Iнтеграція чи повернення додому?

Рік тому депутати нарешті проголосували за такий важливий і вкрай нагальний наразі закон, який, напевно, виявився б життєво необхідним для переселенців: «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Своєрідну річницю закону правозахисні організації відзначають у тривожній та сумній атмосфері. Бо документ недосконалий і не працює на повну силу: низку підзаконних актів, які містили б конкретні рішення проблем житла, голосування, працевлаштування, права на освіту та медичну допомогу, уряд за весь цей рік так і не розробив. Закон не отримав ні рук, ні ніг, щоб рухатись назустріч людям. «Коли було ухвалено закон про переселенців, ми дуже раділи й очікували, що мине кілька місяців, і Кабмін ухвалить низку нормативних актів, і життя зміниться. Більшість цих актів не було ухвалено. А з готового — це реєстрація, контроль за реєстрацією, перевірки, контроль за пересуванням, вибір банку для ВПО», — підсумовує координатор БФ «Восток-СОС» Олександра Дворецька. Відзначаючи умовну річницю, активісти нагадують державі, що пора вже визначитись, яку політику вона обирає щодо цих півтора мільйона людей — інтеграцію чи повернення додому. І вказують на основні невирішені проблеми.

БЕЗ ПРАВА ВИБОРУ

Актуальна проблема осені — позбавлення переселенців можливості брати участь у жовтневих виборах. Хоч як намагались тиснути на депутатів, щоб проголосували за закон № 2501а про зміни до закону «Про місцеві вибори», нічого не вийшло. Позбавивши їх такої можливості, влада наче навмисно провокує поширення серед суспільства думки, що «вони свій вибір уже зробили, сходивши на референдум». Однак і в Конституції, і в законі про місцеве самоврядування, і в нормах закону про вільне пересування громадян по території України встановлено, що виборчі права не можуть бути обмеженими.

«ЦІНА ДОНБАСУ»

Кілька громадських організацій промоніторили державний бюджет, скільки коштів за останній рік та на якому рівні було надано для підтримки ВПО: на освіту, медицину, житло, соцвиплати й евакуацію. «Ми назвали цей проект — «Ціна Донбасу», у скільки державі обходяться нещодавно звільнені території. За програмою цього моніторингу ми відправили 150 інформаційних запитів у міністерства і райони, підконтрольні Україні, та органи місцевого самоврядування. Забезпечення засобами практично відсутнє. Абсолютно припинена безплатна евакуація із зони АТО — це відповідь від Міністерства інфраструктури», — підсумовує Тетяна Кирилова, голова ГО «Громадська ініціатива Луганщини».

Також експерти переглянули тисячу тендерних закупівель за останній рік, щоб знайти програми фінансування житла. «Жодних слідів про використання коштів на житло серед цих закупівель не було, — додає Сергій Карелін, експерт ГО «Центр політичних студій та аналітики. — Витрати на освіту та медицину брали на себе органи місцевого самоврядування, наприклад, брали на навчання дітей ВПО без черги, а потім була зворотна негативна реакція тих громад. І при цьому виплати на ці освітні заклади не збільшилися, це лягло тягарем на самі заклади. Те саме — з медициною, державні субвенції могли витрачатися на прифронтових територіях за три дні. Все інше лягло на плечі громади і волонтерів».

ЕФЕМЕРНЕ ЖИТЛО

Ухвалений минулого жовтня закон передбачав забезпечення переселенців тимчасовим житлом строком на півроку. Наразі 60% переселенців мешкають в орендованому за власні кошти помешканні, 33% — у друзів та родичів, 5 — 10% проживають у місцях компактного проживання. «Іншою проблемою є відшкодування вартості зруйнованого житла. Відповідно до статті 19 закону «Про боротьбу з тероризмом», відшкодування збитків, завданих громадянам терористичним актом, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету відповідно до закону. Але такий закон досі не ухвалено», — каже Олександра Дворецька.

