«Зелений» енергоресурс
Після вимушеного і тривалого «простою» дає перші кіловат-години електроенергії до загальної мережі невтомна Ушиця. Он вона, річка. Тихо несе свої води поміж високими берегами. Темний ліс з обох боків. Хати. Городи. 31 гектар водосховища. Гребля. Ще здаля чути, як гуркоче турбіна. Оновлена машинна зала — індустріальний фрагмент, вдало «вписаний» у архаїчний сільський пейзаж.
Коли збудували ГЕС, у хатах Великої Кужелевої вперше засяяла «лампочка Ілліча». То було, як кажуть у народі, ще за царя Тимка. «1972-го електростанцію закрили. Бо мала... Була на балансі збанкрутілого колгоспу. У 2002-му вона впала у «боргову яму» (податкову заставу. — Авт. ). Тоді її й викупили люди з Вінниці. 2005 го почалася реконструкція. Нарешті у вересні 2007-го відбувся пуск», — з ентузіазмом розповідає про хроніку ГЕС сільський голова Великої Кужелевої Наталя Савіцька.
«Оцей виробничий об’єкт дав селу чотири робочих місця», — радіє Наталія Савицька. Відтак гукає: «Василь, розкажи про свій вагомий особистий внесок у розвиток енергетики країни». Черговий електрик Василь Колесник іде високими сходами на греблю, мовить: «Вранці прийшов, запустив велику турбіну... У час пік даємо більшу потужність. Стежимо за водою, за приладами...».
ГЕС після реконструкції символізує прорив окремо взятого села до науково-технічного прогресу. «Станція — єдиний виробничий об’єкт на все село. 739 душ населення. Працюють у Хмельницькому, Дунаївцях, Кам’янці- Подільському, Вінниці, Києві — хто де. І за кордонами Батьківщини багато наших заробляють собі й дітям на життя», — говорить сільський голова про те, як Велика Кужелева вивчає географію світу і зміцнює дружбу з містами, країнами.
Решта виробничих об’єктів цього віддаленого села — наче після «килимового бомбардування». Там, де стояли корівники, свинарники, залишилося тільки те, що не можна було знести вручну й вивезти возами. Майнове розпаювання відбувалося відповідно до соціального розшарування. У містах, наче гриби після дощу, росли-виростали маєтки і крамниці, так звані об’єкти побутового призначення тодішніх голів колгоспів і контролерів, а виробничі об’єкти «йшли» у заставу в чужі руки.
«Хто ж міг спокійно на цей гармидер дивитися?! Розбирали ферми на будівельні матеріали і складали на своїх обійстях. Тепер сидять, наче дідова баба біля розбитого корита. Може, хтось і зайнявся б скотарством чи свинарством, та де?!.» — згадує стихійний період трансформації колгоспної власності у приватну Наталя Савицька.
Голова Дунаєвецької райдержадміністрації Наталія Рохова показує на картину, що на стіні в її службовому кабінеті: «Бачите, храм постав на місці зруйнованого. Ось і я з отим наміром, щоб відбудувати зруйноване, взялася за справи. Поїхала селами, подивилася, що можна насамперед відбудувати. Тоді й звернула увагу на малу ГЕС у Великій Кужелевій. Тут-таки зателефонувала до власників у Вінницю — акціонерів зовнішньоекономічної асоціації «Новосвіт». А вони? Говорили про всілякі перешкоди з боку місцевої влади, про те, що в них є потужніші, перспективніші станції для реконструкції, а цю, відповіли, залишили «на потім». Пояснила їм ситуацію, пообіцяла всіляку підтримку у відповідних обласних інстанціях. Як кажуть, порозумілися. Вони спрямували понад мільйон гривень інвестицій у цю ГЕС і таки запустили турбіни. Ще дорогу проклали через село до гідроелектростанції, принтера для сільради купили...».
У Великій Кужелевій вважають, що пісня «За байраком — байрак» саме в їхньому селі колись була складена. Рельєф оцієї місцевості відповідає змістові фольклорного твору. «Тому питання про газифікацію Великої Кужелевої не вирішується — вельми дороге задоволення у таких рельєфних умовах. Із пуском ГЕС зажевріла надія на використання альтернативного джерела енергоресурсу, на електрифікацію», — говорить про «теплі» перспективи цієї глибинки голова райдержадміністрації.
«Затрати на цю ГЕС, може, років через десять повернуться», — говорить головний інженер асоціації «Новосвіт» Олександр Лямпрехт.
А далі — про історію питання: «Ці станції проектувалися у далекому 1953 році. «Впали» під наступом великої енергетики. Після того як метал вивезли на брухт, взялися за будівельну частину — зруйнували, розібрали... Тому дивимося, в якому вони стані, що можна зробити, і вже після цього визначаємося... У Великій Кужелевій відновили греблю, водосховище...»
Що стосується водосховища, то, за задумом сільського голови, воно стане місцем для культурного відпочинку місцевих і гостей села. «Віддамо у надійні руки. Громада отримуватиме орендну плату. Звідусіль їхатимуть до нас рибалки, за ними — шанувальники зеленого туризму», — складає плани Наталя Савицька. Тоді, мовляв, хтось із села знайде собі роботу, забезпечуючи для гостей зразковий сервіс.
