Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Еліта та війна-2: Маршал Петен і генерал де Голль

Французькі лідери в роки Другої світової війни та проекція на сьогодення
13 грудня, 19:31

...Для них обох настав час вибору. Вирішального вибору, який визначить усе їхнє подальше життя. Або боротися з агресором, який плюндрував честь рідної Франції — хай навіть і в безнадійній ситуації, — або домовлятися з ворогом, благо знайти «переконливі аргументи» на користь капітулянтства було не так вже й важко. Обидва були професійними військовими — 84-річний маршал Анрі Філіпп Беноні Омер Петен, селянський син, національний герой Франції, переможець кайзерівської  армії у Першій світовій війні в страшній битві під Верденом, «перший полководець Вітчизни», у найближчому майбутньому її «рятівник» — шляхом укладання ганебного миру з Гітлером. І 50-річний аристократ Шарль де Голль, який щойно здобув генеральське звання; він єдиний в усій французькій армії завдав своїм танковим з’єднанням відчутного удару по військах Гудеріана, які йшли в ті трагічні літні дні 1940-го просто на Париж. Німецький полководець згадає про це в своїх мемуарах через 15 років: у лавах  французів гідну відсіч нам дав тільки де Голль!

Проте в цілому катастрофа здавалась неминучою. Розхвалену — Петеном в тому числі — «лінію Мажино» нацисти не так прорвали, як просто обійшли з північного заходу. Падіння Парижа було питанням найближчих днів. І ось в цей момент, 9 червня 1940 року, маршал і генерал раптом зустрілися в коридорах Міністерства оборони Франції. Де Голль через багато років так згадував  про це у книзі спогадів «Призов»: «Маршала супроводжував цілий почет  прихильників та ад’ютантів. Він темпераментно, попри свої 84 роки, говорив про абсолютне безглуздя вже явно  програної війни з німцями. Я, зрозуміло, йшов сам. Між нами відбувся такий показовий діалог: «Ви вже генерал, — звернувся Петен до мене, — не можу вас з цим привітати. До чого під час поразки військові звання та чини? — «Але ж і Вам, пане маршале, — відповів я, — дали генеральське звання у1914 році, під час тотального  відступу наших військ і наступу німців на Париж! А через декілька днів ми здобули перемогу на Марні...» — «Не бачу тут нічого спільного...» — пробуркотів Петен.

Дуже показова розмова, але вона, схоже, може бути цілком зрозумілою лише   в контексті  минулого цих двох людей — і особливо майбутнього, яке вони обрали. Річ у тім, що Петен і де Голль на той момент знали один одного вже 27 років. Саме Петен, 57-річний полковник «на порозі пенсії» (його рапорт про відставку «загубився» в бюрократичних коридорах Міноборони, а тут почалась Перша світова) командував 33-м піхотним полком, в якому починав службу 23-річний Шарль де Голль, вчорашній військовий студент. І майбутній президент П’ятої Республіки, «найзнаменитіший француз ХХ століття», ніколи не заперечував: полковник Петен (підлеглі прозвали його «Пітоном» за холодний спокій і незворушність у будь-яких складних ситуаціях) був якраз тією людиною, яка дала  йому такі потрібні перші уроки служби й військової справи.

Потім розпочалась Перша світова, Петен став уже генералом, потім — знаменитим переможцем німців під Верденом. Між іншим, саме  йому належав знаменитий вислів «Вони (тобто німці) не пройдуть!», який потім став популярним серед іспанських республіканців. Верденська битва була найжахливішою серед усіх баталій Першої світової в Західній Європі; «земля на відстані 30—50 кілометрів нагадувала місячний ландшафт», згадував пізніше Петен. З обох сторін, Атланти і німців, мінімальні втрати вбитими  становили 230—250 тисяч  людей. Заслуга ж Петена полягала в тому, що він спромігся налагодити зразкове логістичне постачання військ усім необхідним, а також поборов корупцію у власній армії: нечесних інтендантів він наказував прив’язувати до гармат просто під час бою з німцями! Цар Микола ІІ нагородив Петена найвищим орденом Російської імперії «за виняткові військові заслуги», а в листопаді 1918-го колишній полковник став маршалом Франції. Його ім’я знав кожен француз.

