Привабливі гасла й злочинні справи-3

Закінчення. Початок читайте «День» №№ 205-206, 210-211

Перший день роботи ІІ з’їзду рад відбувався в бурхливих дебатах. Президія з’їзду не обмежувала в часі виступів есерів та меншовиків, вичікуючи, коли буде заарештований Тимчасовий уряд. Останні в своїх виступах звинувачували більшовиків у державному перевороті, організованому і здійсненому від імені рад, але за спиною всіх інших партій, представлених у радах. Побачивши, що ці звинувачення більшість з’їзду сприймає надто холоднокровно і навіть з іронією, вони покинули з’їзд. Десь о 3-й годині ночі Л. Каменєв оголосив, що Воєнно-революційний комітет взяв під контроль Зимовий палац і заарештував Тимчасовий уряд.

Другий день роботи розпочався з доповіді В. Леніна про мир, після якої з’їзд одноголосно прийняв Декрет про мир. Декретом його назвали внаслідок непорозуміння, адже він був не законодавчим актом, а відозвою до всіх воюючих держав із закликом негайно розпочати переговори для досягнення миру без анексій і контрибуцій, який гарантував би кожній нації право на самовизначення. До початку мирних переговорів Декрет про мир пропонував сторонам укласти тримісячне перемир’я.

Услід за Декретом про мир з’їзд заслухав доповідь Леніна про землю і прийняв більшістю голосів (при одному проти і восьми тих, хто утримався) відповідний декрет, який базувався на її положеннях. Замість проголошення націоналізації всієї землі, як того вимагала програма більшовиків, Декрет про землю оголошував її соціалізацію, тобто виключення зі сфери торговельних операцій і передачу в користування селянським громадам. Приватні землеволодіння, які належали селянам, вилученню не підлягали.

З’їзд затвердив уряд, названий Радою народних комісарів. Раднарком здобув як виконавчі, так і законодавчі функції. Було оголошено, що строк його повноважень зовсім короткий — до скликання Установчих зборів. Ліві есери відмовилися від запропонованої їм пропозиції увійти в уряд, бо прагнули створити однорідний соціалістичний уряд з участю меншовиків та есерів. Більшовики прогнозовано відхилили цю вимогу.

Одночасно з формуванням уряду з’їзд обрав новий ВЦВК у складі 101 депутата, у тому числі 62-х більшовиків і 29-ти лівих есерів. ВЦВК дістав право вето на всі законодавчі ініціативи Раднаркому та урядові призначення. Головою цього своєрідного радянського парламенту став Л. Каменєв.

Наскільки становище Раднаркому і нового складу ВЦВК, затверджених ІІ Всеросійським з’їздом рад, було непевним, показує реакція ЦК РСДРП(б) на ультиматум Вікжеля (скорочено від рос.: Всероссийский Исполнительный комитет железнодорожного профессионального союза). Вікжель був обраний на установчому з’їзді в липні 1917 р. і складався з 14 есерів, 6 меншовиків, 3 народних соціалістів і 11 безпартійних. Він тримав у руках апарат управління залізницями і тому являв собою грізну небезпеку для Раднаркому.

11 листопада Вікжель звернувся до ВЦВК і розіслав телеграфом це звернення: «Всім, всім, всім». Газета «Известия» надрукувала звернення 13 листопада. В ньому говорилося: «В країні нема влади... Утворена в Петрограді Рада Народних Комісарів, оскільки вона спирається тільки на одну партію, не може зустріти визнання і опори в усій країні. Необхідно створити новий уряд». Вікжель добивався створення уряду, в якому брали би участь всі соціалістичні партії — від більшовиків до народних соціалістів. Висувалася ще одна конкретна вимога: усунути з уряду В. Леніна і Л. Троцького. У разі невиконання цих вимог Вікжель загрожував зупинити залізничний рух на всіх залізницях. Параліч залізничного сполучення загрожував не тільки колапсом економічного життя, а й не дав би можливості перекинути війська, що перебували під контролем Воєнно-революційного комітету, в Москву та інші міста, де тривала збройна боротьба за утвердження радянської влади.

Ультиматум Вікжеля розглядався на засіданні ЦК РСДРП(б) в той же день — 11 листопада. Одноголосно була прийнята резолюція такого змісту: «ЦК визнає необхідним розширення бази уряду, зміна його складу цілком можлива». Далі була проголосована така пропозиція: «Ми не робимо ультиматуму із входження в уряд всіх радянських партій до народних соціалістів включно і погоджуємося відмовитися від кандидатур Троцького і Леніна, якщо цього вимагатимуть». Перед голосуванням пропозиція була скорочена: частину, що стосувалася Троцького і Леніна, викреслили. Поіменне голосування показало, що пропозицію у скороченому вигляді підтримали Каменєв, Мілютін, Риков і Сокольніков, проти висловилися семеро інших. Леніна і Троцького на засіданні не було, вони займалися стягуванням військ, попереджаючи атаку Тимчасового уряду на Петроград. На нараду, яку скликав Вікжель, ЦК відрядив для переговорів Г. Сокольнікова і Л. Каменєва.

Причину такої поступливості Центрального комітету пояснив В. Ленін на наступному засіданні — 14 листопада. Виявляється, що потрібно було затягнути час: «Розмовляти з Вікжелем тепер не доводиться. Треба відправити війська в Москву». І справді, поки йшли переговори, залізниці працювали.  14 листопада 2 тис. петроградських червоногвардійців і моряків прибули в Москву і відіграли істотну роль у придушенні спротиву сил, вірних Тимчасовому уряду. Вранці 16 листопада війська Воєнно-революційного комітету увійшли в Кремль.