Отже, відповідно до плану сільського голови, піде вгору крива народжуваності у Великій Кужелевій. Бо «у 2006 році знайшлося десятеро дітей, а у цьому — тільки двоє...».
А що ж річка Ушиця? Були, та, як кажуть у народі, загули ті часи, коли чи не у кожному селі, що поставило свої хати на її берегах, невтомно крутила турбіни — давала кіловати, молола зерно на водяних млинах. На жаль, не та тепер Ушиця-річка. Був водяний млин у сусідніх Дем’янківцях, та у вищезгадуваний трансформаційний період, як розповідають обурені селяни, взяли каміння з цього виробничого об’єкта і використали для будівництва приватного маєтку в райцентрі. І був водяний млин у Притулівці цього ж таки, Дунаєвецького району.
Та ж Ушиця справлялася з «п’ятирічками», давала енергоресурс Миньківцям, що межують із Великою Кужелевою. І не тільки вона успішно «виконувала» план ГОЕЛРО. «Трудилися» без напруги Збруч, Хомора, Південний Буг, Горинь, Студениця... Люди брали на службу дармову енергію природи. На користь собі та їй же, природі.
Одначе був такий собі історичний період — гігантоманія. Краще, мовляв, дорога енергія вугілля, газу, мирного атома, ніж води, вітру. І пішло-поїхало: дайош глобальний паровий ефект! Вже, як кажуть, приїхали до озонової дірки, злазьте.
Поки ж рухалися до цієї «точки», руйнувалися греблі, висихали водосховища. Як-от у Сатанівці, що неподалік від курортного Сатанова, де була мала ГЕС. На дні водосховища бур’яни ростуть, далеко довкіл чути тлінні запахи.
Одначе не «нічийні» вони, руїни ГЕС у Сатанівці. Невдовзі після гігантоманії почався інший період — великого «дерибану». Не залишилися поза увагою і ці, здавалося б, забуті об’єкти ударних п’ятирічок. І цей власник такий же далекий від енергетики, як гасова лампа від електролампочки, та нічого, хай буде колись зупинена і рознесена ГЕС «про запас». Їсти ж не просить...
«Мала ГЕС — то, знаєте, як криниця, що раз викопав — а потім бери і бери з неї воду», — пригадую, років зо два тому розповідав мені, авторові цих рядків, у Мартинківцях Городоцького району поважного віку Іван Гуляс. Згадував, як у 50-ті роки минулого століття будували станцію у Мартинківцях, Сатанівці, інших селах: «Забезпечували темпи і якість робіт за відповідними кресленнями».
Тоді ролі інвесторів добровільно-примусово виконували колгоспи. За рознарядкою забезпечували трудові й фінансові ресурси. «Тяжкий період був. Відбудовувалося зруйноване війною народне господарство», — тяжко зітхнув Іван Гуляс.
Одначе спалахували вечорами «лампочки Ілліча» в оселях фронтовиків і солдатських удів, приводилися в дію електродвигуни на колгоспних токах і в майстернях. «Річка замулилася, потрібно поглибити русло», — згадавши минуле, почав про сучасне Іван Гуляс. І додав: «Криницю також треба чистити час від часу».
Не забув сказати і про «екологічні переваги використаної енергії річки». Це саме той ресурс, що відновлюється у природі: «Скільки ж то треба вугілля привезти, спалити, забруднити атмосферу, аби виробити стільки кіловатів, як одна маленька ГЕС...».
Цивілізований світ про це ніколи не забував. Ощадлива Австрія, виявляється, збільшила виробництво електроенергії з відновлювальних джерел до 78 відсотків, Швеція — до 60 ти... І продовжують це робити, будуючи малі ГЕС.
Головний інженер «Новосвіту» Олександр Лямпрехт каже, що «вже дивилися професійно на десять малих гідроелектростанцій» краю. З отих, зруйнованих часом, забуттям і захланністю. Поки що, як з’ясувалося, звертають увагу лише на ті об’єкти, де, сказати б, щонайменше пропало. Сусіднє із Великою Кужелевою село Миньківці до нового плану електрифікації всього Дунаєвецького району не вписалося. Там, аби запустити малу ГЕС, треба виконати дорогі гідротехнічні роботи. І не тільки...
«Успішно працюємо у Закарпатті, у Черкаській області», — продовжив головний інженер.
Отож про будівництво нових ГЕС поки що не йдеться. Життя — не картина, на якій волею і хистом художника постає відбудований храм на місці зруйнованого. Це про ту картину мова, що на стіні у кабінеті голови Дунаєвецької райдержадміністрації Наталії Рохової. Та й мала ГЕС — не храм. Мала ГЕС — то виробничий об’єкт, де люди мають робочі місця і дають екологічно чистий енергоресурс, рятують убоге село.
Наталія Рохова вгадує у цьому художньому творі більш глибинний зміст. Говорила ж про те, що, як і пообіцяла, допомогла інвесторові здолати перешкоди у Хмельницькому...
