Страх диктатора
Часам диктатора для білорусів, здається, немає кінця. Сірість майже кожної диктатури сучасних часів пригнічує громадян, котрі думають, що прийдеться їм вмирати у цій своїй безнадії, а вечорами за сімейними столами закладаються, хто з них доживе до її кінця. Часи диктатури — це як їзда по великому колу: кожні кілька років ці ж самі номери. Лукашенко вже пройшов це все, а громадяни Білорусі бачили це вже кілька разів на урядовому телебаченні. Владі Польщі знов присвоєно роль «поганих», і залишається лише чекати, коли арештують польських шпигунів, видворять дипломатів. Колись об’єктом зачіпок був президент Качиньський, сьогодні — міністр Сікорський і команда Туска, яка легковірно думала, що знайшла ключ до Лукашенка. До речі, вони, як і багато інших європейських команд, дослухалися до порад із Києва, який завжди намагається зм’якшувати політику Заходу щодо Лукашенка. Ах, ця догідливість слов’янської спільноти. Лише Лех Качиньський на дався намовити на ці міражі. Але чи можна мати претензії до уряду в Варшаві, якщо вдалося обманути керівників майже всіх держав Європи? Хтось скаже іронічно: «Такі вони керівники». За них говорить лише те, що вони кожних кілька років змінюються, програють вибори, йдуть на пенсію, спокійно пишуть спогади, незважаючи на те, чи мають, чи не мають, що описувати.
Диктатор має над ними (Туском, Меркель, Саркозі) перевагу: вибори для нього — формальність, часом він організовує навіть референдум, щоб їх не проводити. Керівники починають свою політику постійно з початку, кожний хоче себе проявити. Диктатор не наївний — на це не треба сподіватися. З роками він вміє вже до болю використовувати кожну слабкість кожного демократичного керівника і запевнити його: ти можеш бути тим, хто демократизує мою країну, поможи мені, й заманює плодами, які демократичному керівникові мають принести славу в його власній країні, піднести його до рівня державного мужа наднаціонального значення. А в демократичних політиків матчі за міжнародну позицію загалом тривають стільки, скільки каденції, у цих каденціях треба вміщуватися, натомість каденції диктатора продовжуються стільки, скільки він забажає.
З демократичними урядами диктатора поєднують хіба лише невеликі емоції, тремтіння, пов’язане з очікуванням на результати виборів. Цікаво: він знає, що переможе, але чомусь тремтить? Тому що він ласий на оцінки громадян — це єдиний елемент, що об’єднує його з демократичними владарями. Всі, кого колись вибирали, знають ці емоції в ніч підрахунку голосів: цікаво, але і вони це переживають. Часом диктатору здають нерви: як Лукашенкові кілька тижнів тому. Насправді нерви здають йому, коли він починає собі уявляти, що все-таки не буде вже покупців на його балачки про утримання незалежності Білорусі від Росії, про поступове змінення країни. Нерви здають йому, коли він уявить собі, що в неславі змушений буде втікати світ за очі, що не встигне подбати про майно, про родичів і що хтось із його дітей стане невірним і перейде на бік революції, якби така сталася, і він побачить інтерв’ю зі своїм дітищем у журналі Newsweek... Очима уяви він не бачить картинок з Кадаром, Ярузельським чи навіть Піночетом. Боїться, що зустріне його доля Чаушеску і Хусейна. Відтак диктатори панічно бояться своїх громадян на вулиці... Лише «найшляхетніші» диктатори вміють переживати за оцінки істориків. Іншим, які вже пронизані страхом, все водно, що про них напишуть...
Кожен диктатор схожий на Стефека Бурчимуху з відомого всім польським дітям вірша Марії Конопніцької. Він бачить за вікном очі мишенятка, але реагує з таким страхом, нібито це очі хижака. Все його тривожить. Тобто цей страх диктатора, як кругла земна куля, всюди однаковий і завжди є знаком кінця. Тобто в Білорусі нічого нового під Сонцем, начебто все так само, як кілька років тому: європейські політики, часто густо ті ж самі, які повторювали нісенітниці про зміни в Лукашенка (хоча окрім його декларацій не було для таких тверджень жодних підстав), сьогодні погрожують кулаком Мінську. Це смішить не лише «Луку», а й Путіна і Назарбаєва, і навіть демократично обраного Януковича. Люди на Сході без будь-якого сумніву вбачають у такій поведінці слабкість ЄС. Польський президент знову приймає голову поляків у Білорусі, вже нову — лише ім’я залишилося те ж саме: Анжеліка. Мілінкевич знов дуже бажаний гість у Брюсселі, де його приймають і слухають. Лукашенко знов показує на Польщу як на ворога. Але все-таки у цьому кружлянні по колу диктаторської сталості є одна добра вістка для білорусів, одна зміна, котра вселяє надію: чим більше ознак страху диктатора, тим ближче до кінця. Це правило певне так само, як і гравітація.
