Замість Чкалова — Валента, замість Леніна — Бандера

Майже все своє свідоме життя Ірина Левчанівська прожила в старезному будинку обабіч вулиці Глушець з її великим транспортним потоком. Замість батьківського маєтку в селі Линів Локачинського району — одна кімнатка. Ірина Левчанівська була не тільки відомим у Луцьку краєзнавцем, а й талановитою кіноаматоркою та фотолюбителькою. Проживши довге життя (пішла з цього світу на 98-му році), у своїх світлинах зберегла для нас краєвиди Луцька за кілька десятиліть. За її фотоальбомами можна вивчати історію міста. У листопаді цього року пані Ірині виповнилося б 100 років. І на тому старенькому будинку, в якому вона доживала свої літа, пропонують встановити меморіальну дошку. А її мамі, першій жінці-сенаторці від Волині в сенаті Речі Посполитої 1922 — 1927 років, є ідея встановити пам’ятник. Сенаторка Левчанівська відстоювала права українців, колонізованих Польщею.

Проект скульптури наразі вже є в кіностудії «Волинь», до якої пряме відношення мала дочка сенаторки Ірина Левчанівська. Керівник кіностудії, заслужений працівник культури України Борис Евенко, показує муляж майбутнього пам’ятного знака, автором якого є відомий скульптор Володимир Шолудько. Ініціатори такого вшанування пам’яті сенаторки Левчанівської хотіли б бачити пам’ятний знак їй у скверику обабіч вулиці, що названа її ім’ям. Пам’ятник справді гарний і став би прикрасою цього луцького куточка. Але навряд чи в міської влади, на яку покладають свої надії ініціатори, з’являться гроші на такі проекти. Останнім часом у обласному центрі Волині активно обговорюють встановлення нових пам’ятних знаків. Адже ми, як каже Борис Ревенко, насамперед майстри зносити старі обеліски, а не зводити нові, вшановуючи цим і достойних людей, і власну історію. У Луцьку були, виявляється, пам’ятники Богданові Хмельницькому, Чкалову і навіть... Невідомому харцеру (харцер — член польської скаутської організації), який воював проти комунізму. Наявність скульптурних зображень людей, які прославили Луцьк або були дотичні до його історії, на думку Ревенка, не тільки додає місту туристичної привабливості, а й виховує в його мешканців відчуття громадянина цього міста.

Наразі ж у Луцьку тільки тривають багаторічні дискусії, кого й де увіковічню вати, та чи потрібні нам пам’ятники взагалі?! Про те, що ця тема актуальна, свідчить уже традиційна передвиборча «пам’ятникоманія». Ось і нещодавно, перед останніми виборами в обласну раду, дочці талановитого композитора і співака В’ячеслава Хурсенко, котрий раптово помер кілька років тому, але залишив свої неповторні пісні, зателефонував давній друг родини. Вдова Слави — Ольга Хурсенко — каже, що товариш, який не один раз за життя чоловіка бував у них вдома, попередив, що один із кандидатів хотів би профінансувати в майбутньому пам’ятник В’ячеславові. Тому, щоб родину не дивувало оголошення про це... Але виборча кампанія минула, й більше жодного дзвінка не було. Власне, пані Ольга скоріше хотіла б бачити навіть не пам’ятник, а бодай меморіальну дошку, щоб люди знали й пам’ятали, ким був для міста і нашої культури В’ячеслав Хурсенко. Звісно, хотілося б і більшого насамперед поширення його творчої спадщини. Пам’ятаю, який фурор минулого літа під час фестивалю «На хвилях Світязя» справив виступ студента з Одеси, котрий виконував хіт Хурсенка «Соколята». Але він цю пісню випадково «нарив» у Інтернеті. Ольга Хурсенко каже, що зусиллями родини та з поміччю доброго її друга (але вже, на жаль, покійного) Олексія Левченка видано альбоми з піснями В’ячеслава. Та їх потрібно поширювати, продавати. А вдова наразі не має таких можливостей. Після смерті ж Левченка (котрий, до речі, хотів вшанувати пам’ять Хурсенка присвоєнням його імені вулиці та виданням збірки поезій) ніхто цією справою не цікавиться, й підтримки нема.

Святослав Кравчук, перший заступник луцького міського голови, каже, що, на його думку, в місті пам’ятниками та пам’ятними знаками варто вшановувати людей, які мали до його історії безпосереднє відношення. Людей, які просто варті цього. Тому й ведуться переговори з бізнесом щодо саме такого вшанування. Адже витрачати бюджетні кошти ще й на пам’ятники для Луцька сьогодні — нереально. Мав би, на думку Святослава Кравчука, постати й пам’ятник Хурсенку. Для нього вже придивилися місце: на колишній алеї троянд неподалік обласної філармонії. До одного з благодійних фондів звернулися з проханням подарувати місту два, так би мовити, пам’ятнички, бо за розмірами вони мали б бути як відомий лучанам Швейк біля кафе на вулиці Лесі Українки. Таким чином хочуть вшанувати Костя Шишка та Олександра Валенту, людей, котрі, як і Хурсенко, стали своєрідними символами та брендами Луцька. Кость Шишко — самобутній літератор і художник, поет-шістдесятник, перу якого належать відомі рядки, що українці «...не підпільна організація, ми — Нація!» І за свою творчість отримав від тодішньої радянської каральної машини скалічене життя, прожив скромно, але чесно. Полотна ж Олександра Валенти є в колекціонерів багатьох країн світу, він був художником від Бога, при цьому — художником Луцька.