Ключове слово
«Дякуючи, ми ніби допомагаємо одне одному жити», — вважає соціальний психолог Вадим Васютинський
Слово «дякую» є одним із найуживаніших. Ми кажемо його, коли зворушені іншими добрими словами чи вчинками, коли нам поступаються в черзі чи коли ми купуємо, наприклад, тістечка. Тож не дивно, що існує Міжнародний день «Дякую». Хоча історія його доволі туманна. Часто зазначають, що свято започаткували ООН і ЮНЕСКО, трапляється версія, що його придумали спритні виробники листівок. Але ідея прижилась у різних країнах, в Україні така традиція існує вже десять років.
Найкраще святкувати цей день, якомога частіше дякуючи — але, звісно, у межах доречності. Ще один хороший варіант — «провокувати» людей казати «дякую» усілякими хорошими вчинками.
«На такого типу дати реагує дуже невелика частина людей. Такі дні виконують функцію певного увиразнення тих чи інших соціальних норм. А соціальні норми — це умовності, які допомагають нам жити, стереотипи поведінки, які несуть прихований зміст. За ними стоять певні традиції, випробувані часом. Але ми не аналізуємо їх глибоко, просто дотримуємося та й усе. І час від часу бажано над ними замислюватися, розуміти істотну умовність нашої поведінки», — говорить Вадим Васютинський, доктор психологічних наук, професор, головний науковий співробітник лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України.
МАЛЮНОК АННИ ГАВРИЛЮК
Така норма висловлення подяки поширена в світі, навіть саме слово «дякую» у багатьох мовах звучить подібно. Але, звертає увагу Вадим Васютинський, у різних середовищах цієї норми дотримуються неоднаково. «Навіть у межах України є відмінності, — продовжує соціальний психолог. — Скажімо, звичка дякувати більше поширена у західних регіонах. Втім, коли дякують дуже часто, у цьому слові меншає глибокого психологічного змісту. Можна сказати, що на заході країни і далі, в Європі, частіше дякують формальніше. Натомість у східних регіонах дякують рідше, але роблять це, так би мовити, щиріше. Нічого поганого немає ані в тому, ані в тому, це просто певні особливості».
Формальне висловлення подяки, наприклад, у крамниці, теж важливе, адже робить спілкування легшим. «Те, чого ми навчились у 1990-х роках, — продавці почали активно дякувати. У радянські часи цього не було. Тоді покупець і продавець були носіями функції. Продавець торгував від імені держави, а покупець передавав гроші, які йшли державі. Ніхто не робив якоїсь послуги. Коли ця сфера приватизувалася, кожен продавець став зацікавлений у тому, щоб купили саме в нього, він розуміє, що покупцеві треба догоджати. До речі, не всі люди з цим впоралися. Знадобилось чимало часу, щоб слово «дякую» перестало бути для багатьох продавців ніби чимось принизливим. Насправді це є виявом ввічливості, в якому немає нічого поганого, — розмірковує Вадим Васютинський. — Доволі багато представників старшого покоління не вважають за потрібне у ситуаціях, коли не відчувають справжньої вдячності, казати це слово. Бо коли ти вдячності не відчуваєш, але дякуєш, то ніби трошки брешеш. Це справа особистого вибору, стилю поведінки тощо».
В останні кілька років часто лунають слова подяки на адресу військових. Це навіть стало сюжетом одного з відеороликів єдності, представлених Міністерством інформаційної політики наприкінці минулого року. У відео діти в автобусі малюють на вікні слово «Дякуємо», звертаючись до дівчини-військової, яка сидить на вокзалі.
«У 2014—2015 роках, особливо коли змінювалась українська армія, люди, зокрема діти, часто дякували військовим за те, що вони нас захищають. Зараз це трохи ослабло. Важко сказати, чи треба дякувати завжди. Але коли є певний ритуал, наприклад, як нещодавно, зустрічі полонених — це дуже потрібно, — переконаний Вадим Васютинський. — Не сумніваюся, що абсолютно всім військовим це приємно. Вони можуть це приховувати, реагувати не зовсім очікувано, але у глибині сприйняття подяки лежить одна з наших базальних потреб — у визнанні. Ми потребуємо позитивної оцінки з боку оточення. Нам усім приємно, коли нас визнають. Взагалі, дякуючи, ми ніби допомагаємо одне одному жити, виявляємо психологічну підтримку».
Коли ми особливо чимсь зворушені, бракне слів. Хочеться сказати щось більше, ніж поширене «дякую». Але не соромтеся цього слова — якщо воно підкріплене сильними емоціями, це відчують. Між іншим, Вадим Васютинський зауважує, що коли людина очікує на подяку і не отримує її — це, певним чином, невелика, а, трапляється, і велика психологічна травма. Тому соціальний психолог резюмує: «Якщо ви вагаєтеся, дякувати чи ні, краще подякувати».
