Дотримуючись принципу надії

Як говорити з дітьми про Голодомор: смерті, екстремальні події, масові вбивства, як хто вижив? Питання актуальне, оскільки у будь-якому випадку говорити потрібно — вчителям, батькам, працівникам музеїв. Ці теми неможливо обминути, адже вони є нашою історією. Експерти кажуть, що дуже важливо бути готовими методично та психологічно.

— Я захистив кандидатську на тему, як Голодомор вплинув на наступні покоління в Україні. Нами було встановлено, що у сім’ях, де розповідали про події 1932-1933-х років в Україні, де не замовчувалася тем, навіть коли це було під забороною, діти й онуки оцінювали своє благополуччя набагато краще: у них був кращий матеріальний рівень, вони краще себе почували. А в родинах, де події Голодомору замовчувалися, де не було передачі інформації й вони дізналися про події тих років пізніше, від інших людей, життєве благополуччя оцінювалося набагато гірше, — розповів доктор психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту психології ім. Г.С. Костюка Андрій МАСЛЮК. — Це говорить про те, що пам’ять, навіть трагічна, має дуже великий вплив на формування людини. Потрібно говорити про найскладніші речі. Для цього має бути вибудована довіра між батьками і дітьми, між дідусями-бабусями й онуками. І завжди повинен у таких розповідях звучати принцип надії.

На думку експертів, для наймолодших, 3-4-річних дітей, потрібно давати мало інформації, вона має бути «лайтовою». Для старших у розповідях важливо робити акцент на тому, що ми — вижили, перемогли голод, знайшли сили врятуватися, і що завжди є надія. Основне — не формувати в підростаючого покоління психологію жертви.

Андрій Маслюк розповів про життєвий сценарій «Ніколи», описаний психотерапевтом Еріком Берном: що людині, як Гераклу, потрібно зробити багато подвигів, а тоді, можливо, вона колись буде щасливою. За словами експерта, такий сценарій був у попередніх поколінь, коли доводилось багато працювати, аби вижити.  Діти переймають цей сценарій: вкладають багато сил, а щастя не приходить. І так по колу, бо людина не виробляє своїх правил у житті, своїх традицій, і не стає щасливою.  Натомість саме принципу надії дотримуються у роботі з дітьми у Національному музеї Голодомору-геноциду.

— Ми пропонуємо спочатку знайомити дітей з цією темою у сім’ї. Але часто приходять діти із садочків, «пташата» із Пласту, яких цілеспрямовано приводять для першого знайомства з темою саме в музей. Щороку у нас більшає саме  найменших слухачів. Ми намагаємося придумати розповіді, щоб діти не були травмовані, — розповіла завідувачка екскурсійно-освітнього відділу Національного музею Голодомору-геноциду Яна ГОРОДНЯК. — Для наймолодших є освітня гра «Схованка» — досвід показав, що діти дуже включаються у неї.  Її суть: даємо дітям образ дівчинки Катрусі, яка  жила в роки Голодомору. Намагаємося показати, що сталося з її сім’єю, як вона вижила. Даємо дітям завдання, які вони мають виконати, а взамін за виконане завдання даємо зерно, яке вони мають сховати у схованку для Катрусі — щоб завдяки схованці вижила родина. Розповідаємо, що в сім’ї забрали все, але батько заховав коштовності — діти їх шукають, знаходять, і тепер тато зможе їх обміняти на харчі... Даємо ознайомитись із сурогатами, які люди були змушені їсти. Правда, даємо сушку, сухофрукти. Тобто для менших ми формуємо образ Катрусі, яка вижила, і в якої все склалося добре. Наголошу, що жодна дитина в процесі гри не плакала, діти були задоволені і вже трішки орієнтувалася в темі.

Для дітей віком від 10 років у музеї говорять про права людини й ті права, які порушувалися у 1933-му. Для 9-11-класників ще більше інформації — готують багато освітніх занять.