Строката коза
Валентина ЗАБОЛОТНА
— У дитинстві день такий довгий, а рік — то просто ціла епоха… Та коли вже «з ярмарку», час збігає з шаленою швидкістю — «чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!«… Зупинитись та озирнутись ніколи, хіба під Новий рік, здивувавшись: що, вже знову новий?
А за плечима що? А за плечима — життя. Один iз моїх шістдесяти трьох обертів космічного корабля Земля навколо зірки Сонце. Цей оберт намотав так багато різного — страшного і веселого, тривожного і світлого. Було-таки всерйоз налякалась початком третьої світової війни — коли спалахнуло в Іраку. Зростала я у Велику Вітчизняну і нічого в житті не боюсь, крім війни і втрати близьких. А тут ще згадався Нострадамус, що наврочив про Близький Схід… Минулося. Минулося? Дай Боже!
Зате 2003-й дав неймовірний бенкет прекрасного творчого спілкування: театральні фестивалі «Прем’єри сезону» західного регіону в Івано-Франківську, «Січеславна» в центральній Україні, «Мельпомена Таврії» в Херсоні, київські, львівські, маріупольські прем’єри, фестивалі, виїзди на запрошення театрів аналізувати вистави… Щоб ви знали — в провінції безліч дуже цікавих вистав і навіть чимало талановитих режисерів! А які унікальні колективи (свідомо минаю славетні Національні та «великі» театри): «Академія руху» Олександра Бєльського (Кривий Ріг), «Vie» Віктора Попова на острові Хортиця в Запоріжжі, театр «Віримо!» Володимира Петренка (цього року театр із самодіяльно-піонерського став муніципальним!), «Крик» Михайла Мельника та «Люди і ляльки» Миколи Овсянікова в Дніпропетровську, «Десятий квартал» Людмили Костенко в Дніпродзержинську, імені Б.Захави в Павлограді (керівник Олександр Рева), Севастопольський (Володимир Магар), Маріупольський (Костянтин Добрунов), Донецький (Марк Бровун)… Ожив цього року Криворізький театр, очолений талановитим артистом Володимиром Полубоярцевим, цікавий Дніпродзержинський ім. Лесі Українки. А яка прекрасна оперна режисура Юрія Чайки (Дніпропетровськ), його «Турандот», звичайно, матеріально бідніша за столичну, але постановчо значно цілісніша. В яке прекрасне приміщення нарешті переїхав цього року Криворізький театр ляльок!
Які могутні акторські таланти можна зустріти на великих і малих сценах, причому різних поколінь, від метрів до зовсім юних «сантиметрів». Як цікаво обговорювати вистави з колегами. Який вдячний і чуйний глядач приходить до театру. Скільки є мудрих директорів, керівників театру, трапляються навіть розумні чиновники від культури. Переконана — нема нецікавих театрів в Україні. Нехай вони відзначаються творчими контрастами: зазнають творчих успіхів і карколомних мистецьких провалів. Але всупереч сучасній ситуації в кожному з них зустрічається щось прекрасне або несподіване. Знаки оклику можна продовжувати, дякувати Богові.
Цього року я мимохідь поставила власний професійний рекорд. Передивилась 164 вистави, і вийшло у мене 35 публікацій. Газетних, журнальних і книжкових. Дякуючи газеті «День» я спромоглася на новий для себе жанр — спогади. Про видатного артиста України Амвросія Бучму, мого діда, які протягом вересня-жовтня публікувалися на шпальтах «Дня». Тепер вони переростають у книжку. В процесі її написання я знову спілкуюся з дідусем та дорогими, рідними людьми, які вже переступили той поріг, звідки ще ніхто не вертався, і лише міцніє надія, що, у свою чергу переступивши його, ми зустрінемо там всіх, кого любили і любити не перестали.
