«Перша ластівка», яка зробила погоду»

Майже від самого початку свого існування газета «День» приділяє історії надзвичайно багато уваги. Світ глобалізується, але неповторне, індивідуальне своєї ціни не втратило. Ми теж неповторні — зі своєю національною вдачею, культурою, мовою, минувшиною. Але це мають усвідомити всі в Україні: від першокласника з Чернівців чи Ялти до найвищих державних службовців. Для того щоб після серії тяжких історичних потрясінь суспільство змогло відновити систему моральних координат, потрібна певна «гомеопатія». Найкращим чином вона може бути здійснена через засвоєння уроків історичної пам’яті.

Я виросла в патріотичній сім’ї на Волині, де добре пам’ятають часи «за Польщі», пережили насильницьку евакуацію під час Першої світової війни в 1915 році.

У багатьох моїх рідних здавна закріпилося бажання жити поза впливом влади, будувати своє життя так, щоб була можливість виживати самостійно. У родині завжди іронічно мовилося про тих, хто за поляків був першим католиком, а за «совєтів» — першим комуністом. І це означало, що існує певна система координат, яку втрачати не можна. «Флюгерство» і моральна «багатовекторність» в нашому народі завжди осуджувалися.

Натомість шанувалася родова пам’ять. Велика історія зберігалася в кристалах сімейних переказів. Запам’яталося з дитинства: у моєї бабусі було простирадло з нетиповим для Західної України шиттям. Чорний виноград. Якось я запитала її про це. Вона сказала, що колись у Великій Україні був страшний голод, і наші брати з-за Бугу приходили у волинські села, щоб виміняти якісь речі на продукти. Їм давали що могли, ховаючись від прикордонників. Бабуся, людина дуже твердого характеру, плакала, розповідаючи. Так я дізналася про те, що нашій нації було завдано удару в саме серце. Пізніше, прочитавши про винищення кобзарів, я зрозуміла, які пласти української культури було втрачено. Свого часу ми подавали в газеті серію матеріалів «Сімейний альбом України». Кожна родина з її неповторною історією — це і є неосмислена сповна Україна Іncоgnita.

Я з великою пошаною ставлюся до людей, які є оберігачами пам’яті. Їх можна відшукати майже в кожному селі чи містечку. Це сільські «філософи», для яких розмірковування над життям є частиною їхнього власного життя, такі, як Григорій Гуртовий з Волині. Колись мені розповіли про Федора Плотніра з Нової Праги, що на Кіровоградщині. За освітою він зовсім не гуманітарій. У роки війни пережив Бухенвальд. Все життя збирав по крихті матеріали з історії Нової Праги. І ось недавно цей уже літній чоловік, отримавши «остарбайтерські» гроші, видав за них свою книжку про Нову Прагу! І він тим щасливий у свої 82 роки...

Такі люди — це і є наша аристократія з «глибинки». Вони аристократи не за генеалогією, а за рівнем своїх духовних запитів. Ми особливо дорожимо такими читачами. Саме вони найпершими відгукуються на матеріали наших рубрик «Історія та «Я»» і «Україна Іncognita». Коли я думаю про читачів цієї книжки, то уявляю передусім їх. Але й учителів, учнів, студентів також. «Україна Іncognita» адресована всім, хто усвідомлює себе українцем. І всім тим, хто просто з інтересом ставиться до України.

В сучасній Україні є кілька поколінь, які свого часу історію України, по суті, не вивчали. Коли кажуть, що державні службовці повинні були б складати залік із історії України, я до цього ставлюся цілком серйозно. Якби вони знали, що таке для українців Софія Київська чи Хортиця, можливо, не дозволили собі наруги над святинями.

Ми маємо визнати, що є кілька основоположних речей, які мусить зробити наше покоління. Передусім — повернути престиж української мови і створити абетку історичних знань. Дитина, починаючи розмовляти, має дізнаватися, хто вона і звідки, хто наші герої й антигерої. Вона має бути, якщо хочете, носієм історичних міфологем. Мені близькі слова нашого філософа Сергія Кримського: в Україні достатньо ідей, але бракує якостей. Історія здатна виховувати якості, потрібні народові у його випробуваннях.

Історія все?таки вчить. Тільки я б не називала її вчителькою життя. Це, радше, сувора наглядачка, яка карає за незнання її уроків, — хай то будуть уроки Переяславської ради чи Чорної ради під Ніжином.

В ранньому дитинстві разом з історичними хроніками Шекспіра я прочитала всього Старицького, потім Куліша... У мене таке відчуття, що в нас постійно діюча «Чорна рада». Для неї немає авторитетів. Вона заважає піднятися справжній еліті...

