Шлях сапера

Змалку боєць знав, що стане військовим. По-перше, батько — військовослужбовець. По-друге, у дитинстві вразили фільми про десантників «У зоні особливої уваги» та «Хід у відповідь». Зараз капітан Євген Небибко — начальник інженерної служби 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Євген народився у Калінінграді, згодом переїхав з родиною у Хмельницький. В Ізяславі служив у 8-й окремій бригаді спецпризначення (нині — полк), закінчив Кам’янець-Подільський військово-інженерний інститут, потрапив у 95-ту окрему аеромобільну бригаду. 2012 року Євген звільнився зі служби за станом здоров’я. Два з гаком роки працював у компанії, яка займається піротехнікою і спецефектами. Зокрема, створював важкий дим — ефект, коли густий дим пливе по сцені. З початком війни на сході України, пішов у 11-й батальйон «Київська Русь».

На вулиці Євген завжди ходить у темних окулярах. Має пишну руду бороду — каже, що вона його береже. Боєць говорить дуже спокійно. Він не злиться на тих, хто не воює, не звинувачує всіх у «зраді», і ворогів називає, в основному, «та сторона», «вони». Можливо, такій зваженості навчила професія сапера, яку військовий обожнює. Отже, про особливості цієї роботи, про хороший і поганий страх і про фатум розповідає начальник інженерної служби 11-го батальйону «Київська Русь» капітан Євген Небибко.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ НА КАРАЧУНІ

— Перше відрядження на Донбас почалося у липні минулого року. Спочатку ми зайшли на гору Карачун — там зустрів свої 33 роки. Звідти пішли у Дебальцеве, потім — у Чорнухине, Нікішине, Адріанопіль тощо. У друге відрядження стояв у селищі Желанному, був у районі шахти «Бутовка» поряд із Донецьким аеропортом.

Наш взвод будував блокпости, інженерні загородження, перешкоди для ворога тощо. Техніки було мало: один екскаватор і один трактор, які не працювали. Потім нас у Фащівці накрили «Градами», і вони згоріли. Більше нічого нам не давали. Але навіть якби була техніка, її б спалили на підступах до позицій. Дорога на під’їзді до шахти «Бутовка» місцями нагадує музей, бо там стоїть ледь не колона згорілої військової техніки, нашої та супротивника. Тож, робили все вручну. Працювали не лише сапери, а й комендантський взвод, розвідники.

ПРО НОВІТНІ РОСІЙСЬКІ БОЄПРИПАСИ

— Основне правило сапера: не роняв — не піднімай. У зоні конфлікту особливо небезпечна «зеленка» — усякі лісосмуги, гайки. Ворог часто мінував трупи. Також на сході зустрічаємо нові інженерні боєприпаси, розроблені Російською Федерацією. Наприклад, «Пилка» чи НВУ-П2, неконтактний вибуховий пристрій другого покоління. У «Пилки» осколки заточені у формі трикутника, звідси назва. НВУ-П2 має сейсмічний датчик, зчитує коливання ґрунту і відрізняє рухи тварини від людських.

«ВАЛІЗКА» САПЕРА

— Спорядження у наших саперів застаріле, часів Радянського Союзу. Ходимо з комплектом інженерної розвідки. Це — щупи, щоб «мацати» територію навколо, «кішки», щоб стягувати з поверхні предмети. Є кусачки для проволоки, котушки з чорно-білою стрічкою, прапорці з буквою «М», щоб помічати нерозірвані боєприпаси. І дерев’яний ящик. Нічого складного. У загальновійськовому комплекті хіба що прапорців менше.

ДИВА ВИНАХІДЛИВОСТІ І... БЮРОКРАТІЇ

— Втомилися ми за цей рік. Деякі хлопці стоять на передовій по сто днів. А там і не помитися нормально. У нас були проблеми з підвозом води. Місцеві також перестали давати воду, бо їх залякали сепаратисти. А від постійного миття вологими серветками — дерматити і багато інших неприємностей.

Будматеріали нам доводилося підбирати на кинутих блокпостах. У той час, як супротивнику привозили машини з добротним лісом. «Кішки» ми робили самі — для цього купили зварювальний апарат. Інколи спорядження привозили волонтери.

Погано, що немає загальної електронної бази військових. Мені у Хмельницький надійшла нещодавно повістка. Там я стояв на військовому обліку 2004 року, потім знявся з нього, бо вчився у Кам’янці-Подільському. Не здивуюся, якщо у Житомирі, де служив у 95-й бригаді, на мене також повістка чекає.

Таких моментів багато. Смішно і гірко. Бюрократія, папірець для папірця — це тихий жах. Шкода, що Крим злили. Якби зараз Крим був українським, виключив би мобільний телефон, взяв би намет і поїхав би дикуном у Лисячу бухту на все літо, щоб нікого не чути і не бачити.

«СТРАХ — ЦЕ НОРМАЛЬНО»

— Усі хлопці з мого взводу мені як молодші брати, незалежно від віку. Коли у чомусь сумнівався, як керівник намагався не залучати їх до справи. Без гострої необхідності не працював у сутінки і не давав робити цього хлопцям. У сутінках найлегше обманутися.

Страх — це нормально, це — відчуття самозбереження. Усі бояться. Коли перестаєш боятися, припускаєшся помилок. Але треба розділяти страх і паніку. Панічний жах — це дуже погано.

На передовій починаєш вірити у долю. У нас служив хлопець з Кіровограда, Саша Козенко. Чудова людина. Толковий, не пив, не курив, займався спортом. Стояли на блокпосту під Чорнухиним, де у нас було багато втрат. Тягнули жереб, і Саші випала відпустка. Він віддав це право іншому хлопцю. Ввечері Сашу вбило.

ПРО СУПРОТИВНИКА

— Упевнений, що проти нас воюють і гідні люди, які мають кодекс честі, а не самі садисти й уроди. Не виправдовую ту сторону, але хочеться у таке вірити.

Серед полонених супротивників траплялися різні люди: місцеві наркомани, колишні засуджені, росіяни. Були українці, які більше десяти років тому поїхали у Росію, а потім повернулися вбивати нас за гроші.

«У БАТАЛЬЙОНІ — ЯК УДОМА»

— Мене сильно покидало: Калінінград, Хабаровськ, Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Закарпаття, Житомир, Київ. Як удома почуваюся у батальйоні, зі своїми хлопцями.

Моє коріння — з України, вважаю себе українцем. Мені подобається Львів, Кам’янець-Подільський, Київ, звик до Хмельницького. У Дніпропетровську цікаво. Хочу поїхати у Карпати, тільки не як минулого разу. Був у Карпатах по службі 2008 року, коли там ліквідували наслідки повені. Зараз друг туди кличе.

«У МИРНОМУ ЖИТТІ НЕ ВИСТАЧАЄ ЩИРОСТІ»

— За цей рік ми, бійці, змінилися. Із багатьма речами тепер не можу і не хочу миритися. Мені не подобається, що люди часто лукаві. У мирному житті не вистачає щирості. На передовій було простіше. Не виходило грати якусь роль, рано чи пізно людина проявляла свою сутність.

Зараз планую зайнятися здоров’ям, хочу купити велосипед. У мене четверта контузія, і найближчим часом у бойових діях не братиму участі, треба трохи оговтатись. Не знаю, чим займатимуся далі. Поки війна триває, не можу думати про щось інше. Надто багато друзів загинули на сході. Намагатимуся усіляко допомогти хлопцям. Наприклад, щодо підготовки особового складу.

Так вийшло, що тричі звільнявся з армії, але все одно вертався. Спочатку людина обирає свій шлях, а потім шлях обирає людину.