«Зупинити руйнацію Донбасу може тільки відповідальна влада»

«День» уже неодноразово публікував думки «живих» сил Донбасу та Криму, які вимушені були залишити свої домівки (див. інтерв’ю з професором міжнародником Ігорем Тодоровим у № 202 від 29 жовтня, соціологом Тетяною Єресковою у № 214 від 14 листопада, активістом Андрієм Щекуном у № 53 від 25 березня тощо). Ми продовжуємо давати історії наших співвітчизників та разом із ними шукати відповіді на запитання: чи можна було запобігти катастрофі на Кримському півострові та сході країни? Як змінити ситуацію на краще?

Процес інтелектуальної еміграції з Донбасу на материкову Україну відбувається  повним ходом. Днями в Ужгороді я познайомився з доктором медичних наук, донедавна провідним науковим співробітником Донецького науково-дослідного інституту травматології й ортопедії, професором Донецького національного медичного університету Анатолієм Івановичем КАНЗЮБОЮ, який також кілька місяців тому перебрався на Закарпаття.

Пан Анатолій — відомий в Україні хірург. Упродовж кількох десятиліть як практикуючий лікар прооперував тисячі хворих. Роботи на Донбасі йому завжди вистачало, адже цей регіон насичений промисловими підприємствами і виробничих травм різного ступеня тяжкості там не бракує.

Щоби з милості доморощених «сепарів» самому не стати пацієнтом хірургів і травматологів, цього літа він прийняв рішення перебратися з родиною на Закарпаття.

Упродовж багатьох років родина пана Канзюби мешкала у містечку Красногорівка, що за 20 кілометрів на захід від Донецька. У червні, після того, як Нацгвардія визволила селище від «денеерівщини», між цими населеними пунктами пролягла межа — між територіями, контрольованими Україною, та сепаратистами. Курсувати по кілька разів на день, перетинаючи блокпости, обридло та й небезпечно. Рішення покинути рідні місця давалося непросто. Влітку родина пішла у відпустку зі сподіванням, що обіцянки нової української влади у найкоротші терміни покласти цим неподобствам край, справдяться. Опісля взяли кілька неоплачуваних відпусток, але війна все не закінчується.

Обстріли Красногорівки, незважаючи на так зване перемир’я, й нині ведуться регулярно. Містечко відчутно постраждало, багато руйнувань та пошкодженого житла. Люди майже перестали спілкуватися, боячись переслідувань. Розмови переважно про те, з якої зброї ведеться обстріл, минеться  цього разу чи ні.

— Хто бере в руки зброю і йде воювати проти власної держави? — запитую у пана Анатолія.

— «Куратори» процесу в Красногорівку приїздили з Донецька, але було чимало і своїх. За моїми спостереженнями, основну масу цих озброєних людей становлять ті, кого взимку цього року возили до Києва як «тітушок». Мої сусіди — батько й син, з ідейних міркувань подалися у Слов’янськ воювати за «ДНР», — каже пан Канзюба. — Родина знайомого лікаря розділилася: дружина — за Україну, чоловік — за Росію. Там багато живе людей, у яких Україна не викликає жодних сентиментів. От Донбас — так, це своє, наше. Така ідеологія підтримувалася впродовж багатьох років, і ніхто не проводив ідеологічну роботу, що, попри ментальну різницю, ми — громадяни однієї країни.

Інша причина, яка істотно деформує світогляд, — просторова замкнутість величезної кількості населення. Абсолютна більшість народу далі Донецька не була. Люди не мають можливості порівнювати якість життя у себе, в інших регіонах України та в сусідніх європейських країнах. Єдине, про що постійно йдеться, так це про хороше життя за СРСР, коли всі важко працювали, але заробляли на прожиття, і як погано стало за України. Про причини цих суспільних змін мало хто замислюється. Нинішнім прихильникам «ДНР» байдуже, що за радянського ладу були масові політичні репресії,  депортації до Сибіру, Голодомор, утиски української мови, руйнування віри і храмів, що сусідні з Україною європейські країни, зокрема й країни соціалістичного табору, давно покінчили з добою тоталітаризму. Одних усі суспільні потрясіння і деформації тієї доби зовсім не торкнулися, радше навпаки — їхні предки чинили ці злочини проти людяності, інші про них просто не хочуть знати.

— Як відбувався «референдум»? — запитую Анатолія Івановича.

— Біля школи, де містилася дільниця, стояли озброєні юнаки у балаклавах. Виключно одиниці наших містян підходили, голосували. Якими були результати цього фарсу — не цікавився. А от провести президентські вибори не дали — дільницю розгромили, бюлетені спалили.

Доля провідної наукової установи, де упродовж 22 літ працював А. Канзюба, нині є плачевною. Директора НДІ Володимира Климовицького, який одночасно є і головним лікарем обласної лікарні, звільнили, оскільки він не перейшов на бік «ДНР». Після цього він виїхав з Донецька. Покинули місто й усі завідувачі відділень інституту та провідні фахівці.

— Дуже багато медсестер, санітарок, які доїздили на роботу з ближніх міст і сіл, тепер сидять вдома. У мене були побоювання, що мені не видадуть трудову книжку, — ділиться Анатолій Іванович. — Але обійшлося — заяву підписали, зробили запис у «трудовій», і я подався на Закарпаття. У моїй квартирі тепер мешкають наші знайомі, оскільки їхній будинок у приватному секторі був пошкоджений при артобстрілі.

— Що може зупинити цілковиту руйнацію Донбасу? — перепитує пан Анатолій. — Тільки сильна і відповідальна влада! Якщо люди відчують, що про них хтось елементарно дбає, забезпечує порядок і життєдіяльність, захищає від вседозволеності неадекватних пацанів та їхніх «хрещених батьків» — ситуація кардинально зміниться. Треба розуміти, що Донбас рахується, передовсім, із силою. Із цього треба й виходити, формуючи політику. Якщо призначення головами ОДА у Донецьку і Луганську генералів Кіхтенка і Москаля є результатом цього розуміння, то є сподівання, що подальші події будуть розвиватися у правильному руслі, — каже А. Канзюба.

Покинувши збурений і опалений війною Донбас, родина пана Анатолія облаштовується на новому місці. Сталося так, що кілька років тому вони придбали на Закарпатті будиночок в одному із сіл краю, оскільки мали намір після виходу на пенсію переїхати сюди. Жити у Красногорівці, де впродовж усього літа навіть за мирних часів немає води, де до неможливого забруднене повітря, не хотіли. Війна прискорила цей процес.

Приїхавши на Закарпаття, Канзюби були вражені прагненням місцевих допомогти їм облаштуватися на новому місці. Ректор УжНУ В. Смоланка особисто допоміг із працевлаштуванням — з жовтня А. Канзюба працює на кафедрі загальної хірургії УжНУ, читає лекції студентам, більшість з яких, до речі, переїхали навчатися до Ужгорода з Луганська.

— Такої бази і досвіду у сфері травматології, які були у Донецьку, не мав навіть Київ. Я особисто проводив протягом року понад 200 операцій різної складності з протезування суглобів, остеосинтезу при переломі кісток, тому я радий, що мої знання та практичний досвід тепер прислужаться на Закарпатті, — каже пан Анатолій.