«День» — щоденне видання, і ми ставимо собі завдання — спопуляризувати нашу минувшину, аби виховувати якості, без яких наш народ загубився б у потоці історії. Ми маємо чудовий клуб читачів і ціле гроно блискучих пер. Постійні автори «Дня» (а отже, і книги, яку ви зараз тримаєте в руках) — філософ Сергій Кримський, історики Юрій Шаповал, Володимир Панченко, Станіслав Кульчицький, Володимир Ричка, Віктор Горобець, кінознавець Сергій Тримбач... Вони принесли на сторінки газети свої думки про історію, оживили її.

І це вкрай важливо для всіх нас. Відкриваючи себе світові, ми повинні зрозуміти самі свою Україну. Ми не голі йдемо в Європу. Ми там давно присутні. І ця книжка мислиться як ще один доказ того, що голосіння непродуктивні. Ми маємо щастя належати до яскравого і сильного народу.

Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА), головний редактор газети «День» 2002 рік

Таку влучну характеристику дала «Україні Incognita» — дебютній у Бібліотеці «Дня» книзі — головний редактор та автор ідеї видання Лариса Івшина, коли редакція відзначала восени 2012-го десятиріччя виходу цього бестселера. Тоді ми навіть підготували особливий сувенір — однойменну листівку з малюнком Ірини Зеленько. Хтось може запитати: звідки такий пієтет до книги, яка побачила світ уже понад 16 років тому? Ось аргументи:

•   Ця «антологія історичних етюдів», як назвали книгу в рік виходу, започаткувала низку інших видавничих проектів, які наповнили Бібліотеку «Дня» новими бестселерами (згадати бодай фоліанти «Сила м’якого знака», «Повернення в Царгород», останню новинку «AVE»), а інформаційний простір країни — важливими матеріалами з української історії. Це зараз можемо назвати з десяток різної якості історичних проектів, але 2002 року про таке не йшлося взагалі.

ОДНИМ ІЗ ГОЛОВНИХ АРГУМЕНТІВ ВИДАННЯ «УКРАЇНИ INCOGNITA» СТАЛИ ЇЇ САМВИДАВНІ ВАРІАНТИ, ЯКІ ПОКАЗАЛИ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЗАПИТ УКРАЇНЦІВ НА СВОЮ ІСТОРІЮ

•  2019 року «Україна Incognita» має вже дев’ять (!) перевидань і до сьогодні залишається в ТОП-списку продажів. Чи багато знайдеться прикладів такого читацького успіху доступної, але водночас дуже серйозної історичної публіцистики?

•  Прикметно також, що «День» «по ходу» прищеплює читачам і нову естетику — згадана вже листівка «переросла» в унікальні аксесуари до книг: це особливі хустка і шалик, на яких поєдналися «чотири Софії» — Новгородська, Київська, Полоцька, Константинопольська — до книги «Повернення в Царгород»; вишуканий браслет із літерою «Aз» до книги «Сестра моя, Софія...» і навіть спеціально розроблений аромат з використанням рослин Тростянецького парку — до свіжого бестселера «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського».

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ, БЕРЕЗЕНЬ 2003 Р. ОДНА ІЗ ПЕРШИХ ПРЕЗЕНТАЦІЙ КНИЖКИ

•  Бібліотека «Дня», започаткована «бабусею» «Україна Incognita», нині — додаток до українського паспорта. Це твердження, висловлене головним редактором ще в перші роки після її започаткування, набуло особливої актуальності в останні роки. Адже «озброєні» переосмисленим історичним знанням українці — громадяни зовсім іншої якості, тої, яка потрібна для конструктивної боротьби за нову Україну. Сумарний наклад видань нашої Бібліотеки вже давно перевалив за 150 тисяч примірників! Такий вагомий доробок став можливим завдяки тому, що головний редактор від самого початку зробила «День» магнітом для прогресивних істориків, філософів, літературознавців, соціологів... Свого часу навіть з’явився вислів, що «День» сформував свою «партію істориків».

•  2012 року, до десятиріччя «Україна Incognita», запрацював однойменний історичний сайт, наповнений і на сьогодні унікальним контентом, незважаючи на просунутість сучасного медіапростору. Зайдіть бодай у рубрики «Музеї он-лайн» та «Інтелектуальна карта України» і переконайтесь!

