Презес

Цей матеріал — трохи запізніла данина людині, яку я мав честь знати і яку я безкінечно шанував. Це данина пам’яті професора, доктора історії Януша Куртики, який у 2005—2010 роках очолював польський Інститут національної пам’яті. В силу певних обставин я не зміг написати цей матеріал раніше. Проте мене не полишало відчуття того, що цей борг обов’язково має бути сплачений, нехай із запізненням.

ПОДОРОЖ ІЗ ПРИСМАКОМ ТРАГЕДІЇ

...Квітень 2010 року. Ми разом із директором Галузевого державного архіву Служби безпеки України Сергієм Кокіним і працівником того самого архіву Петром Кулаковським стоїмо біля Інституту національної пам’яті Республіки Польща у Варшаві. Підходять наші польські колеги по спільній робочій групі. Ця група існує з 1996 року, і її основною роботою є підготовка видання «Польща та Україна у 30—40-х роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб». Надруковано вже вісім томів, у кожному з яких за традицією є вступна стаття, ніколи перед тим не друковані документи, довідковий апарат та все, чого вимагає канон такого роду видань. Серія наша по суті тримовна, себто тексти подаються українською та польською, а також російською мовами (остання — це мова переважної більшості документів комуністичної спецслужби). На теренах колишнього Радянського Союзу і колишнього європейського соцтабору це — наймасштабніший на сьогоднішній день міждержавний науково-видавничий проект, унікальний за своєю якістю.

Одначе повернімося до Варшави квітня 2010-го, до будинку Інституту національної пам’яті. Підходять наші польські колеги Збіґнєв Навроцький, Єжи Беднарек, Марцин Маєвський, Іоланта Карбаш. Ми всі готові до подорожі. А вона буде довгою, оскільки з метою презентації нашої видавничої серії нам належить автомобілями доїхати до Мюнхена, Парижа та Брюсселя. Остання адреса не випадкова, оскільки голова Європарламенту Єжи Бузек ініціював спеціальну презентацію нашого сьомого тому, присвяченого Голодомору 1932—1933 років в Україні і перекладеного англійською мовою.

Ми жартуємо, щось обговорюємо. Раптом я помічаю пана презеса (це польське слово означає «президент», «голова») Інституту національної пам’яті професора Януша Куртику. Він енергійно виходить з будинку, він зосереджений, він поспішає до службового автомобіля, він... не помічає нас. Це — рідкісний випадок, оскільки презес — людина уважна й надзвичайно делікатна.

Тоді я трохи іронічно окликаю його: «Пане презесе, ми вас вітаємо!». Зазвичай ми були на «ти». Януш миттєво розуміє все, зупиняється, дивиться на нас усіх із щирою приязню, перепрошує, цікавиться, чи все організовано. А я запитую: «Зустрінемося в Парижі, прогуляємось, поговоримо?». Куртика посміхається, замислюється на хвильку і відповідає: «Ні, схоже, в Парижі не вийде, оскільки поїду спочатку на траурні заходи до Катині. А ось до Брюсселя приїду обов’язково. Там вже нормально поспілкуємося».

Ми тиснемо одне одному руки, обнімаємось, Януш бажає нам всім щасливої дороги, сідає до свого автомобіля і від’їжджає на черговий офіційний і досить непростий (як ми дізнаємось потім) для нього виступ.

Ми ще не знаємо, що ніколи більше його не побачимо. Він загине разом із президентом Лехом Качинським та іншими керівними польськими діячами 10 квітня 2010 року поблизу аеродрому Смоленськ-Північний в результаті катастрофи польського урядового літака ТУ-154М. Презентації у Брюсселі не буде, замість неї відбудеться траурне засідання Європарламенту у зв’язку зі смоленською авіакатастрофою.

