Високе ім’я

Коли треба назвати високі імена — символи України, згадуємо насамперед поетів. Тарас Шевченко. Іван Франко. Леся Українка. Це — абсолюти національного творчого духу. Але є в історії України, як і багатьох народів, інші, паралельні ряди співзвучних імен, вершин високогірного станового пасма. Ось ще один із них. Карпо Соленик... Михайло Щепкін... Панас Саксаганський... Марія Заньковецька... Амвросій Бучма... Вони не тільки великі актори. Вони ті, хто, за різних історичних обставин, у різних мистецьких іпостасях, являли світові геній свого народу, утверджували його творчу життєздатність і достоїнство.

Поки живе народ, духовне горотворення триває. Гори кличуть, але вони й зобов’язують.

Саме в цьому високому ключі, мені здається, має йти мова про Богдана Ступку.

Богдан Ступка вже давно й незаперечно перебував у колі найбільших акторів сучасності. І в безпосередньому значенні — широкими зв’язками, спілкуванням, нерідко співпрацею, і в символічному — мірою визнання в світі театру. Але й серед цих обранців долі, улюбленців Мельпомени й Талії, далеко не всі володіють такими, як у нього, діапазоном і невтомністю акторського дихання. Уже тільки перелік ролей, які він зіграв у театрі й кіно, вражає. Припустімо, були серед них і початково другорядні, «прохідні», накинуті продюсерами (у кіно, наприклад) і прийняті, сказати б, із лицедійської цікавості чи й житейських мотивів, — але й вони переставали бути другорядними або «прохідними», як тільки починалася Ступчина гра: і вони ставали більшими чи меншими мистецькими актами. А що вже говорити про великі ролі світового й українського театру, за якими тягнеться довгий шлейф і гіпнотизуючих, і дисциплінуючих, і стимулюючих, і обеззброюючих традицій і для яких Богдан Ступка все одно знаходив (бо на те покликаний!) своє мужнє сценічне вирішення.

Коли намагаєшся уявити невичерпну багатоманітність створених Богданом Ступкою образів (часом «взаємозаперечних» із погляду акторського амплуа: порівняймо хоча б Миколу Задорожного й Афанасія Івановича Шпоньку або Тев’є Тевеля й Зигмунда Фрейда, не кажучи про ролі в кіно), створюється враження його невситимої акторської жадібності. Але, мабуть, це й щось більше. Може, нескінченне самопізнання й самотворення самого актора.

У кожній ролі він долучався до іншого життя, із кожною зіграною роллю сам зростав, збільшував свій потенціал, що не вивітрювався після дійства, а ставав його тривким душевним потенціалом, а отже, розширював його можливості надалі.

Звідси — своєрідна творча експансія. Спонтанне розширення власного життєвого простору. Чинення своєї життєвої долі в нескінченність. Але скільки тут перешкод, скільки трагічної нереалізованості для кожного актора! Ось і Богдан Ступка: мріяв про себе як Пер Гюнта, як Дон Кіхота, як Шейлока... Але цього не сталося. Для нього. І для нас. І хай проститься така зухвала, марна думка: ні Пер Гюнт, ні Дон Кіхот, ні Шейлок не стали «повними», бо їх не зіграв Богдан Ступка. (Певна річ, їх «виповнюватимуть» інші видатні актори: так завжди було й буде в історії театру.)

...Талант Богдана Ступки унікальний ще й тим, що він у нього ніколи не «відпочивав». Тобто жив не тільки на сцені, у театральних ролях, а й в особистій житейській «ролі» його самого. Кому доводилося бачити Богдана Ступку — Богдана Сильвестровича, Бодю — у ролі самого себе, погодяться, що це роль найвищого рівня, і вона не має берегів. Бурхливий потік імпровізацій, дотепність, блискавичність реагування, доброта, гумор, розуміння ситуації та партнерів, щирість — скільки втіхи приносив він у житейські будні!

Ми збідніли без нього. Він не хотів полишати нас. Він знав, що його люблять. Але що так люблять! Якби він міг бачити, як люди з ним прощалися...