Свобода сповідувати і… зневажати

Прочитавши статтю Фролова, читач мав можливість переконатися в тому, як певні російські православні і навколоправославні кола дивляться на церковне питання в Україні, і якою бачать вони розв’язку болючої проблеми роз’єднання православ’я. Погляд цей, м’яко кажучи, традиційний — зневажати, ображати і домагатися підкорення.

Вже десять років в Україні та в інших державах на пострадянському просторі є свобода релігії, свобода віросповідання. Цьому б тільки радіти! Доводиться, однак, констатувати, що водночас з’явилася і «свобода» принижувати, зневажати й ображати релігійні почуття. Це не є визначальною рисою європейського розуміння і практики демократії, яка грунтується, до речі, на базових цінностях християнства. Аномалії в духовному і економічному житті на постсовєтському просторі свідчать, власне, про довготривалу відсутність свободи і про цілеспрямовану обробку суспільної свідомості з метою вихолостити християнські цінності й замінити їх комуністичною обрядовістю і псевдорелігією. Саме ця система виплекала явища, що їх нині спостерігаємо: брак дійсної релігійності, толерантності та прояви агресивного безкультур’я до всього інакшого.

Можна було в цьому переконатися напередодні візиту до України Папи Римського Івана Павла II. Деякі віруючі «канонічної церкви» обзивали понтифіка «антихристом», «злодієм православних душ». Один із ієрархів УПЦ(МП) на телевізійну камеру публічно висловив бажання, аби Папі Римському не пощастило приземлитися в Києві, аби йому щось сталося ще поза межами повітряного простору України.

А може це, за словами К. Фролов а, «ексклюзивний» досвід реального богопізнання, яким володіє Православна церква»? Звісно, автор має на увазі Російську православну церкву і її філію в Україні УПЦ(МП). Бо відколи Константинопольський патріарх Варфоломій зайнявся проблемою об’єднання трьох православних церков в одну незалежну Українську православну церкву, він став «троянським конем» у православному світі, (читай — у Москві), як оце про нього кілька місяців тому висловився один з єпіскопів УПЦ(МП). Звичайно, дуже заважають, за словами того ж ієрарха, і «бандеро-мазепинці», тобто українські греко-католики, розпорошені по всій «канонічній території» Російської православної церкви в Україні. Їхнє «зухвальство» не має меж. Подумайте! Навіть у Харкові хочуть побудувати собі храм, а це «принизить і образить православних», за словами керуючого Харківсько-Богодухівською єпархією УПЦ(МП) митрополита Никодима.

Загалом, політика світських і церковних властей Росії та їхніх експозитур в Україні полягає в тому, аби тримати Україну в напрузі, заважати їй духовно консолідуватися, не допускати анамнезу (пригадування) своєї втраченої європейськості часів Петра Могили. Московська патріархія керується старою, як «третій Рим», стратегією: спершу зробимо Росію головним центром світового православ’я, а потім вже на всій «канонічній» території займемося спасінням душ, і то… поголовно, і «по-російськи».

На адресу саме таких «ревних християн» писав 1933 р. з еміграції російський публіцист Г. Федотов: «Безконечно тяжело, что наше национальное возрождение хотят начинать вместо плача Иеремии с гордой проповеди Филофея» (про «Третій Рим»). Інший російський монах на ім’я Дамаскін дав дуже «сконцентровану оцінку» київському православ’ю. Виявляється, в очах «істинно» православної Москви православна Україна 17 го століття була такимже «бузувіром», якими є для неї нині українські уніати і так звані «неканонічні» православні церкви. Дамаскін писав: «Кіевляне все древнее благочестіе изменили, перешли от смиреннаго на гордое; и в одеждах, и в поступках, и в нравах все у них латиноподобно. По чем можна познать кіевлянина? Он читает польскія и литовскія книги, Кіев паче меры хвалит, ученія греческаго не любит, а латинское принимает. Сам собою, как сатана, стоять хочет».

На відвертість московського монаха Дамаскіна звернув увагу М. Драгоманов у праці «Україна і центри»: «Ось у чому все лихо: «САМ СОБОЮ, КАК САТАНА, СТОЯТЬ ХОЧЕТ»! а все інше — діло побічне; тілько, звісно, такого «безпорядку» (сепаратизму, анархізму, чи як там!) не може потерпіти «государственный елемент», ні правий, ні лівий».