Міністерські звіти про наявність житла в регіонах, як показує практика, неправдиві. Пільгові кредити на житло чи інші лояльні програми забезпечення власним домом переселенців — поки що не належать до планів влади. Та, власне, немає і обіцяного єдиного органу, який би опікувався питаннями ВПО.

«СІРА» ЗОНА

Взагалі поза увагою держави опинились люди, які мешкають у так званій сірій зоні. Вони змушені викручуватись самотужки, без будь-якої державної підтримки. «Найбільша проблема сірої зони — порушення права на пересування. Є такі села, що заблоковані зусібіч. Наприклад, села Комінтернове та Водяне Волноваського району Донецької області. Мешканці цих сіл не можуть дістатись як нашої сторони, так і протилежної. Ці села розташовані за крайніми українськими блокпостами. Офіційно вважається, що лінія розмежування закінчується там, де закінчуються українські блокпости, а лінія розмежування доволі довга — кількасот кілометрів. Люди майже в повній ізоляції, вони мають домовлятися з військовими, щоб дістатись куди-небудь. Але все це відбувається неофіційно, бо у військових є наказ не пропускати цих людей», — розповідає експерт «Восток-СОС» Леван Азізян, котрий спілкувався з мешканцями «сірих» сіл.

КРИМСЬКІ ОСОБЛИВОСТІ

Переселенці з окупованого півострова, крім цих проблем, мають ще й додаткові. Вікторія Савчук, юристка ГО «Крим-СОС», наводить основні труднощі: кримські переселенці не можуть переоформити чи продовжити пенсійні виплати на материку, бо Пенсійний фонд вимагає для цього паперову пенсійну справу, яку можна отримати лише вивізши її самостійно з Криму або ж через запити до кримських пенсійних фондів через Росію. Відновити паспорт або отримати його з настанням 16-річчя стало дуже складно. У міграційних службах часто відмовляють через те, що в людини — кримська реєстрація. Дітей, які народилися на тимчасово окупованій території, зареєструвати на материковій частині не виходить, бо українські органи виконавчої влади не приймають жодних документів, виданих у Криму.

«З 1 травня 2015 року студенти кримських вишів не мають можливості за спрощеною процедурою перевестися до вишів на материковій частині. Досі ці питання не врегульовані, вони висять у повітрі. Кримські суди, виконавчі служби, управління юстиції не були фізично переміщені на материк, тому всі електронні бази, архівні дані залишилися на півострові, і на відміну від сходу, немає можливості отримати ці дані взагалі», — додає Вікторія Савчук.

ДИСКРИМІНАЦІЙНІ ЗАКОНИ

Зважаючи на це, правники характеризують позицію держави щодо переселенців як дискримінаційну. «Передусім через обмеження свободи пересування через тимчасовий порядок перетину лінії зіткнення, запроваджений із січня цього року. Незважаючи на зміни положень цього порядку, досі невідомо, чому не можна було запровадити інші механізми контролю, не змушувати два-три мільйони людей чекати дозволу на виїзд, а створити перелік осіб, яким заборонено в’їзд до підконтрольної України?» — зауважує Сулейман Мамутов, експерт ВБФ «Право на захист». Також до дискримінаційних зараховують валютні обмеження для кримчан, визнання їх нерезидентами та прокручування цієї історії назад. І останні постанови уряду щодо обов’язкового переходу переселенців до Ощадбанку.

ВИХІД — ДОВГОСТРОКОВА СТРАТЕГІЯ

Ухвалений закон не став панацеєю для вирішення проблем мешканців сходу та Криму. Хоч вихід із ситуації лежить майже на поверхні (і був озвучений експертами неодноразово): довгострокова стратегія, яка допомогла б людям зорієнтуватися, чи їм закріплюватись на новому місці, знаходити тут роботу, друзів, житло, пускати коріння в нову громаду, чи все-таки потерпіти й повернутись додому, — де їм держава гарантує всі втрачені права?

Проігнорувала влада і заклик переселенців сприймати їх не як тягар, а як економічний ресурс, потенціал, який можна використати з користю для держави. Півтора року минуло з часу, коли з’явились перші втікачі від війни та окупації, а проблеми майже ті самі, що й на початку.