А молодий капітан де Голль теж воював під Верденом, був там поранений, потрапив у полон до німців, втік... У 20-ті роки він, будучи вже майором — просувався по службі де Голль зовсім не «блискавично», — як  бойовий ветеран війни 4 роки працював у Раді Безпеки при Генштабі Франції під керівництвом того ж таки Петена. Як він тоді ставився до маршала? Лише один промовистий факт: свого улюбленого сина, Філіппа, майбутній видатний державний діяч Франції назвав на честь Петена.

Тепер звернімо увагу на подальші вчинки наших героїв. У червні 1940-го Де Голль встигнув евакуюватися з Бордо на останньому військовому літаку — і відбув у Англію. Організовувати там  у середовищі французів опір окупантам. Черчилль, який дуже багато зробив для підтримки Руху Опору, згодом скаже: «З Бордо де Голль забрав із собою честь Франції». 17 червня 1940 року, вже знаючи, що Париж захоплений німцями і що Петен, який очолив так званий тимчасовий уряд, заявив: його «єдине палке бажання — завершити  цю жахливу безглузду війну» — в той день де Голль по радіо Лондона звернувся «до всіх вільних французів» із закликом до боротьби й опору. Він, зокрема, сказав» «Франція програла битву — але вона не програла війну! Нічого не втрачено, тому що ця війна — світова. Настане день, коли Франція поверне свободу і велич. Ось чому я звертаюся до всіх французів із закликом згуртуватись навколо мене в ім’я дії, самопожертви і надії. З повним усвідомленням обов’язку я виступаю від імені Франції». Петена де Голль оголосив зрадником, який не має жодного права представляти країну.

В свою чергу, військовий трибунал в окупованому Парижі, під тиском німців і Петена, засудив де Голля до смертної кари. Почалась важка робота з організації Руху Опору. Тим часом маршал, незважаючи на вік, розгорнув бурхливу діяльність. 22 червня 1940 року він, під диктовку Гітлера, підписав Комп’єнське «перемір’я» з німцями, згідно з яким окупована Франція розділялася на дві зони: офіційно окуповану нацистами, включно з Парижем, і формально «незалежну» «Французьку державу» на чолі з Петеном,наділеним необмеженими повноваженнями (Цікаво це виглядає в контексті подій в Україні 2014—2015 років!). Була утворена «Республіка Віші» (на диво багато спільних рис  з ДНР-ЛНР»).

Оточення старого маршала розробило і відповідну ідеологію, яку Петен-маріонетка «розвивав» і «поглиблював». Так, ним було заявлено: «Моя Вітчизна була розбита; мене призвали, щоб встановити мир й підписати перемир’я» (липень 1940 р.), «Війна з Німеччиною була катастрофічною помилкою, яка могла б призвести до внутрішнього розпаду Франції і в результаті — до її виключення з європейської політики» (вересень 1940 р. — вже простежується концепція «європейського світу» на чолі, звісно, з Гітлером; взагалі про європейськість, про Карла Великого як «прабатька» німців і французів Петен дуже любив говорити — цікаво, що на цю ж тему, проте абсолютно в іншому контексті заговорив і де Голль в 1962 році, проголошуючи «вічний мир» Франції та Німеччини як основу мирної Європи). А ось іще одкровення маршала (жовтень 1940 р.): «Німеччина, як держава-переможниця, має право обирати між традиційним миром, заснованим на примусі переможеного, і новим миром, заснованим на співпраці» (співпраця  французькою  «коллаборасьон», звідси «колабораціоніст»).

Ясно, що «незалежність» Петена, якому маріонетковий «парламент» дав  надзвичайні повноваження, була фікцією. Прохання маршала до окупаційної адміністрації не обмежувати пересування громадян в підконтрольній німцям зоні було відхилене. Нацисти встановили цілковитий контроль над зовнішньою торгівлею Франції. Запровадили нещадні окупаційні платежі — 20 мільйонів рейхсмарок на день. Усі законодавчі акти Петена підлягали затвердженню в Берліні. Поліція нацистів почувала себе у «Французькій державі» наче вдома, арештовувала, катувала й розстрілювала борців Опору. Йшло «полювання «на євреїв.  Була проголошена в «ім’я нової Європи» мобілізація французів проти Британії та на Східний фронт. І що вражає: жоден відомий політик з тих, хто залишився під окупацією, аж до кінця 1943 року — початку 1944 року не заявив про опозицію Петену. Такий собі «консенсус колаборантів»! У Франції і сьогодні не надто люблять про це згадувати.