...Про цю катастрофу наша група дізнається вже в Парижі, біля Ейфелевої вежі серед натовпу безпечних і веселих туристів з цілого світу. Панові Збіґневу Навроцькому передзвонять з Варшави. Ми не могли повірити, що Януша вже немає. Частина польських колег відразу повернеться до Варшави, а для нас від цього моменту це вже буде подорож із присмаком трагедії. Ми таки доїдемо до Брюсселя. Доїдемо, щоб просто зупинитися на ніч в готелі і поїхати назад, до Варшави. На зворотному шляху ми будемо безкінечно згадувати Януша. Його посмішку і жарти, його серйозність і відповідальність. Той щирий ентузіазм, з яким він сприяв нашому проектові, як стимулював роботу над поточними томами, квапив, підбадьорював нас. Згадуватимемо і його життя.

ЛІНІЯ ЖИТТЯ

Януш Куртика народився 13 серпня 1960 року у Кракові, закінчив загальноосвітній ліцей імені Яна Кохановського у Новій Гуті. Він був у класі математично-фізичного профілю, але двічі був фіналістом заключного етапу Олімпіади з історії. Зрештою вирішив стати істориком. (До речі, вже пізніше, у 1990-х роках, Куртика зустрічався із своїм колишнім вчителем фізики і математики. І той все ніяк не міг вибачити одному із своїх найкращих учнів того, що він не став фізиком). А далі було навчання на історико-філософському факультеті Яґелонського університету, до якого Януш Куртика вступив 1979-го, а завершив 1983 року. Ще першокурсником був активно заанґажований у роботу Студентського наукового товариства. Його учасники мали неформальні, дружні взаємини, обговорювали широке коло питань минулого Польщі, її перспективи як незалежної держави і чи взагалі народ здатен добитися такої незалежності в найближчому часі.

Можливо, й ці дебати сприяли формуванню ліберальних і антикомуністичних переконань Януша Куртики, який був віце-головою згаданого Студентського наукового товариства і редактором видання «Студентських історичних зошитів» (№№ 1—3 за 1980—1985 роки). Пізніше сам Куртика зізнавався, що саме в той час у нього зародився інтерес до історії збройного антикомуністичного підпілля в Польщі у 1944—1956 роках.

Ще одна цікава деталь. Як згадує один із тогочасних товаришів Куртики, Януш одного дня запропонував принести клятву вірності тим ідеалам, які для себе вже тоді визначили молоді люди. Приніс текст цієї клятви, яку відтак було виголошено у вузькому колі однодумців. Погодьмося: вчинок — не дуже типовий для цинічного і прагматичного ХХ століття. Хоча, можливо, саме це цементувало волю і твердість Януша Куртики і його товаришів у їхньому протистоянні з комуністичною системою у Польщі. А це було непросто, оскільки всі вони потрапили у коло уваги тодішньої польської спецслужби.

З 1980 року Януш Куртика брав участь у демократичній опозиції в Кракові, зокрема у поширенні антикомуністичних листівок, був співзасновником Незалежного студентського об’єднання Інституту історії Яґелонського університету та членом ініціативного комітету незалежного студентського об’єднання Яґелонського університету. До цього додалося викладання історії у підпільному християнському робітничому університеті для робітників, селян та учнівської молоді, що співчувала опозиції.

З 1985 року Януш Куртика почав працювати в Інституті історії імені Тадеуша Мантойфеля Польської академії наук, де спеціалізувався на генеалогії, історії середньовіччя, новій історії та допоміжних історичних дисциплінах. 1995 року він захистив дисертацію за темою: «Дослідження з історії малопольських латифундистів у Тенчині за середньовіччя (кінець ХІІІ — третя чверть ХV сторіччя)». 2000 року він отримав ступінь доктора історії за працю «Тенчинські латифундії. Власність і власники (ХІV—ХVІІ сторіччя)». Він був членом наукової ради та Інституту історії імені Тадеуша Мантойфеля Польської академії наук у 1999—2002 році та у 2003—2006 роках.

