Зелена вулиця «п’яному» купе

...Найбільше мені хотілося побачити її обличчя. Які ж очі в молодої жінки, котра всю ніч сипала нецензурними словами так, що чоловікам у нашому й сусідніх купе плацкартного вагона від них аж зуби брала оскома...

— Хіба не можна на півтону нижче?.. — тихенько, наче до себе, озвався один, котрого вже допекло.

— А шо, вам мішає? — на повні груди розпустив голос супутник жінки, і чоловік почав натхненно просити вибачення, що він «не до них»...

Здається, вони зайшли в Рівному, куди поїзд «Ковель-Київ» прибуває о десятій годині вечора й луцькі пасажири частенько вже сплять. Цього разу спати нам явно не судилося. Гамірна компанія з кількох молодих чоловіків і жінки нікого навкруг себе не помічала. Познайомилися, судячи з розмови, просто на пероні, й скоро від пляшок на столику стало тісно. Розмовляли (і все голосніше!) «за жизнь».

— Я своїй свекрушенції в перший же вечір, на весіллі, морду набила... Уявляєш, провела свою родину на автобус — а весілля справляли в Острозі, звідки мій «коханий»... Виходжу з-за рогу будинку, а вона зібрала сусідів й бреше на всю вулицю: що весілля за її гроші справили, що вона свиню купила, що сто літрів самогонки нагнала, а ми принесли десять літрів і пару рублів... Та все ж було навпаки! Ну як не бити?!

— А синок її де був?

— Напився як остання свиня, бо пити не вміє (судячи з тону, уміння пити — важлива складова для сімейного щастя). Я на те все подивилася, за старшу дружку — та в бар. Уявляєш картину: заходить вночі в бар молода — у білій сукні, у фаті, й замовляє... кілька пляшок пива й пачку цигарок. Ось така в мене була перша шлюбна ніч, а Острог мав на кілька місяців про що говорити! — сміється вона щасливо, пересипаючи кожне слово розповіді відбірним матом...

Через місяць знову їдемо з донькою в Київ. Ніч видасться ще та, бо якраз навпроти нашого купе на нижній полиці лежить і стогне стара жінка. У неї болить «всередині». «Зачем, мамаша, за мной поехала?» — допитує її чоловік «під сорок», колишній, виявляється, прапорщик української армії, з якої його давно погнали за п’янку. Він — кінчений алкаш, а мати захворіла, бо теж... п’янувата.

— Сина рятувала, собою пожертвувала, допила за нього в Ковелі на вокзалі горілку. Я знала, що мені буде погано, але він би там і впав... — розповідає вона провідниці, яка носить їй то чай, то таблетки...

У поїзді прапорщик Сашко рветься шукати горілку. Хлопці-добровольці, які ходять за ним назирці, чатували, чатували — та не встерегли. За Рівним «прапора» зі скляними очима тягнуть з тамбура, він нагадує ляльку з ганчір’я... Кладуть на полицю. Сашко лежить тихо, потомлені пасажири як у прірву падають у сон.

Третьої поїздки, через місяць, чекаю зі страхом. Кожен же їде в столицю у справах, за день находишся, ледь живий. Але в нашому купе знову гуляють... Батько по-хазяйськи викладає джентльменський набір типу «Здоров, батьку, здоров, сину!»: горілка, яйця, ковбаса. Син рветься включити на повну котушку вагонне радіо, бо він «відпочиває». Просять провідницю принести пива й іще горілки... Вона люб’язно обслуговує їх до ранку, не зважаючи, що по вагону котиться вже не одна порожня пляшка, хрумтять під черевиками пакетики з цукром. З ними по «сто грамів» випили й двоє чоловіків із верхніх полиць. Один чогось всю ніч як у трансі стукає ногою в стіну.

Недавно знов довелося побувати в столиці. Поїздка інтригувала: якою видасться чергова «варфоломіївська» ніч?.. А було тихо, хоч вагон переповнений. Правда, чогось неспокійним вдалося дитя, хлопчик трьох рочків. То співає, то книжечку серед ночі гортає, то кудись би ішов... Але ми загартовані, спимо. Вранці жіночка з нижньої полиці, якій не спалося, розказує:

— Батько пиво хлеще, а малий руки тягне. Мати все йому по ковточку, по ковточку... Навіщо дитині даєте? А, каже, швидше засне! Пило пиво з горла, доки татусь не запротестував: ще більше мене вип’є!

Отож, на запитання рідних, як пройшла ніч у вагоні, щасливо відказуємо:

— Спокійно, якщо не рахувати вибриків трирічної дитини, яка півночі пила пиво.