлення про неї, зате безмежний апломб і чітку настанову, збираються власноруч цензурувати підручники, для роботи над якими існують авторські й педагогічні колективи. Проекти підручників, скажімо, з української літератури обговорювалися в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України. Українські історики нещодавно провели широку наукову дискусію, вимогливу й неупереджену, щодо підручників з історії. Це, мабуть, кращий шлях, ніж ідеологічний нагляд «политически озабоченного» міністра.
Але особливої доказовості сягає Табачник, зазираючи в історію, а робить це часто — доктор же історії. Так, Миколу Скрипника він запросто називає «одним из самых страшных палачей советского периода», «патологическим садистом с Лубянки», «убийцей». Певно, Табачник напише ще в такому ж дусі про Дзержинського, Менжинського, Воровського, Троцького, Балицького, Постишева, зрештою про Бухаріна та Леніна (в яких є, зокрема, немало цікавих теоретичних установок на тему розстрілів). Та навряд чи напише (про декого писав як про «видатних діячів партії» — про Менжинського, Архарова, Лаціса — див.: Дмитро Табачник, Олександр Сидоренко. За стандартними звинуваченнями. К., 1990. С. 254) , бо не вони ж були «отцами политики украинизации», а в цьому й уся сіль. (До речі, в «Історії української дипломатії» Табачник пише про Скрипника набагато спокійніше, навіть відзначає його заслуги в боротьбі з криміналом.)
На тему українізації є дуже багато літератури — і радянських часів, і післярадянських, і зарубіжної. І не диво — це був історично зумовлений соціально-культурний процес емансипації віками пригнічуваної української мови, який дав мільйонам українців можливість освіти рідною мовою, заспокоїв національні пристрасті, якоюсь мірою, бодай тимчасово, розкував творчі сили народу, сприяв піднесенню української культури, що в 1920-ті роки породила високі явища літератури, музики, живопису, театру.
Політика українізації (ширше — коренізації — в інших республіках) була вимушеним стратегічним ходом більшовиків, які таким чином опановували стихію національних рухів. Серед більшовицьких лідерів було (хоч, певно, і не в усіх) розуміння масштабів кривд, яких царська імперія завдала народам Росії, і розуміння необхідності подолати наслідки колонізації. Почитайте матеріали партійних з’їздів початку 1920-х років — нинішнім апологетам «ліберальної імперії», як і керівникам КПУ, мало б стати соромно...
Як доктор історичних наук Табачник мав би це знати. Але навіщо? Йому хочеться бачити в діяльності Скрипника на посаді наркома освіти «гуманитарное ГПУ», головним завданням якого було «уничтожение» російської культури і мови, рідної «десяткам миллионов жителей Украины» ( вже в 1920-ті роки, виявляється, рахунок ішов на десятки мільйонів тих, кому рідною була не українська, а російська мова!). Як «доказ» — цитата: «Для того чтобы осуществить свои классовые, пролетарские, коммунистические задачи, рабочему классу на Украине нужно, обязательно нужно, не отождествлять себя с русским языком и русской культурой». Невже докторові історичних наук справді незрозуміло, що йдеться не про заборону чи «уничтожение» російської культури й мови, а про життєву необхідність для більшовицької влади виглядати як влада «своя», а не окупаційна (це тепер можна про це не дбати, а за тих умов — пригадуєте? — В. Ленін вимагав, щоб «червоні» війська, що йдуть в Україну, по можливості користувалися українською мовою і мали деяку українську атрибутику — «червоне козацтво»). А вже в часи «будівництва соціалізму» треба було зближувати робітництво (здебільше русифіковане) з україномовним селянством. Не забуваймо, що Більшовицька партія — це все-таки не Партія регіонів, і керувалася не «понятиями» на щодень, а націленою в майбутнє стратегією, хоч нею невдовзі й пожертвували заради злочинної практики. Але це вже інше питання.
Дісталося від Табачника й Миколі Хвильовому. Втім, від кого тільки йому не діставалося! І від Сталіна та інших борців з українським буржуазним націоналізмом — для них він прямо фашист. (До речі, постійна боротьба партії, в тому числі й того ж таки Скрипника, з українським буржуазним націоналізмом зайвий раз показує злісну надуманість твердження про спрямованість українізації проти російської культури, яку наша інтелігенція завжди знала й високо цінувала.) І від української націоналістичної еміграції — він і чекіст, і один із «гробокопателів України» — підпомагачів більшовиків. Нині про Хвильового є велика наукова та фактографічна література, використано матеріали з архівів ЧК-ГПУ.
Якими ж даними може Табачник підтвердити «палаческое прошлое» Хвильового, який, мовляв, «являясь во время гражданской войны зампредседателя Богодуховской уездной ЧК», «занимался массовыми казнями заложников и проведением в жизнь политики красного террора». Хвильовий був у антигетьманських загонах та в загонах радянських, до Богодухова повернувся всього на кілька місяців. «Палаческое прошлое»? Дайте докази, покажіть документи. Вибачайте, Табачнику, Хвильовий не вашого масштабу постать, не така величина в українській історії та літературі, щоб можна було так простісінько плести про нього що завгодно. Навіть у публіцистиці голослівні звинувачення неприпустимі, тим більше такі. Подавайте докази, ваше благородіє...