У період 1989—2000 років Януш Куртика очолював незалежну самоврядну професійну спілку «Солідарність» у Краківських філіях Інституту історії Польської академії наук. З 2000 року його доля була пов’язана з Інститутом національної пам’яті: до 2005 року він був організатором і головою відділення у Кракові.

ПРЕЗЕС

Наприкінці 2005 року Сейм Республіки Польща обирає на посаду презеса Інституту національної пам’яті Януша Куртику. Він докладає великих зусиль, щоб пожвавити роботу цієї важливої установи, надати нові імпульси, особливо у науково-дослідницькій та архівно-публікаторській сферах. Він сприяв перетворенню інституту на найбільш активний центр досліджень новітньої історії Польщі. Саме за той час, коли він був презесом ІПН, ця установа підготувала величезну кількість науково-документальних і монографічних видань, виставок.

Та справа не лише в цьому. Куртика добре знав, для чого існує ІПН, він вбачав в інституті потужний інструмент декомунізації, демонтажу того політико-ідеологічного минулого, що його Польща мала неодмінно здолати, щоб перетворитися на справді демократичну і незалежну державу, сформувати громадянське суспільство.

...Практично при кожній зустрічі ми обговорювали з Янушем Куртикою ситуацію з Українським інститутом національної пам’яті (УІНП). Я нагадував йому, що не всім подобається діяльність очолюваної презесом структури (себто польського інституту), який, зокрема, обвинувачують у «вузьколобому націоналізмі». Те саме відбувається з нашим інститутом, яким тоді керував академік Ігор Юхновський. Куртика посміхався, пояснював, що все не зовсім так. І — дивувався. Дивувався тому, що київська структура живе якимось «автаркічним» життям, поза належними контактами із світом і відповідними структурами в інших країнах. «Ти знаєш, — сказав мені якось Януш, — не можу зрозуміти, адже багато разів я пропонував контактувати з нами більш активно, був готовий віддати всю інформацію та рекомендації для контактів у світі. Реакція — нуль». Цікаво, що б сказав Януш тепер, коли Українським інститутом національної пам’яті керують вже не «націоналісти», а щирі «інтернаціоналісти», які глорифікують все радянське і які, схоже, саме з цього історичного матеріалу «ліпитимуть» для нас свою модель минулого...

Януш Куртика з самого початку високо цінував наш спільний польсько-український проект. І це були не лише слова, оскільки саме ІПН РП взяв на себе фінансові видатки з підготовки до видання та видання результатів нашої спільної праці. У 2006, 2007, 2008 та 2010 роках один за одним виходять чергові томи (для прикладу: розрив в часі між другим і третім томом тривав чотири роки). Як уже було зазначено, англійською переклали том, присвячений Голодомору. Презес знаходив час приїздити на зустрічі нашої спільної робочої групи, бачив, що робота наша достатньо інтенсивна й непроста, а тому сприяв оприлюдненню результатів цих зусиль.

Посада презеса ІПН вимагала багато сил. Крім іншого, вона завжди була (і є!) «під софітами» журналістів, громадськості. Вже йшлося про те, що під керівництвом Януша Куртики Інститут національної пам’яті суттєво змінився, почав відігравати якісно нову роль у формуванні якісно нової історичної пам’яті. Проте не все так просто було. За словами професора Анджея Новака, презес заплатив за те найвищу ціну. І йдеться не про те, що сталося 10 квітня 2010 року, а про те, з чим стикався Куртика раніше: шалена атака через засоби масової інформації захисників старого «історичного канону» й «історичного компромісу» (що мав на меті примирити тих, хто стріляв, з тими, кого стріляли). За твердженням Новака, супротивники презеса не гребували навіть спробами втручатися в приватне, родинне життя Януша Куртики, який «дуже постарів упродовж кількох останніх місяців життя... Одначе він не піддавався. Постійно орієнтувався в «історичному господарстві» із всеохопною зацікавленістю».