Московський патріарх Алексій II виступає «за целостность и неделимость исторической России» (Российская газета, 6.1.2001). Пам’ятаючи, що «канонічна» територія РПЦ сягає на Заході українсько-словацького кордону (і може ще далі), то зрозуміло, про яку «історичну» Росію мріє патріарх Алексій. Йому притакує лідер КПРФ Г. Зюганов, називаючи українців «малоросами» і виступаючи за возз’єднання Росії з Україною і Білорусією, бо «імперія — то історично і геополітично обумовлена форма розвитку Російської держави». «Геополітична стратегія Росії повинна опиратися на національні інтереси, а не на ідеологічні химери». Чіткіше й не скажеш! Як бачимо, позиції патріарха РПЦ і лідера КПРФ повністю тотожні. Це той випадок, коли чужий націоналізм, насамперед український — гідний суворого осуду. В той же час «мій», тобто російський націоналізм (імперіалізм) — це істина і благодать.

Ті самі ідеї надихають і прес- секретаря Союзу православних громад Кирила Фролов а. Зокрема його готовність висміяти, принизити і ображати «не справжні», з погляду Москви, Православні церкви в Україні. Читачам газети «День» К. Фролов став відомим завдяки інтерв’ю («День»,13.03.2000), яке він записав з єпископом Тульчинським і Брацлавським УПЦ (МП) Іполитом, що набуло широкого розповсюдження завдяки інтернету. Нагадаємо, що у січні 1999 р. К. Фролов організував і сам узяв активну участь у пікеті будинку Ради Федерації в Москві, де депутати Верхньої палати парламенту РФ розглядали питання про затвердження російсько-українського договору. Союз православних громад пікетував під гаслами «Не отдадим Крым и Севастополь», «Нет — ратификации договора между Россией и Украиной». Сам К. Фролов пояснив тоді журналістам, що ратифікація договору «означает полную потерю Севастополя, угрозу Черноморскому флоту, ассимиляцию миллионов великоросов на южной Руси» (Независимая газета, 27.01.99).

На сторінках московського тижневика «Век» К. Фролов , уже не як прес-секретар Союзу православних громад, а як «ведущий научный сотрудник Інститута стран СНГ» (до речі, цей інститут очолює завзятий «українофіл» К. Затулін, оголошений в Україні персоною нон грата) розмірковує, чому то Іван Павло II почав навідуватися до країн СНД. Ось чому: в Україні Папа «сделал ряд однозначных заявлений, направленых на дальнейший отрыв Украины от России». Між тим даремно шукати у текстах виступів Папи Римського таких заяв. Якщо не рахувати те, що він на українській землі цитував Тараса Шевченка. То, може, слова «У своїй хаті своя правда і сила, і воля» і є тією «однозначною заявою»? На думку п. Фролова, Понтифік планував відвідати Казахстан і Вірменію тільки заради того, щоб «разрушить интеграционные процессы, связаные с Россией». Хто може серйозно сприймати припущення того, що Папа Римський вибудовує свого роду «санітарний кордон навколо Росії»? Що тут скажеш! Мабуть, треба повторити запитання Сталіна: «Скільки то Ватикан має дивізій?»

А тепер докладніше пригляньмося до статті «Теологічний десант» на берегах Дніпра», в якій К. Фролов намагався представити вагу «міжнародної» конференції «Православ’я й суспільне життя: відтворення традицій соціального служіння Церкви», що відбулася недавно в Києві і на якій виступав митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило (Гундяєв). Автор статті так і не пояснив, чому, за його ж словами, «один з найбільших православних богословів сучасності» митрополит УПЦ(МП) Володимир (Сабодан) не взяв участі в конференції і навіть письмово не привітав її учасників. Зате Фролов згадує про участь в конференції, наприклад, депутата Державної думи РФ комуніста С. Глазьєва або «незмінного лідера» православних братств України Валентина Лук’яника. Зібралися дійсно однодумці. Ось, скажімо, Православне братство. Такого, мабуть, світ ще не знав, щоб ревні християни — православні братчики — хотіли бачити своїм президентом політика, який відкрито заявив, що «релігія — опіум народу». Мається на увазі Петро Симоненко, якого братство підтримувало восени 1999 року під час президентських виборів.

Якщо нагадати, що київську конференцію, яку розхвалює К. Фролов , співорганізували пенсіонери радянських прикордонних військ, то стає зрозумілою «богословська навантаженість» конференції. Вона служила також засобом відвернути увагу від справжньої мети несподіваного візиту «міністра закордонних справ» РПЦ митрополита Кирила до столиці України. «Міністр» прагнув розвідати, чи українські власті готові прийняти в Києві патріарха РПЦ Алексія II з такими почестями, з якими приймали Папу Римського Івана Павла II. Як проходили розмови на цю тему, ми, річ ясна, не знаємо, але можна припускати, що в Адміністрації президента України навіть клерки знають, що цього не дозволяє протокол. Бо хоч Алексій II є главою впливової Церкви, все-таки він, на відміну від Папи римського, не є водночас і главою, хоч і крихітної, держави, якою є Ватикан.