Взагалі, на осінь свого віку я звідала чимало нових граней життя — це так цікаво! Скажімо, здійснилась дитяча мрія — я нарешті сіла верхи на коня. Заговорила сімома мовами — мій жарт на 25-річному ювілеї Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра (приємність — театр нагородив мене власною премією «Редкая птица»). Моя фізіономія вийшла на телеекрани УТ-1 («Четверта влада»), УТ-2 (канал «Культура») та ГРАВІС, а голос — у прямий ефір українського радіо. Одержала неймовірне задоволення від «мізкових атак», організованих Спілкою кінематографістів, — «Українські альтернативи». Яка розкішна там була компанія високочолих інтелектуалів, культурологів, істориків, психологів, письменників, мистецтвознавців, філософів — збагатилась думками та інформацією, власні мізки закрутились інтенсивніше і по-новому.
Нові й, на жаль, неприємні почуття поселились у моїй душі відносно північної родички — Росії. Та й власної неньки — України. І виною тому — Тузла. Глибоко поважаючи грандіозну культуру Росії, маючи російську мову за ще одну рідну, ніколи не думала, що імперські зазіхання, буквально хамська зневага до інших держав і народів, великодержавна зарозумілість так глибоко в’їлися в кров моєї сестри. Талановито розроблена провокація!
А ми, українці, — воїстину, чухраїнці! Наше гасло: «Якось буде!». «Якось» — не буде. А буде тільки гірше, якщо й далі чухатимо потилиці та відкладатимемо невідкладне. Так можна прочухати і протоки, і Крим, і цілі регіони власної землі, а «добре ім’я» наше добряче вже підмочене неповороткістю власної ментальності, приспаністю духу, «совковим» очікуванням — дай! А от Росія, попри власні гріхи і вади, ідеї великодержавності не втрачає, працює на те всерйоз, цілеспрямовано, послідовно, з капіталовкладеннями і провокативними договорами. Працює! А ми чухаємось… Прикро.
Ач, куди мене понесло! Повернемо зіниці у власну душу, до власної хати. Тут вистачає тривог за третій інфаркт і запалення легенів у чоловіка, який подарував мені шлюбне щастя. За здоров’я матері (87), тітки (94) та й власне. За підростаючих онуків і працю сина. За успіхи моїх студентів і творчість друзів. За оновлений рідний Університет театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого та Дитячу академію мистецтв, її викладачів і юних студентів, за…
Брикуча була Коза. Якою буде Мавпа? Знак взагалі-то артистичний…
Велике щастя моє в тiм, що люди, зустрічаючись, усміхаються мені. Хай вони усміхаються і вам!
Лариса СКОРИК, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України:
— Найбільше мене тішить те, що Україна вже якось визначилася у своїй зовнішній політиці. Вірніше, вона усвідомила своє місце у світі. І наша держава доводить це не лише на словах, а й на ділі. Україна одразу ж задекларувала свою солідарність з тими, хто бореться зі світовим тероризмом. Ця боротьба розпочалася раніше, однак саме цього року Україна довела, що у неї від слова до діла — невелика дистанція. Те, що сьогодні Україна бере участь у виході однієї з найбільших арабських країн — Іраку — на демократичні рейки, надзвичайно симптоматично. Україна сама не так давно стала на цей шлях. І, мені здається, наша молода незалежна держава, яка сьогодні хоче бути демократичною у світовому розумінні цього слова, яка сьогодні допомагає у цій справі Іраку, і допомагає вступитися за ці цінності навіть найбільшими жертвами, має гідну репутацію у світі. Адже глобальний тероризм є страшною небезпекою. І мені подобається, що Україна зуміла висловити свою чітку позицію у цій ситуації.
Взагалі ситуація з Іраком для мене дуже важлива. По-перше, тому, що я давно спостерігаю за подіями на Близькому Сході й прекрасно знаю, на чому вони «заквашені». Я вважаю, що велика арабська культура, у якої великі й прекрасні здобутки, давно заслуговує на те, щоб демократичний світ звернув увагу на її сьогоднішній стан. Хоч що б там говорили, які б політичні інтриги розігрувалися на арабському фоні, хоч як би демонстрували і хоч як би оцінювали ситуацію політичні сили, які на цьому стрижуть свої політичні купони, але, з погляду інтересів молодої української держави, яка хоче вийти у світ і бути шанованою в тому світі, і щоб її шанували не просто за декларації, а й за дії, — усе це заради примноження справжньої демократії. Бо арабський світ давно заслужив, щоб його народ у різних арабських країнах мав змогу вийти до світових демократично-цивілізаційних цінностей уже зараз і на цьому етапі, не чекаючи шансу довгими століттями.