Увечері 12 листопада нечисленні війська, які вдалося мобілізувати Керенському, зазнали поразки під Пулковим. 13 листопада виявилося, що агенти Керенського не змогли загітувати гвардійські полки петроградського гарнізону захистити Тимчасовий уряд. Війська ВРК зайняли Гатчину, Керенському знову довелося тікати. Незважаючи на всі ці невдачі, меншовики та есери сподівалися, що за допомогою поміркованих більшовиків їм вдасться усунути суто більшовицький уряд від влади. В дискурсі про долю революції відкривалася нова сторінка.

Коли загроза з боку поваленого Тимчасового уряду зникла, В. Ленін зайнявся опозицією, яка оформилася в уряді і в Центральному комітеті у питанні про те, повинні чи не повинні більшовики поділити державну владу з соціалістичними партіями. 15 листопада відбулося бурхливе засідання ЦК, цілком присвячене обговоренню написаної вождем резолюції «У питанні про опозицію всередині ЦК». Головний її пункт виглядав так: «Центральний Комітет покладає всю відповідальність за гальмування революційної роботи і за злочинні в теперішній момент хитання на цю опозицію, запрошує її перенести свою дискусію та свій скептицизм у пресу і відсторонитися від практичної роботи, в яку вона не вірить».

Резолюцію В. Леніна було прийнято голосами 10 цекістів проти 5, ніхто не утримався. Пізно ввечері 15 листопада відбулося засідання ВЦВК, яке закінчилося вранці наступного дня. ВЦВК налічував 101 особу, але присутніх було менше — 40. Г. Зінов’єв зачитав резолюцію В. Леніна, заявив, що резолюція не обговорювалася більшовицькою фракцією ВЦВК, і запропонував для її обговорення годинну перерву. Після перерви Л. Каменєв вніс від імені більшовицької фракції іншу резолюцію, яка вимагала продовження переговорів про конструювання влади з усіма партіями, які входили в ради. У схваленій резолюції (шестеро були проти, один утримався) передбачалося розширити ВЦВК до 150 осіб і надати половину місць в Раднаркомі есерам та меншовикам.

Реагуючи на цей прояв партійної недисциплінованості, Ленін підготував 16 листопада «Ультиматум більшості ЦК РСДРП(б) меншості» і, за свідченням члена ЦК А. Бубнова, запрошував до свого кабінету окремо кожного члена Центрального комітету з наявних у Петрограді, знайомив зі змістом документа і пропонував підписати. Під тиском вождя більшість цекістів підписала ультиматум із запитанням, адресованим меншості: «Чи готова вона підкоритися партійній дисципліні і проводити ту політику, яка сформульована в прийнятій ЦК резолюції товариша Леніна?»

У разі негативної або невизначеної відповіді Ленін загрожував негайно звернутися до Петроградського та Московського комітетів і надзвичайного партійного з’їзду з пропозицією: або партія доручає сучасній опозиції сформувати нову владу разом з тими союзниками, завдяки яким опозиція саботує роботу, або партія повинна запропонувати представникам опозиції перенести свою дезорганізаторську роботу за її межі.

Наступного дня подала свій голос опозиція. Заяви її були опубліковані в газеті «Известия» 18 листопада. У заяві членів ЦК Л. Каменєва, О. Рикова, В. Мілютіна, Г. Зінов’єва і В. Ногіна відстоювалася необхідність утворення однорідного соціалістичного уряду. «Ми вважаємо, — писали вони, — що створення такого уряду необхідне заради попередження подальшого кровопролиття, голоду, що насувається, розгрому революції калединцями, забезпечення скликання Установчих зборів у призначений строк і дійсного проведення програми миру, прийнятої ІІ Всеросійським з’їздом рад ... Ми не можемо нести відповідальність за цю згубну політику ЦК, що проводиться всупереч волі величезної частини пролетаріату і солдатів, які прагнуть найшвидшого припинення кровопролиття між окремими частинами демократії. Тому ми знімаємо з себе звання членів ЦК, щоб мати право відверто сказати свою думку масі робітників і солдатів і закликати їх підтримати наш клич: Хай живе уряд з радянських партій!»

Ці люди, які займали найвищі посади в партії більшовиків, сподівалися, що революція завершиться Установчими зборами, які утвердять в країні демократичний лад і усунуть загрозу громадянської війни, голоду, капітуляції перед Центральними державами. Однак «керівна група ЦК», як вони висловилися у своїй заяві, мала іншу думку. Майбутнє показало, хто мав рацію — більшість чи меншість членів ЦК РСДРП(б)...

Ленін сприйняв демарш опозиції всередині ЦК і Раднаркому цілком спокійно. Рішенням ЦК від 21 листопада Л. Каменєв було усунуто з посади голови ВЦВК. Його замінив Я. Свердлов, який одразу перетворив на фікцію підпорядкованість очолюваного Леніним Раднаркому Всеросійському центральному виконавчому комітету. Не питаючи схвалення ВЦВК, вождь заповнив вакансії, що утворилися в уряді.

Лідери опозиції — Г. Зінов’єв і Л. Каменєв — швидко визнали провину і повернулися в ЦК. Вони, як і всі інші протестувальники, дістали високі посади в партійно-радянському апараті після того, як підпорядкувалися волі Леніна. Наприклад, О. Риков став головою Раднаркому після того, як Ленін змушений був відійти від політичної діяльності внаслідок хвороби.