Маленький відступ. Напевно, наш ім’ярек знає про видатного російського письменника Ісаака Бабеля. Відомо, що він служив не лише в Конармии. Ось що писав про це близький до нього сучасник, авторитетний літературний критик, — писав не з почуття ненависті, а як об’єктивний дослідник, писав не з чуток і здогадів, а знаючи справу: «Бабель работал не только в Конной. Он работал в Чеке. Его жадность к крови, к смерти, к убийствам, ко всему страшному, его почти садистическая страсть к страданиям — ограничила его материал.
Он присутствовал при смертных казнях, он наблюдал расстрелы, он собрал огромный материал о жестокости революции. Слезы и кровь — вот его материал. Он не может работать на обычном материале. Ему нужен особый, острый, пряный, смертельный. Ведь вся «Конармия» такова. А все, что у него есть теперь, — это, вероятно, про Чека» (Вячеслав Полонский. Моя борьба на литературном фронте. Дневник. Май 1920 — январь 1932. — «Новый мир», 2008, № 3, с. 147).
Попри все, Ісаак Бабель увійшов в історію російської літератури як один із найяскравіших її представників ранньорадянської доби, який залишив унікальні художні свідчення про цю добу. І ніхто в Росії не дозволяє собі перекреслювати його і говорити про нього в такому тоні, як оце Табачник про Хвильового. Легенда про Хвильового як нібито професійного чекіста виникла з поверхового прочитання новели «Я (Романтика)» й ототожнення оповідача з автором (що злостиво використовувала проти нього частина націоналістичної еміграції). А до персонажів із чекістським минулим і взагалі до теми чекізму він звертався через надзвичайну концентрацію навколо неї ідеологічних, етичних, психологічних комплексів. Він ішов у напрямку розвінчання «романтики» чекізму й революційного терору. Але йшов як художник, а не так, як це бачиться тепер запізнілим дипломованим «антирадянщикам». І він сам собі, можна сказати, «зашкодив» тим, що в неймовірної емоційної сили новелі «Я (Романтика)» створив, у абсолюті саморозкриття, такий трагічний образ героя-оповідача, який важко було відокремити від автора. Хоч відокремити треба — таких колізій в історії світової літератури багато. Насправді ця новела — «великоформатна» метафора, в якій закодовано вибір, що невблаганно поставав перед кожним українським комуністом, — вибір між вірністю фанатичній догмі та синівською любов’ю до матері, яку догма вимагає власноруч убити, — до матері-України...
...Із галичанофобії почавши, Табачник нею ж і закінчує свою статтю. Виявляється, вже намічено «точную дату искоренения русского языка в высшем образовании — до начала 2012 года. Для этого решено использовать галичанских ландскнехтов. Предлагается в западноукраинские вузы посылать стажироваться преподавателей и студентов юго-востока, а на юго-восток — «пьемонтских» проверяющих». Уявляєте, який жах! Це ж тобі не обмін досвідом між педагогами України й Росії, не лужковська ідея створення філіалів російських університетів в Україні. Тепер зрозуміло, чому галицькі націоналістичні монстри заохочували до поїздок дітей зі Східної України в табори відпочинку в Карпати: щоб викорінити російську мову в Україні! З цією ж метою вони пропонують активізувати і так званий зелений туризм (насправді — «оранжевый»). А прикриваються ідеєю взаємоознайомлення, зближення різних регіонів України. Яка підступність! Адже відомо, що є лише один спосіб єднати Україну: всюди насаджувати чиновників з Партії регіонів і послідовно викорінювати створений австріяками, поляками і німцями штучний «галичанский диалект», хибно іменований «українською мовою».
За відомими законами риторики і поетики Табачник закінчує свій гнівний монолог на найвищій ноті. Він закликає «проявить решимость и твердость» в «изгнании «бесов националистической ненависти» — певно, з чималої частини української людності. Про яку людність ідеться — неважко здогадатися. Не лише про «галичанских ландскнехтов». На «історичному» засіданні Верховної Ради з ратифікації «харківських угод» союзниця регіоналів комуністка Алла Александровская пішла ще далі, заявивши, що в Україні не місце бютівцям, нашоукраїнцям та іншим націоналістам. Тільки регіоналам та комуністам? Справді, час уже. Відповідні посади — в потрібних руках.
Але рік тому, пишучи свій полум’яний маніфест, Табачник ще не мав влади і мусив задовольнитися віртуальним «изганием бесов». А ще вимагав запровадити «неподавание руки» своїм опонентам.
Пропоную читачеві, врахувавши сказане вище, вирішити, хто кому має не подавати руки. І в кого вселився «легион бесов», вигнати яких і переселити в свиней сам Ісус Христос, мабуть, не спромігся б. А може, просто пожалів би невинних свиней.
Тепер повернімося до назви статті Табачника «Право на бесчестие». Чи не є це мужнє маніфестування його власного принципу?
