На шляху до фінансової холодної війни

Якщо послухати наших комуністів та інших лівих, то немає більшого ворога людства, ніж Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund,МВФ) і пов’язаний з ним Світовий банк (World Bank, ВБ) — його основна кредитна установа — Міжнародний банк реконструкції і розвитку (International Bank for Reconstruction and Development, МБРР). При цьому МВФ, який активно проклинають і засуджують, є основним джерелом поповнення золотовалютних резервів Національного банку під час зростання бюджетного дефіциту.

При цьому червоні всіх мастей або не знають, що для них характерно, або свідомо замовчують, що теж їм властиво, про роль СРСР і товариша Сталіна у створенні цих «знарядь імперіалістичної фінансової експансії».

Міжнародні фінансові системи почали складатись на початку XIX століття після наполеонівських війн. На той час єдиною наддержавою в прямому і переносному розумінні була Британська імперія, в якій ніколи не заходило Сонце. Звісно, що її валюта — фунт стерлінгів, вільно конвертований у золото — стала основою цієї системи. З деякими змінами ця система проіснувала до початку Першої світової війни.

Велика депресія 1929—1930 рр. примусила відмовитись від золотого стандарту і конверсії валют у золото. Звісно, що Друга світова війна з величезними руйнаціями і бідуваннями також значно підірвала не лише світове господарство, але й фінансову систему.

У період між двома світовими війнами й особливо після економічної кризи розрахунки між країнами переважно здійснювались або золотом, або у фунтах чи доларах. При цьому жовтий метал грав першу скрипку. Це серйозно позначалось на обсязі світової торгівлі і значно знекровлювало фінансову систему країн. Особливо з мілітаризованою економікою. Достатньо сказати, що Німеччина 1938 року мала золотий запас у 26 т. У результаті пограбування окупованих країн вдалося його збільшити на 1, 2 тис. т. Хоча Нідерланди, Норвегія, частково Бельгія зуміли вивезти своє золото до Англії. Нейтральні країни за молібден, цинк і вольфрам, украй необхідні у військовому виробництві, вимагали золото, долари, в крайньому разі — швейцарські франки. І це сильно знижувало можливості німецької економіки.

Уже 1941 року почалась підготовка до створення післявоєнної фінансової системи. Активну участь у цьому взяв відомий англійський економіст Джон Кейнс. Проте основну роль у цьому відіграли американці, передусім — міністр фінансів Генрі Моргентау і Гаррі Декстер Вайт — заступник голови американського казначейства.

Останній у США сприймається як доволі суперечлива фігура. Сучасники докоряли Вайту в «сталінізмі» за його симпатії до державної моделі господарювання в СРСР. Його біограф Д. Різ згадує про таємні зв’язки Вайта з компартією США і навіть про те, що він був радянським агентом впливу. Колишній радянський розвідник Олег Гордієвський писав, що Вайт був завербований НКВС у 1935—1936 рр. У сучасних російських публікаціях згадується його роль у втягуванні США у війну з Японією за завданням радянських органів (операція «Сніг»). Швидше за все, це звичайні спекуляції, оскільки війна США і Японії була викликана набагато глибшими причинами, ніж діяльність одиночних розвідників або агентів впливу. Тим більше, що Рузвельт аж ніяк не був людиною, підвладною якомусь впливу. Проте симпатії Вайта до СРСР відомі, він їх і не приховував.

СРСР потрібні були гроші. Для мобілізації іноземної валюти, перш за все доларів, до США вирушали делегації радянських солдатів та офіцерів, які прославилися своїми подвигами на фронті. Для зв’язків із великим єврейським капіталом до США виїхала делегація на чолі з видатним артистом Міхоелсом. До її завдання входив не лише збір коштів, а також пошук шляхів підходу до Альберта Ейнштейна і наукових кіл, причетних до створення атомної бомби. Обидва завдання вдалося виконати блискуче. До радянського фонду оборони надійшли десятки мільйонів доларів пожертвувань. Але це було краплею в морі.

Заради одержання серйозних фінансових коштів на зустрічі в червні 1943 року з головою Американської торгової палати Еріком Джонстоном Сталін обговорював радянський план створення в Криму та східній Білорусії Єврейської автономної республіки й автономного району відповідно. Американські ділові кола готові були вкласти туди понад 10 млрд доларів у вигляді прямих інвестицій і безвідсоткових кредитів. Гроші на ті часи — величезні. Достатньо нагадати, що вартість ленд-лізу для СРСР у роки війни становила 9 млрд доларів. Сталін навіть був готовий піти на особливі економічні умови на кшталт вільної економічної зони для такої автономії і прийняти іноземних біженців, які вціліли в результаті Голокосту. Тут було й інше підѓрунтя, що полягало у створенні альтернативи єврейської частини Палестини. План був досить глибокий і добре опрацьований. Він залишався на порядку денному до кінця 1945 року, але потім був відставлений. Вибір було зроблено на користь створення Ізраїлю.

