«Тепер ми віримо один в одного»
Віктор ТУРЛЕНКО, сержант, командир відділення роти військової поліції 6-ї омбр:
— До приїзду в Ірак ми знали, що тут не зовсім спокійно та для миротворців існують певні загрози. Проте ставлення пересічних іракців до нас було загалом дружелюбне, що додало нам впевненості після двох-трьох тижнів патрулювання в Аль-Куті... Бій 6 квітня, який нам нав’язали, ми прийняли на тому боці дамби. У свідомість, відверто кажучи, спочатку не вкладалося, що це по нас стріляють, та й ще на ураження. Раніше навіть камінця ніхто в наш бік не кидав. Після тих днів з’явилося відчуття, що колектив став згуртованішим. Змінилися й самі хлопці (у мене в підпорядкуванні їх — шість чоловік). Вони стали серйознішими, якимись дорослими, змужнілими... Знаєте, іноді мені як командиру відділення (а повноважень у сержанта на відміну від офіцера набагато менше) було важкувато ними керувати. Проте зараз ніхто не шукає «відмазки», не намагається перевалити тягар служби на іншого. Ми разом витримали той іспит, захищаючи один одного. Ми з одного, Південного оперативного командування, хоч і з різних міст України. Після 6 квітня прийняли спільне рішення — залишитися ще на один термін, на другий період. Це суто наше бажання. Все ж таки ми перевірили себе в екстремальних умовах, добре знаємо один одного та й вести бій у міських умовах навчились.
Іван КОВТУН, капітан, заступник командира механізованої роти з гуманітарних питань:
— 6 квітня «оголилися» всі якості офіцерів первинної ланки — командирів взводів. Вони керували людьми, вогнем, технікою й головне — самостійно приймали рішення, беручи на себе величезну відповідальність. Солдати й сержанти відчували себе впевнено, коли бачили приклад офіцера, його грамотні дії. Хочу зазначити, що та підготовка, яка була організована в Україні, не пройшла даремно. Стосунки між командиром і підлеглими перейшли на зовсім інший якісний рівень. Удома такого, мабуть, ніколи не сталося б: там немає таких екстремальних ситуацій. У реальному бою офіцер виявився на своєму місці, показав себе як справжній професіонал. Він так само був разом з підлеглими, в бронежилеті, з автоматом, під кулями. Хлопці оцінили головне — командир вивів їх цілими, не допустив втрат. Настрій у хлопців добрий. Про те, щоб їхати додому, не дослуживши до кінця ротації, ніхто й мови не веде. От тільки через родичів, які хвилюються за них, створюється певна напруженість.
Олександр КОЗЛЕНКО, старшина, командир відділення механізованої роти:
— Із 1999 по 2001 роки я ніс строкову службу у спецпідрозділі Національної гвардії України «Біла пантера», потім перевівся до Президентського полку. Служба мені подобалася, і я мріяв поїхати до Югославії. Але батьки заперечували. Коли звільнився з військової служби, залишився в Києві. Знайшов хорошу роботу, одружився. Восени минулого року почув, що збирають миротворчий контингент в Ірак. Із дружиною Наталкою домовитися було простіше, і я пішов до військкомату. Я та всі семеро моїх хлопців знали добре, що тут гаряча точка. Ми очікували складних ситуацій і не побоювались труднощів. Коли 6 квітня розпочався обстріл, мій 124-й БТР стояв бiля малої дамби. Нас спробували атакувати з автомобіля. Коли ми його підпалили, нападники втекли. Потім з-за нього почав стрілянину кулеметний розрахунок. Нас лякали, що набій калібром 7,62 мм пробиває броню бронетранспортера. Але від їхніх ударів відлітала тільки фарба. І все ж загроза відчувалася — окрім набоїв, є й гранати РПГ. У тому бою ніхто не втратив самовладання, не розгубився. Почуття страху, звичайно, трошки було, але тільки на початку. Недарма ж кажуть, що не боїться тільки дурний. Потім був момент, коли я дуже хвилювався за все відділення. На даху будинку спостерігач побачив чоловіка з автоматом. За спиною в нього висів споряджений ручний гранатомет (РПГ). Це чітко було видно по силуету. Ховаючись, він наближався до нас. Ми відкрили вогонь, але він якимось чином встиг випустити гранату. На наше щастя, бойовик промахнувся. І тоді ми вже не схибили — вдарили з кулемета прямо в ціль.
Ці події нас аніскільки не деморалізували, як хтось далеко звідси намагається стверджувати. Навпаки, тепер ми відчуваємо себе впевненішими. Знаєте, з’явилося почуття справжньої гордості за наших хлопців, за українців, за наші Збройні сили. Раніше такого в нас, солдатів строкової служби, не було. Думали, що про таке тільки на плакатах пишуть.
Андрій СЕМЕНОВИЧ, майор, заступник командира механізованого батальйону з гуманітарних питань:
— Відразу після закінчення бою та повернення до своїх підрозділів ми провели опитування людей. Відчувалося, що хлопцям треба було виговоритися, зняти стрес, який вони, безперечно, мужньо пережили та перебороли. Наступного дня першим питанням від військовослужбовців механізованої роти, яка тримала оборону в СРА та вивела з-під обстрілу цивільний персонал, було одне: «Коли ми туди знову повернемося?» Після початку обстрілу ми довго не відповідали, чекали — а може, це провокація? Але невдовзі, коли вже кулі почали бити поряд і вогонь бойовики вели звідусіль, прийняли рішення про відкриття стрільби на ураження. Жодного розгубленого обличчя, панічної поведінки не бачив. Усі в один момент згрупувалися, зосередилися. Тобто відчули, що ми, як то кажуть, «в одній упряжці». Бо набагато легше, коли відчуваєш лікоть товариша, плече один одного. А що стосується морального настрою, скажу відверто: пройшло два тижні, рапортів на повернення в Україну ще ніхто не написав.
Ігор БАЗЮК, старший сержант, командир саперного відділення:
— Той бій лише переконав багатьох із нас, що ми тут недарма. Ми врятували цивільний персонал, дамбу, низку інших важливих об’єктів та споруд від підриву. А скільки вибухівки завдяки нашим зусиллям було знищено в місті Аль-Кут та провінції Васіт до тих подій... Зранку 6 квітня ми перевірили головні об’єкти міста — мости, мерію. Тільки підійшли до першого блокпосту базового табору, як почався шалений обстріл. Коли на наші голови посипалися дрібні бетонні уламки від захисних плит, зрозуміли — це не навчання. На навчальному полігоні мішені в наш бік не стріляють. Ніякої озлобленості, почуття помсти, як кажуть деякі, нібито в нас тепер руки чешуться, у мене й моїх хлопців немає. Ми розуміємо, що організували та вчинили безпорядки люди, яким дуже добре заплатили. Вони не хочуть навіть розуміти, що ми тут мости ремонтуємо, боєприпаси знешкоджуємо. Знищення складів, звідки вони постійно тягають боєприпаси, їх, навпаки, дратує. У бойовиків принцип один — чим гірше, тим краще. Я відслужив рік у Південному Лівані, відслужу визначений термін і тут. Додому ми плануємо поїхати всім відділенням восени цього року.
