Особистий відгомін війни

На фотографії – рядовий 118-го гвардійського стрілкового полку 37-ї гвардійської стрілкової дивізії Іван Матвійович Бойко. Мій дядя, який загинув у 18 років – 19 лютого 1944 р. біля села Віша Світлогорського району Гомельської області Білорусі. Згідно зі списком безповоротних втрат – стрілок, безпартійний. Похований, як з'ясувалося, у селі Полісся – лише тут, судячи з написів на плитах, спочиває щонайменше півтори тисячі солдатів Другої світової. Загинули вони, коли битва за Дніпро вже завершувалася – німці спробували піти у контрнаступ, і Червона армія героїчними зусиллями, як завжди, ціною великих жертв за принципом «мы за ценой не постоим» їх зупиняла, а потім – наступала. Тут немає нічого, крім лісів та красивої природи, жодних стратегічних об'єктів, великих міст, Дніпро – далеко позаду, проте кількість жертв вражає уяву. Їхні імена щороку викарбовують на численних меморіалах – і нема тому кінця й краю. Переважна більшість прізвищ – українські та білоруські.

Донедавна серед таких відомо-невідомих солдатів був й Іван, як і багато інших мобілізованих військкоматами восени 1943 р. – відразу після звільнення, в даному разі – Щорського району. До речі, за кілька місяців до того мій дядько втік від нацистів, які набирали молодь на роботу до Німеччини, просто із залізничної станції – був він дуже швидким та, як кажуть тепер, креативним, славився своїм артистизмом. А потім, разом із багатьма земляками, опинився серед покараних радянським режимом за те, що жили на окупованій території. Їх кинули на ворога без належної підготовки і, часто, без необхідного озброєння – так би мовити, спокутувати провину, хоча саме держава залишила своїх громадян напризволяще, не виконавши головного свого призначення – гарантувати безпеку. Ще довгі роки після війни його мати і моя бабуся, Агрипина Гаврилівна, чекала повернення сина – такі випадки траплялися. Та не цього разу. Портрет дяді я пам'ятаю стільки, скільки й себе – у родинному будинку він завжди був на видноті, на найпочеснішому місці у великій кімнаті. Це дуже нагадувало ікону, принаймні ефектом присутності – напевно.

Села Віша, де загинув Іван, давно вже немає – ліквідовано через відсутність мешканців. Таких сіл з однаковою назвою майже поруч виявилося два – інше у Калинковицькому районі. Знадобилася робота фахівців краєзнавчих музеїв обох районів, щоб з'ясувати, про який населений пункт йдеться й, відповідно, де перепоховали воїнів. А ще професіоналізм, наполегливість та самовіддача чудової людини, білоруського історика Валентини Лебедєвої. Фактично, йшлося про фахове дослідження та координацію зусиль багатьох людей. 15 травня ми побували на братській могилі в селі Полісся. Збиралися кілька років, але відкладали все на потім – їхати без упевненості не хотілося. І от нарешті. Щоправда, на нас чекала несподіванка – обіцяного перед тим напису не було. Протягом двох нервових годин з'ясувалося – хтось комусь обіцяв і навіть прозвітував про зроблену роботу. Але вчасно не зробив. Ось такі реалії. Натомість нас підтримали працівники місцевого сільського клубу – зрештою вони врятували ситуацію та допомогли нам зрозуміти, що сталося, чому й на що чекати далі. А далі – як годиться: імпровізовані поминки разом із білоруськими сябрами – Валентиною, Олександром та Мальвіною, розмови про війну та її людський вимір. Наступного дня напис було зроблено. Моя мати, Марія Бойко, та я вдячні всім небайдужим, хто допоміг з'ясувати цю трагічну сторінку родинної історії.