Привабливі гасла й злочинні справи-2

Продовження. Початок читайте «День», № 205-206

У відповідь на цей демарш ВЦВК надрукував у газеті «Известия ВЦИК» заяву, в якій оголошувалося, що тільки його бюро має повноваження скликати Всеросійський з’їзд рад: «Будь-який інший комітет не уповноважений і не має права брати на себе ініціативу скликати з’їзд. Тим менше має на це право Північний обласний з’їзд, скликаний з порушенням всіх правил, встановлених для обласних з’їздів, який представляє випадково і свавільно підібрані ради». Далі в заяві підкреслювалося, що розсилкою запрошень армійським комітетам на рівні полків, дивізій і корпусів більшовики порушили встановлені процедури, які вимагають висування солдатських депутатів на армійських зібраннях, а у разі неможливості їх скликання — в комітетах на рівні армій, по квоті: один представник від 25 000 солдатів. Ігнорування комітетів армійського рівня пояснювалося тим, що їхнє негативне ставлення до скликання з’їзду рад було добре відоме.

3 листопада «Известия ВЦИК» оголосили, що більшовики не тільки скликають незаконний з’їзд, а й грубо порушують норми представництва. Було встановлено, що ради, які представляють менше 25 тис. осіб, не мають права надсилати делегатів на з’їзд загальноросійського рівня.

У величезній кількості публікацій, присвячених історії «Великої Жовтневої соціалістичної революції», немає відповідей на такі прості запитання: хто скликав ІІ Всеросійський з’їзд рад, як більшовики досягли чисельної переваги серед делегатів? Але факти з газети «Известия ВЦИК», яка виходить в Росії й досі, заперечити неможливо.

Використовуючи факти, які в дискурсі про Російську революцію мали сенсаційний характер, Річард Пайпс у книжці «Російська революція»  зробив такий висновок: «Все це було так. Проте, хоч есери й меншовики оголосили прийдешній Другий з’їзд незаконним і непредставницьким, вони все-таки дозволили йому зібратися. 30 жовтня Бюро Виконкому погодилося на скликання Другого з’їзду, поставивши при цьому дві умови: по-перше, він почне роботу п’ятьма днями пізніше, тобто 7 листопада, щоб делегати з провінцій встигли дістатися до Петрограда; і, по-друге, його порядок денний буде обмежений обговоренням внутрішньої ситуації в країні, підготовкою до Установчих зборів і перевиборами Виконкому. Капітуляція ця дивна і непоясненна».

Капітуляцію есеро-меншовицької більшості в бюро ВЦВК не можна обґрунтувати документально. Проте пояснення, що підтверджується конкретними фактами, все-таки існує.

Органом, який ось-ось визначить майбутнє країни, есери і меншовики вбачали не з’їзд рад, а Установчі збори (до речі, як і деякі керівники партії більшовиків). Вони були переконані, що завоюють більшість депутатських місць у цьому органі влади (цю переконаність поділяв і В. Ленін). Ставка на Установчі збори настільки затулила їм очі, що вони висунули тільки одну істотну обмежувальну умову, даючи більшовикам згоду на проведення з’їзду: порядок денний. Цю умову ЦК РСДРП(б) холоднокровно проігнорував, визначивши в порядку денному з’їзду головні питання революції.

Та не лише у цьому суть справи. Лідери соціалістичних партій переоцінювали небезпеку для революції з боку правих сил, представлених передусім кадровим складом царської армії, що формувався в основному з буржуазно-поміщицького середовища. Одночасно вони не бачили особливої небезпеки з боку лівих сил, вважаючи більшовиків такими же соціалістами, якими були вони самі. Суміш ленінського комуносоціалізму з «неусвідомленим соціалізмом» народних низів тільки формувалася. Більшовики в своїй масі не знали, ким вони є — соціалістами чи комуністами.

Невдала спроба державного перевороту, яку здійснив генерал Лавр Корнілов (до речі — виходець із народних низів), сильно вплинула на палітру політичного життя в осінні місяці 1917 р. Це тільки в радянській історіографії доводилося, що Корнілов був підручним Олександра Керенського, який прагнув задушити революцію руками генерала. Бажаючи зміцнити свою політичну базу, Керенський наполегливо домагався включення в уряд кадетів, які співчували Корнілову. 8 жовтня йому вдалося утворити третю коаліцію за участю кадетських міністрів. Проте подолати відчуження між кадетами і соціалістичною демократією, що поступово зростало, він не спромігся.

3 листопада створений Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів Воєнно-революційний комітет повідомив штаб Петроградського військового округу про те, що він призначає в усі гарнізони, на особливо важливі пункти столиці, а також в сам штаб своїх комісарів. Накази командування, не скріплені їх підписами, підкреслювалося у повідомленні, виконуватися не повинні. Командувач військового округу Г. Полковников відмовився визнати повноваження комісарів, але після апеляції ВРК до солдатів гарнізону переконався у своїй безпорадності. Дії Тимчасового уряду безпосередньо в столиці були паралізовані.