І ось закономірна розплата. 89-річний маршал, заарештований поліцією вже вільної Франції навесні 1945-го на кордоні на Рейні при спробі повернутися в країну (німці заздалегідь вивезли його в замок Розенхайм у Вюртембергу), був невдовзі  відданий під суд Вищої воєнної колегії Франції. Вирок був суворий — розстріл за державну зраду. Але особисто де Голль, тоді глава уряду, «враховуючи поважний вік обвинуваченого й колишні його заслуги», замінив смертну кару на довічне ув’язнення. Маршала, який, за словами прокурора,  усе чекав, «коли французи зрозуміють його», відправили в ізольовану тюрму на острові Йє на узбережжі Атлантики. Там він і помер 1951 року. Йому було вже 95.

Де Голль, який блискуче володів пером, залишив у своїх мемуарах точну і об’єктивну характеристику свого першого командира: «Яка ж сила вела його назустріч такій  фатальній долі? Усе життя цієї непересічної людини було суцільним  самозреченням. Занадто гордий для того, аби вдаватися до інтриг, занадто  масштабний, аби змиритися із другорядною роллю, занадто амбіційний, аби вислужуватись, в душі він був  одержимий жадобою влади, яку  в ньому розпалювали відчуття власної переваги, перешкоди на його шляху й  зверхнє презирство до інших. Був час, коли військова слава щедро нагороджувала його своїми підступними дарами. Але це  не дало йому задоволення, оскільки він не був її єдиним пестуном. І ось раптом, вже на схилі років, події надали його честолюбству можливість розгорнутися...  Проте він міг досягти своєї мети лише ціною падіння Франції, увінчавши  її ганьбою свою славу». Цікаво, що теперішній президент Франції Еманюель Макрон говорить про Петена так: «Він був великим солдатом, попри його катастрофічний вибір в роки Другої світової війни. Я нічого не пробачаю, але й не маю наміру приховувати жодної сторінки нашої історії».

Що ж  до Шарля де Голля, то з посеред тисяч сторінок, ним написаних, можливо, на особливо пильну увагу заслуговують такі думки: «У ділових стосунках між державами логіка і  почуття важать дуже мало у порівнянні з реальною силою, тут цінують того, хто  вміє схопити й втримати захоплене, і якщо Франція бажає посісти гідне її місце в світі, вона має розраховувати тільки на себе». Або такий вислів:»Наша країна перед лицем інших країн має прагнути великої мети й ні перед ким не схилятися,адже в протилежному разі вона може опинитись у смертельній небезпеці». Таким був цей ніби «ідеаліст» і «мрійник», який завжди вмів поводитись із суворою гідністю. Навіть із союзниками — Британією та США. Він бився «як лев», аби на церемонії капітуляції Німеччини 8 травня 1945 року був присутнім і представник Франції. І досягнув мети. Фельдмаршал Кейтель, підписуючи Акт про капітуляцію, саркастично запитав: «А що, ми й французам програли?» Задля Величі Франції. Кому з політичного класу важлива Велич України?

Генерал докладав надзусиль, задля Величі Франції. Кому з політичного класу важлива  Велич  України?

***

Який стосунок має цей сюжет з історії до останніх подій в Парижі, до протестів «жовтих жилетів», масових заворушень, висунутих економічних, а тепер і політичних вимог? Один з висновків: вкрай небезпечним є вразливість суспільства до, м’яко кажучи, недружньої пропаганди, багаторічне накопичення протиріч, ускладнене ще й фактором зовнішнього втручання (а все це, і з боку СРСР, і з боку Німеччини, спостерігалось у Франції 1939—1940 р.р.) Бо це підриває демократичну стабільність у суспільстві . Особливо в умовах гедонізму західноєвропейської еліти, французької зокрема. Тим більше, коли в Росії Путіна вже створена своя традиція «розхитування» Європи. Ця традиція зміцнилась у тому числі й завдяки шансу на «консервування» тоталітаризму в СРСР, який було дано тому, що «імперія Зла» не пройшла денацифікацію, на відміну від Німеччини. І зараз і ми, і європейські демократії маємо на іншому полюсі не що-небудь, а глибоко сталінську за своєю суттю машину. Цілком тоталітарну. Ось чому корисно подивитись крізь Париж на події в Києві в році 2018-му. Тим більше, що саме в Україні агресор почав  «відпрацьовувати» спецтехнології, до яких наша еліта виявилася абсолютно не готовою. Тепер суворий іспит складає і французька еліта.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати