«Прости, дружбан, я нынче завязал...»
Коли у близької вже осені з’являються виразні резони нагадати про себе, на щастя, лише натяками, починаєш соковитіше згадувати свої картинки літа. Досвідчені експерти, антиквари, колекціонери завжди вивчають провенанс (історію володіння, родовід) того чи іншого твору, аби бути впевненим у його достовірності, і все одно інколи помиляються. Історія володіння власними враженнями завжди твоя, достеменна, хай і нехитра і без претензій, але й без підробок. Це як картина, придбана в ту хвилину, коли художник закінчив писати. Ти весь час стояв за його спиною в очікуванні і взяв з рук у руки, ще теплу.
Багато з того, що запам’яталося, змушує знову посміхнутися, пом’якшати. З’являється бажання щось розповісти друзям і побачивши, як вони дзвінко сміються, знову пережити епізод. Головне, немає потреби в тому, що вже доведено, важливо лише те, що відчув. І тоді життя на краю щастя стає самим щастям. Правда, і миша в дзьобі орла, відчувши небачену швидкість, може відчути себе на вершині особливого успіху. Втім, чого це раптом, до чого такі асоціації. Краще повернуся до назви.
На сільському святі купальської ночі на березі річки зібралися гарно вбрані юні та зрілі. Вмить замилувалася їхніми вишиванками. Спостерігаючи за таким дійством з року в рік, помічаю, як все ж таки змінилися гості (вони ж і господарі) свята. Тепер багато хто приїхав на майдан біля вогнища на своїх машинах, забігаючи наперед, скажу, що на відміну від минулих років, все сміття після гулянь було прибрано вже вранці.
Вночі жіночі голоси хору так ніжно звучали, дівочі хороводи так зачаровували, що подумалося — ось і відшліфувався смак. Невже зникла потворність музичного супроводу і, нарешті, можна вловити душевність святкових ритуалів.
Щоправда, таких захоплень вистачило приблизно до першої години ночі. Потім, коли майже всі дорослі та сімейні відчалили, загриміла молотоподібна музика. Хлопці вже були трохи підігріті, і якщо твій будинок знаходиться зовсім поруч з місцем гулянки, все одно не заснеш до світанку. Ось і я ходила своїми садами, придивлялася, чи все гаразд. Стоячи на терасі, закинувши голову, дивилася на небо, де розгорталися шекспірівські пристрасті — гроза хотіла, але не могла, гуркіт вже давно застарілих записів наростав, і раптом чітко розібрала слова якоїсь несерйозної пісеньки: «Прости, дружбан, я нынче завязал, ты выпей сам, а мой разбей стаканчик». Пішов дощ, а я все стояла і сміялася, як ненормальна, а можливо, вже й плакала. Тема цієї розбитої склянки так виразно пульсувала, так скорботно плакала і одночасно нахабно витирала тонку поетичність першої половини загадкової ночі, що зрештою залишився в пам’яті якийсь не зовсім чітко усвідомлений шарж.
Щоправда, тієї ночі були ще й вареники з різними начинками, які зліпили місцеві хазяйки, замісивши тісто на відмінній сироватці. І ось вони вже напевно були справжніми. Провенанс вивчено ретельно (плюс два кілограми), і, наперекір пророкуванню пісні, свою склянку зовсім не розбила. Хтось уже співав на свій лад, і звучало це дуже злободенно: «Пробач, друже, я не розбив своєї склянки». Адже всі дивляться новини і реагують жваво.
Одна пані спокусливого віку, одночасно наминаючи і солодкі, і гострі вареники, так захопилася, що весь час кликала когось, спокушаючи заклично новою склянкою. Охочі знайшлися.
Загалом, свято під ранок було злегка в хмелю, вогнище вже не палало яскраво, а лише гріло, згорнувшись, як домашній кіт, навіть не постраждала жодна з берізок, висаджених тут кілька років тому. Отже, все майже вдалося.
Сполука чудового повітря раннього ранку, запаху річки і дощу, який вимив так старанно, що було схоже навіть на домагання (проте до суду не подаси, це не у них там, за далекою невідомою річкою та океаном), перетворила місцевий компактний маленький анклав на цілий світ. Він зумів бути солодким і гострим, гірким і прісним. Маючи достатньо смакових і нюхових рецепторів і, як у кожної жінки, міцний зв’язок двох півкуль мозку, аби швидко все зіставити, роблю висновок, що привабливість цієї ночі — саме в міксі всього відчутого, якщо, звичайно, немає манії та обов’язкового бажання вхопитися за певний знак епохи. Маленька порція вражень не така вже й мала...
Та й літо саме у розпалі, його пенсійний вік, мабуть, чули, продовжили, закусивши вереснем, та й жовтень, певно, згодиться.
Спогад — лише перший рядок у передосінньому досьє. Кілометри яскраво-жовтих полів з вірнопідданими соняшниками перехоплять ініціативу — і забудеш все, затаївши духа від захвату.
Осінь — велика пустунка.