•   І останній, один із найвагоміших аргументів, — відгуки читачів та авторів статей у книзі:

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, співавтор книг Бібліотеки «Дня», починаючи з «Україна Incognita», (2019 р.):

— Коли влітку 2002 року ми з Ларисою Олексіївною «придумували» книжку, яка мала складатися з кращих матеріалів рубрики «Україна Incognita», важко було уявити, що з часом ідея цього видання переросте в масштабний проект  неабиякого суспільного значення. Книжка тоді з’явилася дуже оперативно, мала успіх, її тираж кілька разів повторювався, а головне — вслід за нею почали виходити й наступні томи. І тепер це справді ціла бібліотека!

І зауважмо: йдеться про 2002-й рік, коли ще мало хто усвідомлював, яким важливим для нації є її історичне самоусвідомлення. Запитання «Хто ми?» і «Чого ми хочемо?» належать до числа фундаментальних: успіх може мати лише та нація, яка знаходить чіткі відповіді на них. «Пізнай себе», — радив Григорій Сковорода, і ці його слова можуть бути адресовані не тільки окремо взятій людині, а й окремо взятій нації. Отож Бібліотека «Дня» саме такій стратегічній меті й слугує — вона допомагає українцям пізнавати Україну на великій історичній вертикалі, ставати духовно сильнішими. Тепер уже, для прикладу, мало хто сумнівається, що Київська Русь — це ми, що Росія анексувала нашу історію; що потрібно повертати собі своє...

Я належу до тих, хто вірить, що крапля камінь точить. Що історичне знання — це зброя. Що кожна розумна, цікаво написана книжка про українську минувшину додає нам самоповаги. Що завдяки пізнанню себе в минулому часі ми краще орієнтуємося в часі теперішньому...

Отож щиро бажаю, щоб Бібліотека «Дня» розросталася, а коло її читачів ширшало!

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Iнституту літератури НАН України, (2002 р.):

— Це книга, яку повинні мати всі («Україна Incognita»). Вона стала трибуною, на якій висловилися люди різних напрямів та сфер діяльності. Книги Бібліотеки газети «День», як і сама газета, унікальні тим, що поєднують популярність викладу з гостротою спостережень...

БЕЗПРЕЦЕДЕНТНИЙ ПРОЕКТ — ДО 15-РІЧЧЯ ГАЗЕТИ ПОБАЧИЛА СВІТ ХУСТКА «ДНЯ» ВІД ЛІЛІЇ ПУСТОВІТ ЗА ЕСКІЗОМ ПАВЛА МАКОВА

Володимир В’ЯТРОВИЧ, кандидат історичних наук, (2012 р.):

— По суті, «Україна Incognita» стала однією із перших книг, на сторінках якої виступили солідні науковці, але загальнозрозумілою мовою. Сьогодні лише в книгарні «Є» можна знайти кілька десятків науково-популярних видань на історичну тематику, що є містком між академіками та суспільством. Але варто пам’ятати, що саме «День» виступив законодавцем моди на якісну історичну літературу. Це був початок інтелектуального явища, яке з однієї книги переросло в кільканадцять якісних видань та однойменний сайт. Взагалі, газета «День» дотримується державницьких позицій — відповідно, всі проблеми, які вона порушує, теж стосуються нашої держави. Але проблема в тому, що не все наше суспільство готове сприймати Україну як державу. «День» — один із небагатьох українських майданчиків для якісних суспільно-політичних та історичних дискусій, якими ці проблеми інтелектуали намагаються виправити. Передовсім, це стосується істориків, яких «День» змушує виходити поза межі академічного гетто і намагатися говорити із суспільством зрозумілішою мовою.

КНИГА «УКРАЇНА INCOGNITA» ДАЛА НАЗВУ ОДНОЙМЕННОМУ САЙТУ

Oтець Юрій МИЦИК, протоієрей УПЦ Київського патріархату, доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», (2002 р.):

— Газетну статтю читають тисячі, нерідко й сотні тисяч людей, але вона живе день-два, від сили пару тижнів. Дати друге, набагато довше життя газетним статтям можна, лише надрукувавши їх окремою книгою-збіркою, що й зробила редакція «Дня», яка видала книгу «Україна Incognita» (К., 2002.— 397 с.). Це прекрасна, на нашу думку, ідея, але, на жаль, її дуже рідко втілюють у життя. Тож честь і хвала редакції «Дня» та безпосереднім упорядникам книги, передусім Ларисі Івшиній за те, що зробили реальною Бібліотеку газети «День» і так вдало її розпочали...

