Служити Богу просять і на Курилах

На початку червня отець Віктор перебував у Луцьку, де складав випускні іспити у Волинській духовній семінарії. Проте від решти випускників його вирізняє доросліший погляд і священицька поважність, адже служить у парафії півтора року. Причому в такому місці, яке цілком можна назвати «краєм світу»: на одному з Курильських островів. Ці острови так далеко від Волині, що відстань здається просто нереальною. Але особливість священицького служіння тут ще й у тому, що, хоча Росія вважається православною країною, роки войовничого атеїзму марно не минули. Після війни, яку одні називають Великою Вітчизняною, а інші — Другою світовою, перший православний храм на Далекому Сході з’явився лише у 1992 році. Ось і доводиться тепер молодому батюшці, наче першим апостолам, проповідувати тут слово Боже...

Служить він у церкві, яка носить ім’я Святого великомученика Георгія Побідоносця. Перша православна громада на Курилах зареєструвалася лише у 1996 році, дозвіл на служіння дали через п’ять років, а перший храм на Ітурупі, у селищі Гарячі Ключі, було споруджено за всіма православними канонами тільки у 2004 році. Усі центральні російські інформаційні видання тоді повідомляли, що дерев’яний зруб храму виготовлено на Сахаліні, а позолочені куполи і хрести привезли з Підмосков’я. «Сейчас на Итурупе две православные церкви. Одна в городе Курильске, вторая — в Горячих Ключах. Их купола и кресты служат своеобразными маяками судам, проходящим мимо Итурупа по Охотскому морю и по Тихому океану», — повідомляло одне з видань.

Збудував храм російський генерал Юрій Оксенюк, котрий у відставці зайнявся рибним бізнесом — виловом і переробкою червоної риби, а мала його батьківщина — у селі Старосілля Маневицького району. На Курилах нині перебуває значна частина родичів генерала, які тут цей бізнес курирують, немало і земляків-старосільчан прибуває туди на путину... Генерал Оксенюк відомий у православному світі як активний меценат. І аби його рідні й земляки мали духовний зв’язок із батьківщиною, попросив від владики Ніфонта прислати в Ітуруп (де третина населення етнічні українці) вихованця Волинської духовної семінарії.

На Курили отець Віктор з матушкою Неонілою відправилися відразу після свого весілля. Отож весільна подорож вийшла дуже романтичною, тим більше, що дорогою на Курили за Сахаліном втрапили ще й у тайфун. Аби добратися на місце призначення, мусять поїздом їхати у Москву, літаком через усю «Русь неисходимую» летіти в Южно-Сахалінськ, а звідти на Курили можна дістатися лише пароплавом за кілька днів. Мешкає священицька родина у військовому містечку Гарячі Ключі. Власне, такими військовими поселеннями є немало курильських островів, про які пересічний читач знає хіба те, що на ці острови претендує Японія. Місцеві православні священики інколи жартують, що якби сталася зміна територіальної приналежності, то вони були б вже не під владикою Південно-Сахалінським і Курильським Даниїлом, а під митрополитом Даниїлом, який очолює православну церкву в Японії... З Ітурупа до «країни сонця, яке сходить» усього сто кілометрів. Острови омивають Охотське море і Тихий океан. Росіяни почали активно заселяти Курили у 1970-х роках, і з перших поселенців нині залишилося відсотків двадцять. Решта — приїжджий люд, який або охороняє «рубежи Родины», або заробляє гроші на видобутку й переробці риби.

