Солідарність замість насильства
Цієї неділі минуло п’ять років із часу загибелі в Москві Станіслава Маркелова та Анастасії Бабурової
З тих пір щороку в столицях пострадянських республік, насамперед у Києві й Москві, ліві активісти, правозахисники та антифашисти проводять мітинги й марші пам’яті Насті та Стаса. Цьогорічна акція в Києві пройшла під гаслом «Проти політичного терору». Напередодні організатори зазначили:
«Ми занепокоєні фашизацією українського суспільства. Політичні cили й окремі діячі, організації й групи, чиновники й ті, хто говорить про себе як про «представників громадськості» — поміж ними дедалі виднішими є ті, хто відкрито прагне знехтувати правами і свободами громадян, — публічно висловлюють несприйняття різноманіття й аргументованої дискусії, намагаються нав’язати іншим «єдино вірне» розуміння подій і процесів. Останні місяці показали прагнення до авторитарного керування, презирство до основоположних прав і свобод, свавільного і безвідповідального застосування насильства з боку державних органів. Перспектива поліцейської держави для України стає реальністю на наших очах. Гірка іронія полягає в тому, що політтехнологи саме правлячих політичних сил спробували, і не без успіху, «приватизувати» поняття «антифашизм», часто прикриваючи ним мракобісся, маніпуляції історичною пам’яттю і вуличне насильство у стилі банд штурмовиків. А тепер ці зусилля супроводжуються неприкритим прагненням до репресій, що їм за допомогою репресивних турбозаконів намагається надати легітимності оскаженілий принтер так званого парламенту.
Водночас нетерпимість до різноманіття і відкритості, до представників інших поглядів та думок, прагнення поділити людей на «правильних» і «неправильних» через їхнє походження і світогляд, до насильства як аргументації своєї правоти — відкрито проявляють представники ультраправих поглядів та угруповань. Говорячи про «гідність», вони також роблять ставку на силу, в тому числі щодо «небажаних» для них протестувальників; так само не соромляться маніпуляцій історією й намагаються підмінити закликами до насильства гасла масового громадянського руху. 19 січня 2009 року в центрі Москви неонацистами були розстріляні адвокат і активіст Станіслав Маркелов і журналістка, активістка Анастасія Бабурова. Стаса в Україні знало чимало активістів, Настя ж сама — родом з України. Ця трагедія стала символом небезпеки політичного терору з боку тих, хто вважає насильство основним методом втілення своїх людиноненависницьких ідей.
Стас і Настя протистояли і нацистському теророві, й поліцейській державі, розуміючи ризик, на який вони йдуть. П’ять років по тому ми, не бажаючи приймати вибір, який нам нав’язують, між бандитами і фашистами (різниця між якими дедалі менш видима), заявляємо про несприйняття порушення прав і свобод, нетерпимості, прагнення до авторитаризму, дискримінації й політичного терору. Аби висловити свою позицію, ми виходимо 19 січня на Михайлівську площу — згадати товаришів, які загинули, і заявити: ми готові захищати права і свободи кожного і кожної, і зробити все, щоб такі трагедії більше не повторювались, як би іншого не бажали штурмовики різного штибу в тренувальних штанях і держчиновники, озвірілі від власної безкарності й від свого страху перед громадським спротивом. Пам’ятати — означає боротися».
Власне, «пам’ятати — значить боротися» стало стрижневим гаслом мітингу. Ввечері 19 січня на Михайлівській площі — де, до речі, 30 листопада почалося переростання протестів у всенародне повстання, — зібралося понад 200 людей. Мало, враховуючи сьогоднішню хвилю політичної активності. Багато — з огляду на те, наскільки все ще індиферентним лишається українське суспільство до проблеми расистського і нацистського насильства.
Забувши свої розбіжності, на Михайлівській об’єдналися не тільки різні ліві групи, а й ліваки — з лібералами й правими консерваторами з Майдану, з правозахисниками та представниками ЛГБТ-руху. До речі, самооборона Майдану надала людей для охорони заходу. Промовці згадували Стаса й Настю, зачитували уривки з їхніх статей. Серед транспарантів переважала правозахисна й антитоталітарна тематика: «Солідарність замість насильства», «Людина понад усе», «Welcome to 1984» («Ласкаво просимо до 1984 року»). Ті, хто виступав, говорили про встановлення диктатури після прийняття безумних законів 16 січня, про небезпечність зрощення ідеології патріотизму з офіційною пропагандою, про причини невдачі запропонованого опозицією страйку — адже досі жодна з політичних сил навіть не намагалася серйозно налагодити діалог з найманими працівниками, не кажучи вже про сприяння в організації справжніх, а не паперових профспілок, котрі якраз і могли б ініціювати страйковий рух. Зачіпали багато тем, але сходилися в одному: в Україні встановлюється диктатура, і про «сильну руку», на жаль, марить не лише влада, а й частина опозиції.
Наприкінці мітингарі виклали на площі з запалених свічок цифру «19» і подивилися короткий фільм про Настю й Стаса — сеанс влаштував американський активіст із міжнародної ініціативи, яка здійснює покази протестного кіно по всьому світі.
Чому я пишу саме про цей малочисельний мітинг, якщо буквально на відстані кількох кварталів у той самий час розгорталися набагато масштабніші події? Тому що ініціатива 19 січня показала ту модель протесту, яка здатна об’єднати людей різних ідеологій — за винятком хіба що цілковитих маргіналів. Гасла, запропоновані активістами, — це гасла для всіх, а не для якоїсь однієї партійної сили. Це те, про що весь час говорять зі сцени Майдану, — солідарність. Солідарність заради своїх прав, заради справжнього, а не фальшиво-офіціозного, знеціненого владою гуманізму. Політичний терор — це чудовисько з тисячею облич, і ми всі сьогодні — в зоні ризику. Насправді 19 січня на Михайлівській площі розказали про те, як побороти цього монстра у людський, а не в звірячий спосіб. Чи почують це послання бодай у Києві?