К. Фролов вважає, що після візиту Папи до України, якому силоміць противилася Москва, католицька сторона стала «боржником» РПЦ. То яким чином католики повинні повертати «борг»? А дуже просто: «Відмовитися від унії». А що робити з Православними церквами в Україні, які не бажають підкорятися РПЦ? Щодо православних, то К. Фролов переконаний, що віруючі УАПЦ та їхні предстоятелі є послідовниками «відвертих блюзнірів» на чолі з Василем Липківським, а віруючі УПЦ(КП) є, ще гірше послідовниками Мстислава Скрипника, «особисто причетного до звірячих убивств сотень православних священиків».

1992 року, після саморозвалу СССР, російський учений світової слави Сергій Аверінцев у статті «Мы и наши иерархи — вчера и сегодня» (1992) писав: «Либо смирение без фраз — либо цинизм без удержу; средины для нас, русских, больше нет. Жизнь сохранит в себе нынче лишь тот, кто решится выбрать смирение». Великі пророчі слова!

Найзавзятішим українським патріотам не повинно й снитися, що це стосується лише росіян, ієрархів РПЦ. Прагнучи відродити і закріпити в собі демократичні цінності — цінності християнського універсалізму, суспільство України також потребує грунтовного іспиту совісті й очищення. Потребує пошуку відповідь на запитання: «Що з нами сталося»? Хто і як навчав нас Добру й Істині в середовищі, в якому виростали наші предки й ми до і після 1917 року?

Звісно, дуже важливо пам’ятати мучеників за віру, жертви більшовицького насильства. Водночас варто замислитися і над тим, чому попри тисячі мучеників, були мільйони відступників. Цю масову втрату віри не можна пояснити лише насильством більшовицького режиму. Той же С. Аверінцев, розмірковуючи над цим питанням в інший статті, звертає увагу, що «навіть за тоталітарного режиму насильство всемогутнє лише настільки, наскільки воно може опертися на реальності суспільної психології, ним не формованої, а лише вміло стимульованої і використовуваної».

Питання, на мою думку, справді заслуговує на серйозну увагу, власне, коли мова йде про феномен масового відступництва від віри за часів більшовизму. А якою була суспільна психологія перед захопленням влади в імперії більшовиками і хто її «моделював»? Варто знайти об’єктивну і чесну відповідь і на запитання: як позначилася цивілізаторська місія Російської імперії на духовному і національному розвитку України? Чи отримувала Україна «лише» культуру, чи також значні дози антикультури? Зрештою, не завадило б передрукувати і працю М. Драгоманова «Україна і центри», в якій автор дійшов висновку, що «вся державна історія Росії є ніщо інше, як пустошення країв, грабування і обман, а зовсім не «збирання» для того, аби їх згодом просвітити європейською наукою».

Виникає ще й таке «дражливе» запитання: чому сталіністам було відносно важче боротися з греко-католиками в Галичині після 1945 року? Чому ні один законний єпископ УГКЦ не став їхнім колаборантом, не заявив, як 1927 року митрополит РПЦ Сергій (Старгородський) на адресу атеїстичного режиму Сталіна, що «ваші радості — наші радості»? Чому й після тривалих гонінь греко-католики зберегли вірність УГКЦ в підпіллі?

Чому в захопленій більшовиками Україні, на хвилі антирелігійних ексцесів, нерідко церковні дзвони скидали, храми руйнували юрби вчорашніх віруючих. Тоді як у Галичині після 1945 року цим змушені були займатися, як правило, спеціальні команди геростратів. Іноді виникає враження, що саме ця «інакшість» галичан-уніатів так дражнить і Російську православну церкву, і Компартію України.

Мова в жодному разі не йде про те, які, мовляв, «западенці — герої» і які «зіпсовані малороси». «Суспільство хворіє аморальністю», вважає М. Амосов. В Україні так думає не лише він. Тому, на нашу думку, потрібно на всіх рівнях, церковних і політичних, зайнятися лікуванням цієї недуги, а не роздмухувати штучно історичні релігійні рани, полемізувати, іноді в дуже непристойний спосіб, про те, «чия мама краща» — котра Православна церква в Україні володіє «ексклюзивним» досвідом реального богопізнання» (К. Фролов ), бо це шлях, що веде до «екзальтованого фундаменталізму». Дуже небезпечний шлях, бо на ньому чигає спокуса застосування нових, витончених форм інквізиції.

Хворобу аморальності суспільства лікувати можна. Зокрема, якщо кожен починатиме від себе — політик і ієрарх на верхніх щаблях драбини суспільної значимості, а в низах — «простий смертний» громадянин, байдуже, якого він віросповідання, або невіруючий. Бути вільним, означає — мати гідність. Мати також волю берегти й носити цей «тягар» постійно з собою, пам’ятаючи, що, переступаючи межу своєї свободи, я обмежую свободу ближнього.