МІЖ ВУЛКАНАМИ І ТАЙФУНАМИ

Із вікна квартири у Гарячому Ключі видно традиційні для цих місць сопки та вулкани. Та не вулкани, які «курять», дали назву Курильським островам. «Кур» на мові аборигенів, перших жителів островів айнів, означало «людина». Все ж кількість вулканів тут рахують десятками і називають їх поважними іменами: Іван Грозний, Богдан Хмельницький, Добриня Нікітич, Дракон, Мачуха... Тут неймовірно гарні водоспади з назвами на зразок «Борода старого ченця», «Волосся красуні», «Ілля Муромець». На островах б’ють гейзери і мінеральні джерела, тисячі гарячих ключів. У кратерах деяких вулканів, розказує отець Віктор, утворилися цілющі озера, які виліковують від багатьох хвороб.

— Клімат суворий, але притягує. Зими дуже сніжні, але не морозні. Велика вологість, літо не надто тепле. Відігріваємося на гарячих ключах. Бувало, що люди, які прожили на Курилах років 5—6, переїжджали на материк, але знову поверталися назад.

Проте тутешнє життя — далеко не для всіх. Раніше на Ітурупі у двох православних храмах — у спорудженому нашим земляком і в пристосованому з іншого приміщення служили ченці. Ось і попередник отця Віктора служить нині під Омськом, відновлюючи православну обитель. Прекрасна природа і чисте океанське повітря сусідять із постійною загрозою землетрусів, цунамі, тайфунів, а ще ж і вулкани дрімають... Буває, що земля тільки дрижить, а бувають такі підземні поштовхи, що падають книжки і каструлі. Тоді, каже святий отець, тільки молишся Богу, аби він оберіг.

Найважчим для молодого священицького подружжя виявилася не так відірваність від рідної землі (бо і там свої люди є), а відірваність від родини й друзів. Телефонні розмови не можуть замінити живого спілкування. Та й невелика кількість священнослужителів «на один квадратний кілометр» курильської території відіграє свою роль, бо часто нема з ким порадитися у суто виробничих питаннях. Парафія ж особлива, багато людей починають своє служіння Богу, як кажуть, з чистого аркуша. Якщо на Волині народ не тільки глибоко віруючий, богобоязливий, а ще й доволі грамотний у богословських питаннях, то на своєму Ітурупі отцю Віктору доводиться робити те, чого уже давно не роблять його колеги-священики на Волині. Тобто готувати розмови з людьми, роз’яснювати елементарні, здавалося б нам, питання про таїнства і обряди, про церковні свята.

НАЙСТАРШІЙ ЖІНЦІ, ЯКУ ОХРЕСТИВ, БУЛО 60

Після кожної розмови, яку священик із Волині проводить у якомусь колективі, з проханням охрестити до нього звертаються чоловік 4-5. Часто військових, хоча вищі чини вже переважно похрещені, бо ж пройшли через війни, ту ж Чечню, і усвідомили, що їх рятував лише Бог. «Хочу спасти душу», — переважно такими словами пояснюють своє бажання охреститися майбутні парафіяни храму Святого великомученика Георгія Побідоносця. Охрещуються люди і в 40, і в 50 років, а найстаршою, кого отець Віктор охрещував, була жінка 60-ти років, і була вона ще з перших переселенців на Курильські острови. Правда, все більше охрещують і дітей. За майже два роки служіння Господу на краю землі отець Віктор хоронив лише чотирьох своїх прихожан.

Разом з отцем Віктором служить Господу на краю землі і матушка Неоніла. Вихованка регентського відділення Волинської духовної семінарії, вона й на Ітурупі при храмі Георгія Побідоносця створила церковний хор. Він ще невеличкий, але співає вже гарно. На Курилах народилася і їхня донечка, якій уже вісім місяців. У затишному храмі висять вишиті рушники, пожертвувані сюди українськими заробітчанами. На Великдень церква була повна, стояли і офіцери, і солдатики, і «аборигени», якими тут називають уже колишніх переселенців, і, звичайно, наші люди, яких свято застало на Курилах. Так бажання російського генерала Юрія Оксенюка, який не забуває про своє українське коріння і свою віру, сприяє тому, що до духовної криниці, до духовного джерела у спорудженому ним храмі припадає все більше людей.