Вдруге вже на державному рівні проблему фінансування післявоєнного відновлення СРСР Сталін обговорював із президентом Рузвельтом на Тегеранській конференції. Глава американської держави планував створити своєрідну фінансову ООН для стабілізації і розвитку світової економіки. При цьому Радянському Союзу було обіцяно 6 млрд доларів своєрідного відновного ленд-лізу на дуже пільгових умовах.

Для розробки основ світової фінансової системи пропонувалося скликати конференцію союзників Об’єднаних націй і представників нейтральних держав, які брали участь на стороні. Причому ця конференція скликалась раніше за засновницьку конференцію зі створення ООН.

Сталін мало що розумів в індексах цінних паперів, дилерах, фондових біржах, тонкощах валютних систем тощо. Але на тому, що країні потрібні гроші, він знався дуже добре. Проте спочатку план встановлення нової валютно-фінансової системи в Москві зустріли насторожено. Начебто зрозуміло, що американським промисловцям потрібні нові ринки, але навіщо їм вкладати в це кошти і тим самим піднімати своїх потенційних конкурентів. Механічно сприймаючи марксистські догми, Сталін не одразу зрозумів причини дій американців і слідом за ними — англійців. Аналогічно сталося, коли Рузвельт і Черчилль на конференції в Касабланці в січні 1943 року висунули вимогу про беззастережну капітуляцію Німеччини і Японії. Сталін поставився до вимоги підозріло і довго вагався у визначенні своєї позиції. До нього СРСР приєднався лише у вересні того самого року напередодні зустрічі в Тегерані.

Запрошення для участі у фінансовій конференції, а її передбачалося скликати в липні 1944 року в курортному містечку Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир, США), було прийнято Сталіним лише після того, як у Москві в квітні 1944 року було отримано шифровку від одного з членів знаменитої кембриджської п’ятірки радянських розвідників Дональда Макліна. Він працював першим секретарем посольства Великобританії у Вашингтоні і повідомив, що США готові довести майбутню допомогу Радянському Союзу до 10 млрд доларів. Нарком закордонних справ Молотов за вказівкою Сталіна відправив у радянське посольство в США телеграму про готовність брати участь у Бреттон-Вудській конференції. Було надіслано делегацію на чолі з заступником наркома торгівлі Степановим.

Через рік на Кримській (Ялтинській) конференції всі репарації з Німеччини визначалися в 20 млрд доларів, із них половина — 10 млрд — СРСР, 8 млрд — Англії й США разом і 2 млрд — всім іншим. Але домовлена з Рузвельтом сума до радянської «квоти Ялти» не входила, тобто в 1944—1945 рр. Сталін міг розраховувати на величезні гроші в 20 млрд доларів.

Утім, після смерті Рузвельта в квітні 1945 року ситуація почала швидко змінюватись. Уже в травні 1945 року виникла гостра криза довкола Трієста, який мало не призвів до озброєних зіткнень англійських військ в Італії з югославською армією. Белград був підтримуваний Москвою і нею ж був кинутий заради компромісу із союзниками. 1948 року Тіто це пригадає Сталіну.

У Греції вирувала громадянська війна місцевих комуністів проти уряду. Перші отримували допомогу через Югославію і Болгарію зброєю й грошима. Але найбільше проблем доставляла Польща. Некомуністичні лідери були вигнані з уряду й або заарештовані, або емігрували. Було ясно, що східна частина Європи окупована СРСР і ніяких демократичних виборів там не буде. А якщо їх і було проведено, як в Угорщині, де комуністи програли, то їх результат анулювали, а лідерів некомуністичних партій просто заарештували. І так було у всіх країнах Східної Європи, окрім Чехословаччини. Її черга підійшла в лютому 1948 року.

За таких умов здійснювались найгірші прогнози аналітиків державного департаменту, що співпраці з СРСР після війни не буде. І це знайшло відображення у фінансовій площині. Вашингтон зробив упор не на фінансову ООН у вигляді МВФ, а на «план Маршалла», за яким допомога і позики надавались не міжнародною організацією, безпосередньо в США. Звісно, що таке в плани Сталіна не входило, і СРСР у грудні 1945 року відмовився ратифікувати угоду в Бреттон-Вудсі.

Відтоді й на довгі роки для радянської пропаганди та її нинішніх послідовників абревіатура МВФ стала ворожим заклинанням. Політична холодна війна, що розпочалась невдовзі, отримала продовження у фінансовій сфері.