Життя на межі

Минулу зиму мешканці села Трьохізбенка перезимували без води, опалення і газу під постійними обстрілами. Станом на сьогодні й досі немає перспективи відновлення газопостачання, бо провід контролюється бойовиками на окупованих територіях, і як узимку грітимуться люди — незрозуміло, бо вугілля на підконтрольних Україні територіях також не вистачає. Із 600 будинків приблизно половина постраждала від обстрілів, у тому числі й дитячий садок, внаслідок чого 17 малюків «переселили» у приміщення місцевої аптеки. У будівлю школи влучали бойові снаряди, щоправда, одне крило уже відновлено. Єдина амбулаторія — в радіусі 25 — 30-кілометрової зони, а 75 населених пунктів обслуговує один фельдшер — медичного обладнання та персоналу немає, який виїжджає за викликами... власним скутером. Із довоєнних трьох тисяч населення тут залишилося менше тисячі. Усе це — відомості, які оприлюднив під час прес-конференції волонтер, координатор громадянської ініціативи «Восток-SOS» Костянтин Реуцький. Головне проблемне питання зустрічі: «Як Україна втрачає своїх громадян на сході».

За словами ще одного спікера, голови ГО «Новий Донбас» Лори Артюгіної, це — типова ситуація прифронтових міст. Восени минулого року волонтери «Нового Донбасу» відвідували прикордонні території Донецької області, тож цього разу вирішили приїхати в Луганську область. 15 волонтерів вирушили в моніторингову поїздку на десять днів працювати зі школами в трьох селах: Плотині, Нижньому-Теплому та Кіндрашівці Станично-Луганського району. «Перше, про що нас попросили вчителі: привезіть нам, будь ласка, крейду, — розповідає Лора Артюгіна. — Адже крейди багато в Станично-Луганському районі, та коли люди її добувають і розбивають на шматочки, щоб писати на партах, — мабуть, це ненормально в наш час, 2015 року, в країні, яка визначилася зі своїм європейським вибором». А потім оголошує списки потреб навчальних матеріалів, які склали вчителі цих шкіл та які вони подають у міністерства уже десять (!) років: косинці, транспортири, мапи світу, орфографічні словники, російсько-український словник, таблиці з української мови, мікроскопи, реактиви, шашки, тенісні м’ячі... У школі хотіли зробити куточок про Україну, але в них не було потрібних матеріалів і можливостей. А в кіндрашівській школі немає навіть столових приборів та віників...

Не варто думати, що вчителі тільки й чекають усього від держави, хоч і мають на це моральне право. Для того щоб 1 вересня діти пішли у школу, вчителі Плотини пішли до місцевого фермера полоти буряки, щоб отримати фарбу для підлоги... Усе це явно не сприяє патріотичним настроям, яких сьогодні особливо вимагають у Міністерстві культури від навчальних закладів. «Люди мають розуміти, що вони — не «ракова пухлина», як подеколи кажуть деякі політики, вони такі ж громадяни України, як і ми, — наголошує голова ГО «Новий Донбас». — І навіть більше, це — справжні патріоти України, вони не залишили своїх осель, вони пережили рік війни, коли їх бомбили майже щодня. Вони залишилися на своїй землі, у своєму домі, і як можуть намагаються зберегти його сьогодні».

А це — важко. Особливо під навалою ворожої пропаганди... і без альтернативи. Лора Артюгіна розповідає: скрізь, де побували волонтери «Нового Донбасу», немає українських каналів, зате вільно транслюються російські канали і медіа «ЛНР», які досі агітують людей вступати до їхніх лав. На запитання від волонтерів «чому так?» голова Станично-Луганської районної ради Юрій Золкін відповів, що уже рік пише листи у Мінінформ, писав ще до колишнього голови облдержадміністрації Геннадія Москаля і просив про допомогу — безрезультатно. Як він каже, у Станично-Луганському районі є робочий ретранслятор, який можна запустити, але цього і досі ніхто не зробив.

Ще одна проблема інформаційної війни — відсутність мобільного зв’язку та Інтернету. У Плотині мережу не підключено взагалі. Волонтери поцікавилися в інтернет-провайдерів, скільки коштувало би підключити Інтернет для всього села. Це обійшлося б у 2600 гривень. «Уряд України не робить нічого, щоб залишити цих людей у своїй орбіті. Ми спостерігали за цим ще з літа минулого року, коли всі ці населені пункти звільнили (українська армія. — Авт.). Не проводилася усна роз’яснювальна робота, не було друкованих ЗМІ — газет, брошур, які забезпечували б інформацією місцеве населення і давали б альтернативу російському впливу. Досі не відновлено трансляцію українських каналів на цих територіях. Я вважаю, що це — саботаж українських чиновників-зрадників, які готували цей заколот півтора року тому і чомусь до цих пір залишаються на своїх посадах місцевих політиків... Восени минулого року ми вже зіткнулися з цією проблемою в Дебальцевому. Там теж не було інформаційно-роз’яснювальної роботи з місцевим населенням. Люди, які ще у серпні в момент звільнення міста мали надію з приводу поновлення українського контролю над цими територіями, тиждень за тижнем слухаючи російське радіо і телебачення, а також дослухаючись до чуток, які, я впевнений, поширювалися спеціально, налаштовувалися проти України. Ми пам’ятаємо, до чого це призвело. Спочатку були мітинги проти української армії, а потім — повторне захоплення територій».

Крім усіх надважливих названих проблем, волонтери говорять про те, що людям на цих територіях потрібна моральна підтримка, розуміння того, що вони присутні на українських політичних мапах, що їхня країна й суспільство, до яких вони належать, пам’ятають про них і можуть їм допомогти. Наприкінці прес-конференції Лора Артюгіна озвучила прохання голови Станично-Луганської районної ради: «Скажіть, будь ласка, щоб усі почули — якщо в когось збереглися «Колокола» — нехай нам передають, — сказав Юрій Золкін. — Це такі радіоточки, практично колонки, які залишилися після Другої світової. Я поставив одну з них на центральній площі й увімкнув українське радіо. Весь день у Станиці-Луганській лунає українське радіо, але цього замало, було б краще, якби вони були по всій Станиці...» Цього року голова районної ради прифронтової території попросив «Колокола» тих самих воєнних часів, щоб територія залишилася українською. Це і є промовистою відповіддю на запитання, «як втрачає своїх громадян на сході».