Тимчасовий уряд робив усе можливе для протидії більшовикам, які вже не приховували свого наміру здійснити державний переворот. Як голова уряду і Верховний головнокомандувач, О. Керенський віддав суворі накази Ставці (Могильов) і штабу Північного фронту (Псков) організувати безперебійний рух військ із фронту до столиці. Він був переконаний, що його розпорядження виконуватимуть , і не розумів, що вже втратив контроль над подіями. У спогадах одного з лідерів кадетів Володимира Набокова про діяльність Тимчасового уряду, написаних у квітні 1918 р., можна знайти таку вражаючу деталь:

«За чотири — п’ять днів до жовтневого більшовицького повстання, в одне з наших побачень у Зимовому палаці, я його (Керенського. — Авт.) прямо запитав, як він ставиться до можливості більшовицького виступу, про який тоді всі говорили.

— Я був би готовий відслужити молебень, щоб такий виступ відбувся.

— А чи впевнені Ви, що зможете з ним упоратися?

— У мене більше сил, ніж треба. Вони будуть придушені остаточно».

Порівняємо свідчення В. Набокова зі спогадами самого О. Керенського, опублікованими через кілька років. 7 листопада він виїхав на автомобілі американського посольства у Псков, щоб особисто проштовхнути військові частини з Північного фронту в охоплений повстанням Петроград: «Не варто описувати нашу божевільну гонитву за невловимими ешелонами з фронту, яких ми ніде не знайшли аж до самого Пскова. В’їжджаючи в це місто, наскільки пам’ятаю, о дев’ятій годині вечора, ми нічого не знали про те, що тут відбувається, чи відомі вже петербурзькі події і, якщо відомі, то як вони тут відбилися. Тому вирішили діяти з величезною обачністю і поїхали не прямо в ставку головнокомандувача Північного фронту генерала Черемисова, а на приватну квартиру, до його генерал-квартирмейстера Барановського, колишнього начальника мого військового кабінету. Тут я дізнався, що всі відомості з Петербурга найбільш похмурі, що в самому Пскові уже діє більшовицький воєнно-революційний комітет; що в руках цього комітету підписана прап. Криленком і матросом Дибенком телеграма про мій арешт у випадку появи в Пскові. Понад це я дізнався й найгірше: що сам Черемисов робить всілякі аванси революційному комітету, і що він не приймає жодних заходів до відправлення військ в Петербург, тому що вважає подібну експедицію безцільною і шкідливою».

Тим часом у ніч на 7 листопада (25 жовтня) за наперед визначеним планом Воєнно-революційний комітет почав займати стратегічні пункти столиці. Упродовж дня були ліквідовані останні вогнища опору. Пізно вночі Тимчасовий уряд, за винятком О. Керенського, який не повернувся в Петроград, був заарештований у Зимовому палаці й доставлений в Петропавловську фортецю.

ІІ Всеросійський з’їзд рад відкрився в Петрограді 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. о 10 год. 40 хв. вечора. Перший день роботи з’їзду тривав до 5 год. 15 хв. наступного дня, другий і останній — з 9 год. вечора 8 листопада до 5 год. 15 хв. 9 листопада. Організатори завчасно подбали про те, щоб більшовицькі делегати вже під час відкриття з’їзду перевищували за кількістю делегатів від усіх інших партій разом узятих.

З’їзд відкрив один із лідерів меншовиків Федір Дан (Гурвич). Для багатьох дослідників революції виглядало дивним, що він погодився це зробити, надаючи штучно підібраному складу з’їзду радянську легітимність. Проте виглядає, що для Дана все стало зрозумілим тільки тоді, коли нова президія у складі 14 більшовиків і 7 лівих есерів на чолі з Л. Каменєвим взяла хід роботи з’їзду в свої руки і запропонувала порядок денний, зовсім не очікуваний есеро-меншовицьким ВЦВК. Аж тепер меншовики та есери зрозуміли, що їх суперники мали намір по-своєму розв’язати всі питання революції, які упродовж багатьох місяців відкладалися на вирішення Установчих зборів.

Остаточно переконавшись у тому, що більшовики наважилися на державний переворот, праві есери, есерівський центр і меншовики покинули з’їзд у перший день роботи. 9 листопада (27 жовтня ст. ст.) центральний орган ЦК РСДРП(б) газета «Рабочий путь», якій цього дня повернули первинну назву — «Правда», так прокоментувала наслідки демаршу противників більшовиків: «Вони бажають, щоб ми одні взяли владу, щоб ми одні упоралися зі страхітливими утрудненнями, які постали перед країною. Що ж, ми беремо владу одні, спираючись на голос країни і в розрахунку на дружню допомогу європейського пролетаріату. Але, беручи владу, ми застосуємо до ворогів революції і до її саботерів залізну рукавичку. Вони марили про диктатуру Корнілова, про відновлений ним порядок. Ми їм дамо диктатуру пролетаріату і революційний порядок». Як тут не згадати все, що відбулося потім, аж до терору 1937 р., коли Й. Сталін за допомогою М. Єжова взяв таки країну в «єжові рукавички»...

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»