Юрій ШАПОВАЛ, доктор історичних наук, професор,  (2002 р.):

— Газета «День», напевно, по-своєму унікальна тим, що тільки вона веде постійно історичну рубрику. Реагуючи не лише на історичну чи історико-політичну кон’юнктуру, як це відбувається зараз з волинськими подіями 1943 року, а й із номера в номер відтворюючи життєписи людей і порушуючи, можливо, суто історичні проблеми, які цікавлять насамперед професійних істориків чи дослідників. І це, як на мене, — дуже важлива річ. Тому що я на нинішньому етапі свого життя і наукової роботи відчув дуже сильний песимізм. У минулі роки здавалося, що от ми відкриємо архіви й багато чого дізнаємося, і це якось вплине на суспільну свідомість, на формування того, що називають культурою пам’яті. Мені здавалося, що ці процеси будуть простішими, швидшими. Цього не відбувається. І я про це намагаюся писати якомога частіше. (Написав, скажімо, минулого року матеріал про Соловецький розстріл, про який влада просто забула, хоча була 65-та річниця цієї трагічної події, колосальної за своїми негативними наслідками.) Тому робота, яка відбувається в газеті «День», для мене є дуже важливою частиною моєї праці як історика. Серед професійних істориків зараз окреслився свого роду другий тур професійної розмови про те, як, власне, писати історію. Чи ми можемо її взагалі написати? Є такий погляд (він не подоланий до сьогодні і прекрасно вам відомий), що ми повинні написати історію такою, якою вона була в дійсності. Поль Ранке це дуже чітко окреслив. І є інший погляд, погляд постмодерністів, які кажуть, що історія — це країна нашої фантазії, ми вкладаємо в неї свої почуття, ілюзії, і не треба цього боятися, соромитися, так треба робити. У цій розмові окреслилася дуже цікава лінія. Багато професійних істориків нині говорять про те, що ми повинні історію умовно розщепити на дві частини. Одна з них — це те, що Наталя Яковенко назвала (дуже влучно, як мені здається) дорогими серцю істинами. Це, власне кажучи, історична пам’ять; це ті міфи, які творять націю; це та історична свідомість, яка повинна бути в суспільстві. А друга — це наукові пошуки, під час яких історики повинні ставити все під сумнів і не приймати однозначно на віру якісь сентенції, які, здавалося б, уже були аксіоматичними раніше чи є такими нині. Ця книга, безперечно, стосується дорогих серцю істин. Бо це є науково-популярний виклад багатьох подій, розповіді про людей. Те, що ця книга з’явилася, для мене є принципово важливим, оскільки нічого подібного нині на нашому інтелектуальному обрії не з’являється. Головна цінність вміщених у книзі матеріалів, як мені здається, — в тому, що вони примушують читача думати. І в цьому я вбачаю дуже великий позитив. І хотілося б побажати, щоб наступна книга (чи перевидання цієї) була не менш цікавою.

Віталій ЩЕРБАК, декан факультету гуманітарних наук НаУКМА, (2003 р.):

— Видання такої книги — справді піонерська справа. Питання, чи вчить чогось історія, і на сьогодні є невирішеним. З одного боку, начебто всі вчать історію у школі (і не тільки в школі). Але з другого — історичні набутки не лише не враховуються людьми, які приходять до влади в більшості країн (а надто — в нашій), а й ігноруються; намагаються створити враження, що взагалі тієї історії не існувало. І це — дуже негативний фактор. Але газета «День» висвітлює питання історії і намагається показати їх у різних аспектах, у дискусійному плані, і показати, як на мій погляд, в об’єктивній формі. Справді, писати про ХХ століття не так уже й просто (дуже багато людей, які щось творили в цій історії, сьогодні ще живі), але й ця сторінка представлена дуже багатьма цікавими сюжетами. І, на мою думку, ці публікації обов’язково впливатимуть на суспільну свідомість. І неодмінно ця історія багатьох учитиме — не тільки тих, хто керуватиме державою в майбутньому. Історія таки повинна вчити, щоб ми нарешті могли стати на цивілізовані рейки європейського життя.

Редакція завжди дбала про розширення кола своїх читачів і пропонувала їм наші видання різними мовами. «Україна Incognita» побачила світ і українською, і російською мовами. На жаль, тираж останнього українського перевидання вже закінчився, тож ми запрошуємо всіх охочих посприяти перевиданню книги до співпраці з Благодійною організацією «Фонд сприяння ініціативам газети «День» — тел.: (044) 391 38 61, (067) 234 52 05; email: [email protected]).

До речі, наразі ви можете придбати «Україна Incognita» російською мовою в магазині на сайті «Дня», замовивши по телефону: (044) 303-96-23 або завітавши до редакції за адресою: м. Київ, проспект Перемоги, 121Д, каб. 4.5 (відділ реалізації).

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»