Другий позитив, який виріс із негативу, пов’язаний із територіально близькою до нас державою, з якою ми історично були об’єднані розмаїтими вiдносинами, далеко не завжди найкращими. Це Росія. Ця країна, на превеликий жаль, не продемонструвала свого справж нього виходу на демократичний шлях. Усі побачили, що демократизація Росії є поки що дуже декларативною. Це нам підтвердили події навколо острова Тузла. І не треба робити з нас наївних, смішних і нерозумних людей, роз’яснюючи нам, що це було рішення регіонального губернатора. Безперечно, ми прекрасно розуміємо, що це — демонстрація цінностей з позиції сили, від яких ще не відмовилася російська імперія. Було б смішно й наївно чекати, що за десять років у такій територіально великій і розмаїтій за включеними у її склад національностями наддержаві зміниться вибудований століттями імперський менталітет. І хочеться, щоб усе називали своїми іменами. Якщо демократії ще немає, якщо вона там ще не утвердилася, то це треба визнавати як усередині цієї країни, так і ззовні. І ці декларації та одягання в демократичні шати того, що погрузло в імперському менталітеті, безперечно, є проявом політичної фальші. Те, що сталося з Тузлою, отверезило і нас в нашій країні, бо знаємо, що чимало було таких наївних, іноді довірливих до декларацій і зовсім неорієнтованих на забезпечення українських державних інтересів. Те, що російська держава ще дуже далеко від переходу на демократичний шлях, крім вище сказаного, підтвердили ще й вибори до російської Державної думи, які нещодавно відбулися. Але весь цей негатив одночасно дав і великий позитив для України, усвідомлення себе й свого народу. Згадані події протверезили українців і змусили подумати про те, що національна держава потребує внутрішньої зосередженості на своїх цінностях. Демократія — це річ, яка не падає з неба, її треба завойовувати й обороняти від розмаїтих посягань на неї кожен день.
Також дуже прикро вразило мене вбивство міністра закордонних справ Швеції Анни Лінд. Думаю, як і кожну людину, яка ставиться з повагою до інтересів кожної держави. З іншого боку, мені вдалося ще раз усвідомити, наскільки демократично живуть інші країни в порівнянні з тими, що вийшли з комуністично-більшовицького минулого, — там високі посадовці живуть як звичайнісінькі люди, які ходять, куди їм заманеться, без особливої охорони. А з іншого боку, неприємністю є те, що хтось зацікавлений в тiм, щоб демократичні цінності руйнувалися. Однак, гадаю, успіху вони не матимуть.
Цінністю для мене є ще й те, що демократичнішою стає ще одна з арабських країн — Афганістан. І хоч що б говорили, вона справді потихеньку стає на складний, можливо, й довгий шлях демократизації. І цей шлях незворотний. Той, хто хоч раз по-справжньому зазнав демократичних цінностей, ніколи не погодиться відмовитися від них заради якихось тимчасових інтересів, які потім обов’язково виллються нещастям, в першу чергу, для власного народу.
А от на моральному, внутрішньому плані України мені дуже подобається те, що повертаються до неї її традиції. Треба сказати, що цей шлях прокладається дуже швидко. Ще якихось кілька років тому хто б міг думати, що будуть так щиро й радісно святкувати день Святого Миколая. А сьогодні діти вже знають, що від нього можна чекати під подушкою подарунки. Вже знають, що це традиційне пречудове свято святкували багато-багато поколінь. І це тішить.
Проте мене огортає великий смуток, коли дивлюся, як Київ втрачає своє чарівне традиційне історичне середовище, ландшафти, красу, естетику. Тому маю надію, що в 2004 році нам вдасться припинити подібні неприємні, негуманні тенденції. Я вірю, що кращі, осучаснені традиції візьмуть гору.