Тож не випадково із украй відповідальною (і знесилюючою) роботою Януш Куртика поєднував наукову та академічну діяльність. Він був професором у Державній вищій східноєвропейській школі у Перемишлі, а також у Вищій філософсько-педагогічній школі «Іґнатіанум» у Кракові, викладав історію.

Януш Куртика опублікував близько 140-ка наукових праць з проблем історії Польщі (середньовіччя, нова та новітня історія). Він був також головним редактором періодичного видання «Історичні зошити», що їх видавало об’єднання «Свобода і незалежність» (було видано 27 томів), був членом редакції наукового часопису «Апарат репресій у Народній Польщі, (1944—1989)». Він брав участь у підготовці енциклопедичних видань, історико-географічного словника Краківського воєводства часів середньовіччя, польського біографічного словника та біографічного словника «Підпілля та суспільний опір у Польщі, 1944—1956». Він брав участь у діяльності Польського історичного товариства, Товариства друзів наук у Перемишлі та Польського геральдичного товариства.

...Він не перетнув у своєму віці піввікову межу: 50 років йому мало виповнитися у серпні 2010-го. Проте Януш Куртика встиг багато. Тому що просто багато працював. Тому що він був людиною надзвичайно невибагливою, непоказною. Відтак є всі підстави стверджувати, що не він шукав нагороди, а вони віднаходили його.

Він був лауреатом премії імені Адама Хеймовського (1996 рік), другої премії у конкурсі імені Клеменса Шанявського (1998 рік), премії імені Й. Лелевеля (2000 рік), премії імені Є.Лойка (2001 рік). 2008 року президент України Віктор Ющенко нагородив його орденом «За заслуги ІІІ ступеня» за значний особистий внесок у справу зміцнення авторитету України в світі, популяризацію її історії та сучасності. 2009 року його було нагороджено президентом Республіки Польща Лехом Качинським. Це був командорський хрест із зіркою Ордена відродження Польщі. Презес отримав нагороди і після відходу у вічність. 2010 року посмертно його було нагороджено великим хрестом Ордена відродження Польщі. Того самого року посмертно став лауреатом премії «За збереження національної пам’яті». Все це важливо. Одначе наважуся стверджувати: можливо, найвищою його нагородою була для нього його родина і двоє його синів...

...На варшавській вулиці Товаровій з Сергієм Кокіним і Петром Кулаковським ми стоїмо біля входу до Інституту національної пам’яті. Це той самий квітень 2010-го. Ми знов бачимо Януша Куртику. Проте тепер вже — на фото, захованих у принесені людьми квіти. Перед ними свічки і — записки. Їх написали ті, хто прийшов віддати належне пам’яті і Януша, і всіх, хто загинув під Смоленськом (з-поміж них був і один з керівних працівників ІПН, свого часу один із засновників незалежного видавничого руху у Польщі пан Януш Крупський). На одній із записок знаходжу напис: «Panie Prezesie! Dziekujemy za prawde» («Пане презесе, дякуємо за правду»). А ось інший напис: «I zil w naszych czasach... RYCERZ... Zbroja jego byla HISTORIA. W dloni dzierzil miecz PRAWDY...» («І жив у наш час... ЛИЦАР... Зброєю його була ІСТОРІЯ. В руці тримав меч ПРАВДИ...»).

Правда... Це слово чи не найчастіше зустрічається у спогадах тих, хто писав чи говорив про Януша Куртику. Сам він досить акуратно і завжди доречно вживав це слово, знаючи, як часто маніпулюють цим поняттям. Сподіваюсь, віра у правду виявиться сильнішою за політичну кон’юнктуру, яка змінилася в черговий раз і в Польщі, і в Україні. Очевидно, що нам ще належить осягнути правду про життя і справу презеса. Вічная йому пам’ять!

...Януша Куртику поховали на Почесній алеї Раковицького цвинтаря у Кракові. Будете там — обов’язково покладіть квіти на його могилу. В ній лежить науковець, презес, людина, поза сумнівом, гідна історичної пам’яті.